Дара Корній: Як українська міфологія допомагає дітям зрозуміти війну
Підготували для вас детальний конспект події «Магія міфів: Як українська міфологія допомагає дітям зрозуміти війну». На ній українські письменниці, авторка трикнижжя «Чарівні істоти українського міфу» Дара Корній та авторка книжки «Микола Зеров» Євгенія Кужавська (виступила модератокою та інтервʼюеркою), говорили про те, як міфічне і казкове впливає на наше життя та допомагає пережити травматичні події.
Захід відбувся 15 червня 2024 року в межах програми до відкриття книгарні Vivat у Чернівцях.
Надалі — пряма мова.
Євгенія Кужавська: Розкажіть детальніше про вашу серію книг. Це більше дитячі книги чи вони підходять для родинного читання?
Дара Корній: Планувалося, що це будуть книги для дітей. Але з'ясувалося, що і дорослі погано знають рідну міфологію. Тому ці книги підходять для родинного читання. Багато відгуків надходить від дорослих, які згадують свої родинні історії та діляться ними зі мною. Це важливий матеріал для наступних частин моїх книг.
Українці часто межують між міфами і реальністю, де ця межа стирається. Ми маємо безліч забобонів і ритуалів, які виконуються автоматично.
Наприклад, якщо жінка переходить дорогу з порожніми відрами, ми намагаємося уникнути цього, або коли щось забули вдома, потрібно повернутися і проробити певний ритуал. Це включає в себе дії, такі як тричі плюнути через ліве плече. Кількість забобонів просто неймовірна. Часто люди звертаються до мене, коли загубили вдома якусь річ, наприклад, дорогоцінну обручку, і просять допомогти знайти її за допомогою ритуалів.
Міфи народжуються в нас, у нашому народі. Будь-хто, хто був студентом, знає, скільки у студентів є міфів і забобонів, у які вони свято вірять. Якщо якийсь ритуал допомагає, ми кажемо, що добре, що його зробили. Міфологія є поруч з нами, і ми не можемо відмовитися від логічного мислення, але якщо це нікому не шкодить, то нехай живе.
Моє зацікавлення міфологією зростало, бо я народилася в селі з безліччю звичаїв. Ми вірили у силу слова, замовляння, прокляття, і бабуся, яка шептала, була останньою інстанцією, коли лікарі не допомагали. Ці знання передавалися з покоління в покоління, і багато разів бабуся виконувала роль психолога, змушуючи людей повірити у своє одужання.
Є. К.: Які унікальні духи притаманні певним місцевостям?
Д. К.: Є багато духів, які живуть лише в конкретних регіонах, наприклад, Чугайстер у Карпатах чи Бульбашка на Чернігівщині та Сумщині. Бульбашка живе у чагарниках малини чи ожини, і якщо їсти ягоди з цих кущів, можна отримати головний біль, якщо дух розсердиться.
Наші міфи мають екологічну місію, щоб убезпечити природу від нашого втручання.
Є. К.: Леся Українка розповідала про мавок. Чи є ще різновиди цих істот?
Д. К.: Мавок дуже багато, і я планую зробити спеціальне місце для їхнього опису у книжках. Наприклад, на Волині є вірування про зимових мавок. Неймовірна кількість легенд зберігається у районних бібліотеках, які часто збирають ці історії вручну.
Мені допомагають бібліотекарі, краєзнавці, і це неймовірний скарб, який треба зберегти. Я використовую ці матеріали для своїх книг і вдячна за допомогу.
Є. К.: Як взагалі виникла задумка на серію з трьох книжок: «Домашні духи», «Духи-шкідники» і «Духи природи»? Це одразу планувалися три книжки, чи ви розробляли матеріали і зрозуміли, що вийде?
Д. К.: Спочатку думали, що це буде одна книжка, тому що внутрішньо я навіть не вірила, що в українців стільки цього всього. Ну, нафантазував наш народ, вигадали стільки… Направду не вірила, що стільки їх є. І коли я сіла упорядковувати, то зрозуміла, що воно все не влізе. Як не старайся.
