Чи не загостра «Карі Мора» вийшла у автора Ганнібала Лектера?
Автор тексту: Олександр Гнатюк
«Карі Мора» написана самим Томасом Гаррісом, відомим за серією книг про Ганнібала Лектера. Це відразу непогано так додає балів до пріоритету читати цей трилер, ніж будь-який інший, еге ж? Одразу скажу, що до цього я не читав жодної книги Томаса Гарріса, але бачив чи не всі екранізації про Ганнібала, а ті, в яких грає Ентоні Гопкінс, далеко не один раз. Звичайно, всі читачі бажають отримати відповідь на основне питання: чи вдалося знову створити щось наскільки інтригуюче і нешаблонне?
Дихотомічне «ТАК/НІ» тут не підходить. Реально, коли я читав, то після одного розділу думав: «Оце так-так, в дідуся Гарріса ще є порох в порохівницях», а в наступному було: «Ну, камон, і це все?».
Давайте відразу перейдемо до позитивних і негативних сторін, там вже дійсно легше визначити, що вдалось, а що не дуже.
Цього разу почну з позитивних:
- Роман дуже маленький, написаний так, що, здається, і переробляти в сценарій не потрібно, бери і знімай фільм. Це однозначно є плюсом, адже трилер повинен не відпускати.
- Сам сюжет. Будинок Ескобара, в якому декілька ворожих угрупувань намагаються знайти сховане золото. Таке просто не може не зацікавити.
- Другорядні персонажі. Автор не дає дуже багато інформації про другорядних героїв книги, але вони мені запам’ятались не гірше за тих, хто був на передньому плані.
- Перша половина книги. Розділ за розділом просто поглинався. Я був в шаленому захваті від стилю письма Томаса Гарріса. Він дає крупинки інформації, але ці крупинки настільки вивірені й філігранно відточені, що знаючи їх, ти вже знаходишся там, поруч із… е ні, спойлерити не буду.
- Не розказуй — показуй. За цим принципом і написана «Карі Мора». Деякі епізоди врізаються в пам’ять на дуже довгий час.
- Вдалось зробити цікаве протистояння. Відчувалося, що автор робив все, аби Карі Мору не зрівнювали з Кларіс Старлінг, а Ганса-Петера Шнайдера самі знаєте з ким. Паралелі, звичайно є, їх просто не може не бути, але щоб було повне чи часткове дублювання — однозначно ні.
- Окремим пунктом хочу виділити, що автор не йде за модними тенденціями, роблячи з трилеру напівтрилер-напівдетектив. Ні, все гостросюжетно і по-олдскульному гардкорно.
А тепер негативні сторони
Буду кривити душею, коли скажу, що я справді побачив, що тут щось тягне на негатив. Ні, роман класний, тримає в напрузі і я перерахую те, чого на мою думку йому не вистачає, аби бути беззаперечним шедевром.
- Глибина головних персонажів роману з кожним розділом ставала все більшою, але, на жаль, це було до половини. Далі і Карі Мора, і Ганс-Петер Шнайдер ніби зупинились в розвитку своїх історій і характерів. Дуже би хотілось побільше дізнатись, що саме привело поганця стати таким поганцем.
- Однозначно позитивно я відзначив другорядних героїв, бо всі вони сірі, якісь темніші, якісь світліші, але загалом неоднозначні. А от головні аж занадто білі, або чорні. Хотілось би, щоб Карі Мора інколи крала гаманці чи щось любила палити. А Ганс-Перет Шнайдер читав якісь філософські трактати чи ходив до церкви. От цих родзинок мені не вистачило.
- Хоч роман і так маленький, автор вплітає деякі не дуже потрібні сюжетні лінії. Чи зробили вони погоду? Я б сказав, що ні.
Підсумовуючи, скажу, що це трилер, який можна прочитати за один вечір. Чи дотягує він за цікавістю до серії про (тут про фільми) Ганнібала? Ні! Чи є творіння самобутнім і при цьому цікавим? Однозначно, так!
Трилероїдам пропускати це чтиво не варто, адже Томас Гарріс ще може здивувати персонажами і сюжетними твістами. Усім іншим — на власний розсуд, але будьте готові до кривавої бані!
Схожі статті