Інтервʼю Адама Сільвери про приквел у серії «Вісники Смерті», досвіди персонажів та самотерапію через письмо
Через п'ять років після публікації спекулятивного підліткового роману Адама Сільвери «Вони обидва помруть у кінці», що завірусився в TikTok, у 2022-му автор випустив приквел «Він перший помре в кінці». У цьому романі розповідається про квір-підлітків Оріона та Валентино, які випадково зустрічаються літньої ночі на Таймс-сквер. Разом вони святкують історичний запуск «Вісників Смерті», корпорації, яка може передбачати дати смерті людей. Одночасно вони досліджують важливі екзистенційні питання та швидко розвивають романтичні почуття.
Сільвера розповів у інтервʼю Publishers Weekly про випробування, повʼязані з дотриманням продовжуваності під час написання приквелу, свій перший досвід, повʼязаний зі смертю, та третій роман у серії. Ми переклали це інтервʼю та публікуємо його для читачів блогу Vivat, які цікавляться творчістю Адама Сільвери, прочитали чи планують прочитати книги серії «Вісники Смерті», видані українською у Vivat.
— Оскільки «Вісники Смерті» був усталеною сутністю у «Вони обидва помруть у кінці», ви вже знали історію служби з самого початку першої книги чи вам довелося багато працювати над світобудовою для «Він перший помре в кінці»?
— Мені довелося дуже багато працювати над світобудовою для приквелу. Хоча я знав, як «Вісники Смерті» передбачають чийсь кінець, було так багато інших компонентів цієї організації, про які я свого часу не зупинився подумати, бо це не було потрібно для «Вони обидва помруть у кінці».
По суті, «Вісники» були лише каталізатором для першої книги, але цього разу мені довелося подумати: «Гаразд, а які ще деталі оточують цей рушій?» Творець «Вісників Смерті» не існував як персонаж, коли я писав першу книгу, тому мені довелося з'ясувати, хто він, хто його родина й всі такі речі.
Я також дуже хотів наголосити, що «Вісники Смерті» був сервісом за передплатою, на який люди мали підписатися, оскільки всі персонажі, яких ми зустріли в «Вони обидва помруть у кінці» (They Both Die at the End), на той момент вже були підписані на програму на сім років. Але для цієї книги я знав, що не всі підпишуться на «Вісників Смерті» з самого початку. Мені було дуже цікаво розвивати історію. І наразі я відчуваю, що маю більше впевненості в просуванні інших проєктів серії, тому що тепер розумію основу всього.
— Чи довелося вам під час створення приквелу боротися з якимись бажаннями чи інстинктами, які могли б потенційно поставити під загрозу безперервність або тематичний резонанс з першою книгою?
— Отже, я фактично написав більшу частину книги не в ту пору року. Спочатку «Вісники Смерті» повинні були отримати реліз на початку нового року. Та моя асистентка Кейтлін, яка створювала часову карту «Вісників Смерті», рухаючись у зворотному напрямі від першої книги, виявила, що дві випадкові деталі з «Вони обидва помруть у кінці» означали, що «Вісники» мали бути створені десь між 15 липня та 1 серпня. Мені довелося переписати значну частину книги.
Там були сніжки, персонажі відвідували різдвяну ялинку в Рокфеллер-центрі, були описи льоду, холоду, пальто та шарфів. І все це довелося повністю переробити. В якийсь момент була сцена ледве не смертельного підсковзання на льоду. Мені довелося придумати літні альтернативи для всього цього.
У мене були розмови, в яких друзі казали: «Звинувать у цьому глобальне потепління». Я відповідав: «Ні!» Глобальне потепління не було настільки поганим у 2010 році, щоб у липні в Нью-Йорку йшов сніг. Я міг би просто вдати, що нічого не сталося, ці деталі не помітили б більшість людей, навіть завзяті читачі, але я знав і ніяк не міг це пропустити.
— Ваші книги часто стосуються досвіду латиноамериканської діаспори, зокрема квір-латиноамериканців з Нью-Йорка. Ви також сказали, що схильні залишати частинку себе у власних книгах. Чи є якийсь конкретний досвід або сторони себе, які ви хотіли б дослідити, але, можливо, ще не дослідили?
— Я не планував, що мій другий роман, History Is All You Left Me, буде настільки присвячений обсесивно-компульсивному розладу. Але я помітив, що «обдарував» головного героя Ґріффіна усіма своїми компульсіями, і це справді повʼязалося з головними темами книги — спостереження, як ці нав'язливі ритуали все більше виходять з-під його контролю.
Я думаю, що завдяки роману «Він перший помре в кінці» (The First to Die at the End), я зміг так багато зробити з Оріоном, особливо з його специфічними нью-йоркськими спостереженнями та зв'язками з 11 вересня. Хоча мій досвід та досвід Оріона не зовсім однакові, моя мама того дня була на Мангеттені. Тож те, як Оріон описує 11 вересня, досить ідентично тому, як виглядав той день з моєї точки зору.