Мені важливо було не тільки розповісти про ту чи іншу чарівну істоту, а знайти якусь казку, легенду про неї, як підтвердження, що дійсно було в нас, які вірування і вірування цих чарівних істот. І ми згодом вирішили, що це буде серія.
Ми не будемо перевантажувати текстом зайвим матеріалом, тому що в нас не наукове видання. Якщо ви хочете знати більше і вам цей матеріал здається завеликим, то є наукові видання. Для мене було дуже важливо написати популярну, художню книжку українцям про нашу міфологію. Ми навіть жартували з моєю редакторкою, коли я казала, що, можливо, треба дати якийсь список літератури. Вона каже, ну відкрий будь-яку книгу з грецькою міфологією, там теж немає списку літератури. Так і в нас також не буде списків літератури, розумієш? Тому що це художнє видання, це не дисертація.
Є. К.: Чим відрізняється українська міфологія від, наприклад, грецької? Є якісь відмінності за атмосферою чи світовідчуттям народу?
Д. К.: За атмосферою. Тому що на формування вірувань будь-якої нації, будь-якого народу впливає природа. Те, що нас оточує, клімат, в якому ми з вами живемо, це все формують ці наші вірування. Чого ми найбільше боїмося. Ми олюднюємо те, чого боїмося. Ми робимо істот, які живуть в певних природних явищах: у річці, в озері, в морі, де можна втопитися і так далі. Або ми придумуємо собі Бога, магічне мислення. І, звичайно, що треба до того Бога молитися. Його потрібно задобрити, і якщо його задобрити, він буде до тебе поблажливим. Навпаки, буде сприяти, допомагати. З’являються ідеї приносити кровні жертви. Якщо дати кровну жертву, це взагалі суперподарунок для Бога чи для іншої істоти. Ти віддаєш частину себе і віриш, що за це отримаєш сприяння у всіх своїх справах.
У нашій міфології природа наших лісів має неймовірний вплив. Заходите в ліс, і вже ліс у нас заселений чарівними істотами, і це не лише лісовики.
Наші вірування народилися, бо людство залежало від природи: від пори року, від врожаю. Такі нюанси впливали на господарство, на те, чи будеш ти голодний чи ні.
І на сторожі полів був не лише ти, але й німий помічник чарівної істоти, Польовий. Ти мав провести певний ритуал, задобрити його, щоб він доглядав за твоїм полем. Це зараз, якщо немає хліба в Україні, можна купити буряків, але тоді ми залежали від багатьох природних чинників.
Є. К.: А якщо говорити про всі три книжки? От я хочу скласти такий рейтинг трьох істот. На вашу думку, яка істота з трьох книжок найрозумніша?
Д. К.: Знаєте, вони всі можуть бути руйнівниками. Наприклад, домовик може бути добрим до вас і вашої оселі, а може бути руйнівником.
Є. К.: І, мабуть, якщо говорити про дім, то найрозумніший це домовик.
Д. К.: Не дай Боже, вам розсердити домовика, то можна просто забиратися з хати. Є таке явище.
Є. К.: Якщо говорити про наймоторошнішу істоту, яку можна вважати найстрашнішою?
Д. К.: Духи-шкідники, злидні. Вони страшні, огидні, жахливі, і знайти від них порятунку майже неможливо. Найприкріше — це злидні. Вони маленькі, злі, сердиті і непомітні. Їх позбутися майже нереально. Є казки, де людина намагалася позбутися злиднів, заманювала їх у лантух і втопилася. Але злидні не потонули, вони просто випливали та йшли до іншого господаря.
Є. К.: А яка істота наймиліша?
Д. К.: Це складне завдання. Можливо, істоти, які живуть в лісі і схожі на їжачків, але не колючі. Вони можуть допомогти вибратися з лісу, якщо людина добра.
Є. К.: Звучить дуже приємно. А для чого ще дітям читати міфи? І саме знайомитися з питомо українською міфологією?
