Павло Тичина – книги та біографія
Павло Тичина — це український поет, перекладач, політик, автор гімну УРСР і лауреат Шевченківської премії. Народився 23 січня 1891 в селищі Піски, що на Чернігівщині. Зростав у багатодітній родині, а навчився читати й писати самостійно.
Спочатку закінчив Чернігівське духовне училище, а згодом вступив до семінарії, де його товаришами були Григорій Верьовка, Василь Еллан-Блакитний та інші відомі діячі в майбутньому. З 1911 року парубок активно брав участь у «Літературних суботах» Михайла Коцюбинського, публікуватися почав із наступного року, а початок визвольних змагань зустрів вже відомим поетом.
У віршах підтримував українські сили, а 1923 року переїхав до Харкова, де почав вливатися в нове культурне життя. Поступово книги Павла Тичини втрачали риси юнацького періоду та були все більш ідеологічно «правильними». Переломною вважають антологію «Чернігів».
Згодом письменник збудував політичну кар’єру й став зовсім іншим митцем. У його творчості інколи відгукувався колишній талант, і Тичина заснував унікальний поетичний стиль — кларнетизм.
Книги автора
Майбутній автор зростав у бідності й, певно, навіть не зміг стати представником українського модернізму, якби не його перша вчителька Серафима Морачевська. Саме вона помітила таланти малого й допомогла увійти до архієрейського хору: завдяки цьому Тичина вступив до духовного училища, а згодом і семінарії, де познайомився з майбутніми товаришами-митцями.
У 1912 — 1913 роках Грушевський допоміг надрукувати перші вірші Павла Тичини: в публікації він дебютував у журналі «Літературно-науковий вістник». Зошит із поетичними творами юного митця Михайлу Сергійовичу передав Коцюбинський. Тичина захоплювався і написанням прозаїчних творів, але справжнім покликанням було інше. Натхненний дебютом, поет продовжив писати: вже в 1918 році світ побачила збірка «Сонячні кларнети», що моментально зробила його відомим у колах інтелігенції.
Український символізм в усій красі: поет, який ще не зламався
З дебютною збіркою поезії Павло Григорович Тичина представив публіці особливий талант: «Сонячні кларнети» транслювали гармонію композиції та постать колоритного, своєрідного митця. Євген Сверстюк згодом називав письменника людиною високого дару й великих сил творчості, а літературознавець Юрій Лавріненко відзначав, що рядки цих поетичних творів сповнені музики й ритму. Тоді купити книги Павла Тичини прагнув чи не кожен, хто чув його ім’я.
Коли прийшла радянська влада, то справжній талант поета здобув визнання і в цьому «ідеологічному» контексті. Збірка «Плуг», видана в 1920 році, принесла йому славу «співця нового дня», а митець залишився вірним планетарним, космічним масштабам розмаху думки, що властиві його дебюту. Згодом автор намагався створювати ритмізовану прозу, випускаючи два цикли — «Живем комуною» і «З мого щоденника».
Зміни поглядів: нові ідеали митця
Поезія Павла Тичини певний час продовжувала зберігати риси юності визвольних змагань, але сам письменник поступово став на шлях лояльності до більшовизму. У 1923 році він надрукував першу зі своїх поем «Прометей», а невдовзі у Львові опублікували збірку «Вітер з України», де автор закарбовує свої переживання про Голодомор 1921 — 1923 років. Наступні тексти все більше віддалили Тичину від його справжнього таланту: Павло Григорович остаточно перейшов на бік соціалістичного реалізму й партії.
Геній, що мусив відступити: партійно витриманий поет
Твори Павла Тичини після 1931 року перетворились на оду прославлення вождя, комунізму й потужної радянської держави. Те, наскільки мусив деградувати його мистецький дар, щоб поет міг вижити, згодом стане темою рефлексії культурного покоління шістдесятників.
Вірш «Партія веде», написаний у 1933 році, був зразком соціалістичної літератури, хоча спершу, за свідченням Івана Цюпи, був відхилений дитячим журналом, як невдалий. На цей поетичний витвір натрапив кореспондент московської газети — і дуже швидко текст набув популярності, вважаючись хрестоматійним.
З кардинальною зміною творчого амплуа, Павло Тичина книги видавав активно: серед них знайшлося місце навіть публіцистиці. У збірці «Творча сила народу» 1943 року письменник представляє літературознавчі тексти про українських митців і свої виступи про трагічні події війни.
Також поет збудував стрімку політичну кар’єру: почав із посади Директора Інституту літератури АН УРСР, а закінчив Головою Верховної Ради УРСР двох скликань.