Д. К.: Це ідеологічне питання. Довгий час українців переконували, що в нас немає своєї міфології, що ми нічого не варті. Нам намагалися нав’язати комплекс меншовартості.
Наша міфологія — це також ідеологічна зброя. Якщо українцям розказати, хто вони, звідки прийшли, про їхні вірування, це змінить сприйняття себе.
До хрещення Володимиром наші терени були заселені людьми з потужною державою і своїми віруваннями. Але це заборонялося не лише церквою, а й «старшим братом», щоб загнати нас в комплекс меншовартості. Ми зараз позбавляємося цього комплексу, але він досі над нами висить. Ми починаємо розповідати правдиву історію і часто чуємо критику від самих українців. Ми не можемо повірити, що ми круті, бо не навчилися себе любити. А любити себе означає любити свою історію, звичаї, обряди і казати: «Так, ми вийшли з такої колиски, в нас були такі вірування».
Якщо в школах уже відбуваються зміни (це неймовірно круто, що вони зараз вивчають нашу міфологію), то ми бачимо, що діти почуваються впевненими. Вони вірять, що ми крута нація. І справді, це так і є. Вони, сучасні діти, інші. Вони не такі, як ми.
Вони міфологію сприймають як міфологію, як міф і не будуть з тобою сперечатися, була та чарівна істота чи не була. Наприклад, мені дуже подобаються наїзди на ляльку-мотанку: з усіх боків, на жаль, починають битися скільки тій ляльці років? (сміється)
Хай це вирішують науковці. Але те, що вона вже частина міфу, це однозначно так. Вона частина нашого міфу. Ми вже не можемо позбутися цього. Прекрасний образ, який швидко змінювався, але зараз є частиною нас.
Те саме стосується Велесової книги, яку лають, поливають грязюкою, розбирають на маленькі елементи, на атоми. Люди добрі, та ми її ще більше міфологізуємо. Якщо ми цим займаємось, розумієте? Цій легенді, навіть якщо вона кимось вигадана, дуже багато років. І ці вигадки вже не один десяток.
Є. К.: Велесова книга — це хороша містифікація.
Д. К.: От це круто! Якщо нація може створювати такі містифікації, через які науковці пишуть дисертації і академіки між собою так сперечаються, що аж пір'я летить з двох боків і одне одного обзивають різними словами.
Є. К.: Якщо говорити про духів, а точніше про чарівних істот, які мають дуже довгу історію, і зараз їхня історія нібито трішки синхронізувалася з нашим часом. Наприклад, про Змієві вали, які не змогли пройти. Власне, хотіла запитати про вашу книжку про змія Багатоголового. Що це за персонаж для вас особисто і як писалась ця книжка? І про що вона? Це дилогія?
Д. К.: Це взагалі буде продовженням. Я задумала сім пригод Змія Багатоголового. Це не одна книжечка пригод, а їх буде набагато більше. Народилася вона з книжечки «Потрусити морозник, або Чому розквітає папороть».
Я написала цю історію для свого синочка Максимка. Йому тоді було десять років. Зараз він воїн ЗСУ, вже виріс і дорослий. Але коли він був маленький, ми з ним вигадували цю історію про Петруся і Морозенка.
Чому розквітає папороть? Я писала розділ, читала йому вголос, і він запитував: «Мама, а є у нас такі істоти, які схожі на драконів?» І я йому розповідала про це. Кажу: «Ти ж знаєш казочку про Котигорошка». Він каже: «Звичайно, мамо, це ж круто! А чому в твоїх книжках немає наших українських драконів?» І так народилася ідея. Я вигадала такого кумедного змія, Багатоголового, у якого три різні голови, кожна зі своїм характером, і вони постійно між собою сперечаються.
Ми вигадали цього змія, і я написала історію. Максим казав: «Мамо, коли будете мати час, то я замовляю історію про світ, де живуть тільки змії, дракони, і немає людей». Ідеальний світ, де немає кому забруднювати екологію. І так народилася ідея. Тепер я почала її втілювати.
Мій син, дорослий розвідник, воїн ЗСУ, із задоволенням читає ці книжки. Постійно питає, коли наступна частина.
Є. К.: Що відбувається у цій книзі? Якщо коротко і без спойлерів.
Д. К.: Перша частина розповідає про пригоди в райському саду, де змій розслідує проблеми з жар-птицями.
Друга частина описує пригоди змія у школі, де він потрапляє у різні халепи і розслідує загадкові події разом з друзями. Ця частина також має детективний елемент. Змій постійно знаходить халепи на свою голову, його мало не виганяють зі школи за дуже хорошу поведінку, і він з друзями починає розслідування.
Третя частина вже написана і перевірена юними читачами, бо дорослим цієї книжки я не довіряю. Вони правлять мене, сперечаються зі мною. Дорослі не вміють сперечатися, як діти. Це неймовірні критики, просто мега круті, справді. І ось зараз воно в мене якраз на стадії перевірки юними читачами. І я так, знаєте, навіть побоююся, бо щось дуже довго читають, щось не так голосно. Чекаю результату.
Є. К.: Ми говорили про те, що міфи, казки, легенди дуже часто стають інструментом, за допомогою якого ми можемо говорити з дітьми про важкі досвіди, зокрема і про війну. І от у пані Дари є книжка, яку ми зараз хочемо показати. Це якраз нова книжка "Пасіка Україна та інші казки з війни". Це якраз спосіб говорити з дітьми про війну за допомогою казок. Але я думаю, пані Дара розкаже детальніше, що це за книжка і який був задум у цієї книжки, а я буду показувати.
Д. К.: Ви розумієте, коли все почалося в лютому цього року, дорослим було страшно, а дітям ще страшніше, тому що ми не могли пояснити, що відбувається. І потрібно було якимось чином давати собі раду, зберігати психологічне здоров'я, і рятувати дітей. Це був неймовірно важкий досвід. Кожен з нас переживав це по-своєму. Треба сказати, що в мене це почалося набагато раніше, тому що мій син, він воює.
Так, він контрактник. І в січні двадцять другого року він мав відпустку, і її відкликали. Прийшов до мене прощатися і справді прощатися. Каже: «Мамо, починається війна. Це дуже страшно, це дуже серйозно. Я можу не повернутися. Я дякую вам за все, що ви для мене зробили. Ви найкраща в світі мама, але ви жінка сильна, тому я вам кажу правду». І я з того часу жила в страшному очікуванні, коли ж нарешті почнеться. Це було неймовірно важко. Я розповідала про можливу війну своїм друзям, знайомим, але ніхто не вірив. І коли все почалося, мене вранці розбудив чоловік і сказав: «Ну, можеш нарешті видихнути. Вже почалося». І направду, я видихнула і зрозуміла, що цей період, який я переживала, зараз переживають всі українці. І цей неймовірний страх, ця паніка. Ти не знаєш, куди бігти, що робити, як собі дати раду.
І я почала отримувати дзвінки і листи від жінок, які не могли дати раду власним емоціям, а поруч з ними маленькі діти. Що робити? Наші психологи не мали такого досвіду.
Я придумала казкотерапію. Я почала брати якісь події, що з нами ставалися на початку війни, і перетворювати їх на казки.
Пригадуєте історію про острів Зміїний, де наш прикордонник послав російський воєнний корабель? Це була найперша казка, яку я написала. Я писала її на фейсбуці, і мені почали дякувати матусі. Потім до мене звернулися люди, які роблять мультики. Це дуже швидко стало мультфільмом. І я зрозуміла, що потрібно брати світлі моменти в цій темряві, бо темрява може нас знищити. Ми маємо триматися за світло.
Ось, наприклад, новина про те, як бджоли покусали окупантів. Хороша тема для казки. Навіть наші українські бджоли проти окупантів. Так народилася казка «Пасіка Україна». Ще один сюжет — як гуси збили літак окупантів. Пам'ятаєте цю новину? Ще одна казочка. Потім новина про те, як росіяни (ред. оригінал — «ідіоти») рили окопи в Рудому лісі. Це стало казкою про рудого лиса з Рудого лісу. Так народилася ця збірочка, яка додає світла в цій неймовірно чорній історії, яка з нами відбувається досі.
Є. К.: Це важливо, мати якісь промінчики світла, які не дозволяють нам впадати в депресію.
Д. К.: Так, це неймовірно важливо. Ми мусимо розуміти, що навіть у найважчі часи мають бути ці промінчики світла. Ми мусимо триматися за них і не опускати руки. У нас неймовірно багато роботи, яку ми мусимо виконати. І разом з нами йдуть наші діти. Вони дорослішають на цій війні.
Я проводила презентації цієї книжки у школах. Дітки в першому-другому класі, яким шість-сім років, вже не знають про деякі події. Ти їх запитуєш про Чорнобаївку, а вони не знають, що це таке. Для нас два роки — це небагато, але коли дитині зараз сім років, а два роки тому їй було п'ять, то вона може не знати про ці події.
Ми повинні створювати нові міфи, які розповідають про ці події доступно для дітей. Ми переможемо в цій війні, і історики напишуть правдиві книжки про неї для старших класів. Але маленьким дітям потрібні міфи, які просто і доступно розповідають, що було і як було.
Запитання з залу: Що міфи війни закінчуються у другому році, а потім починаються будні. Прокоментуєте?
Д. К.: Насправді, що таке міфи і що таке будні?
Міфи народжуються, коли ми не можемо щось пояснити логічно. Коли щось відбувається, а логічного пояснення немає, тоді народжується міф. І міфи також народжуються на війні. Їх дуже багато. І ці міфи зовсім не лагідні, вони часто болючі, страшні, огидні. Але вони також є. Вони народжуються з тих історій, які розказують хлопці, які були на війні. Я розмовляю зі своїми чоловіками і чую, що вони мені розповідають.
Це, може, навіть не міфологізація була до двадцять другого року. Це було збайдужіння. Від чотирнадцятого року ми вірили, що ми викинемо росію з наших теренів. А потім все пішло на спад. Тоді навіть міфів не було. Ми працювали на перемогу, але суспільство старалось не дивитися на те, що відбувається. Можливо, саме тому це сталося у двадцять другому році, що більшість українців були переконані, що ніякої війни не буде, хоча війна тривала.
У вас є й доросла доросла література, чи плануються якісь казки саме для неї?
Д. К.: Так. Буде обов'язково буде «Гонихмарниця». Це романтичний твір, містика, наша міфологія, а також дуже багато різної гуртівні, але з хепі ендом. Обов'язково стовідсотково хеппі енд. Там є присутнім те, що ви любите. І направду це така терапевтична література. І я погодилася з видавцями, що треба сказати людям.
Вагалася навіть, чи в час війни варто такі якісь речі видавати — легкі. А мені сказали: «Ну а як рятуватися від того негативу, який довкола?» Тож ми навіть пішли далі, тому що готуємо до перевидання «Зворотній бік світла», «Зворотний бік темряви», «Зворотний бік сутінків», «Зворотній бік світів».
Тобто бути перевиданню обов'язково. Тому світла буде багато.
Є. К.: Я запитаю тоді ще про плани. Хоч би трішечки розказали, але, можливо, є якісь історії, над якими ви плануєте працювати?
Д. К.: Ну, якщо стосується стосується чарівних істот, то зараз ми на фінішній просто прямій, вже навіть видно стрічку, яку ми будемо перетинати із видавництвом: художниця завершує ілюстрації — «Чарівний Звірослов українського міфу». Ось перша частина «Птахи», в ній шалено прекрасні ілюстрації, направду дуже круті. Це також буде серія, думаю, що восени.
Є. К.: Чудово. Тоді ми чекатимемо на наступні книжки Пані Дари і читатимемо ті, що вже вийшли 💚
Схожі статті