Я не усвідомлював, наскільки мені потрібно висловити це і записати. Нещодавно я навіть зрозумів, що «Вісники Смерті» народилися з моєї власної тривоги щодо смерті. Мій перший досвід зі смертю — це 9/11, але через два місяці мій улюблений дядько загинув в авіакатастрофі, прямуючи до Домініканської Республіки. Це був ще один приклад того, як люди можуть бути з нами одного дня, а наступного просто зникнути без жодного попередження. Це був такий емоційно заряджений, зосереджений час для мене, тому мені дуже важило висловити та дослідити ці втрати через перспективу молодої людини.
Частини мене справді просто знаходять свій шлях у персонажів, коли я рухаюсь через історію, яку задумав написати. Я не впевнений, чого ще прагну досягти зараз. Мені здається, що я зрозумію це через те, що писатиму далі.
— Під час написання обох книг серії «Вісники Смерті», як ви вирішували, які перспективи досліджувати та наскільки в них заглиблювалися?
— Мені було так захопливо писати всі ці проміжні POVи. Мені подобається спостерігати, хто взаємодіє з головними героями кожної книги, і глибше їх розуміти. Тому що часто більшість цих персонажів, особливо у випадку з цією книгою, сходяться до кульмінації роману, і якби я їх не досліджував — якби ми не розуміли, чому ці інші персонажі відіграють таку вирішальну роль у фінальному акті роману, якби ми не знали, хто вони, звідки вони прийшли і що привело їх до цього етапу — я думаю, ці події були б більш розчаровуючими. Для мене неможливо розповісти історію без них. Вони такі ж невід'ємні частини книги, як Матео та Руфус у «Вони обидва помруть у кінці» або Оріон та Валентино у «Він перший помре в кінці».
Українські видання книг серії «Вісники Смерті»
— Чи є якісь точки зору, до яких би ви хотіли повернутися?
— Двома головними героями третьої книги про «Вісників Смерті» будуть син творця «Вісників» та хлопець, з яким ми зустрічаємося в цій книзі. Але є кілька персонажів з роману «Вони обидва помруть у кінці», для яких я сподіваюся знайти органічний спосіб зʼявитися в третьому романі.
Одним з них буде оператор «Вісників Смерті», Андреа, яку ми знаємо з обох книг, і в неї така невелика роль, але я розглядаю ідею, яка дозволила б їй стати більш значимою у наступному романі. Вона ні для кого не улюблена персонажка, бо вона нестерпна, але мені дуже подобається писати про нестерпних персонажів і її погляд на роботу в компанії завжди був для мене захопливим.
Я почав дивитися на це так: роман «Він перший помре в кінці» схожий на фільм Marvel про Месників, у ньому ви отримуєте ансамбль усіх головних героїв, про яких я пишу.
— У своєму інтерв'ю журналу Time ви згадували, що Далма спочатку мала бути оповідачкою в цій книзі. На якому етапі написання ви передали роль оповідача Оріону?
— Це сталося доволі пізно. Далма, творчиня застосунку «Останній Лруг» з «Вони обидва помруть у кінці», була першою оповідачкою для цього приквелу, про яку я взагалі подумав.
Я розмірковував: «Гаразд, чию історію я можу розповісти, хто має крутий зв'язок з “Вони обидва помруть у кінці”, але не настільки детально розроблена, щоб я почувався обмеженим?» Саме до Далми я постійно повертався, і мені дуже було боляче, що я не міг змусити це працювати з кількох причин. Але я не хотів викреслювати її з історії, а хотів, щоб вона й надалі мала натхнення для створення програми «Останній Друг». Саме тоді я вирішив, що вона буде найкращою подругою Оріона, яку я так люблю. Я сподіваюся створити роман, де Далма буде однією з головних оповідачок у майбутньому, бо вона справді стала однією з моїх улюблених персонажок, хоча досі не була головною героїнею.
— Це все сталося у процесі розробки плану чи ви вже почали писати?
— Я писав та переписував приблизно третину чи четверту частину книги, де головними героями мали бути Далма та Валентино (в них були абсолютно різні історії). Але з цією версією я зіткнувся з труднощами і зрозумів, що Далма не мала бути головною героїнею.
Тоді після шести чи семи місяців спроб народився Оріон, а книга була готова приблизно за два з половиною місяці.
Це такий урок для письменників. Коли ти настільки заглиблюєшся у те, що вже створив, здається неможливим відвернутися від цього, особливо після місяців, місяців і місяців роботи. Але я не знаю, чи пишався б я книгою так само, якби залишився з першим баченням. Тож думаю, що історія про Далму існує. Просто це була не вона.
— «Він перший помре в кінці» значно довший за «Вони обидва помруть у кінці» та приблизно на рівні з ще одним вашим романом Infinity Reaper. Чи помітили ви, що на цьому етапі вашої кар'єри схильні до довших історій? Чи просто в цих було більше сюжету?
— Це кумедно, бо Infinity Reaper налічує 130 000 слів, а «Він перший помре в кінці» — 105 000. Через розміри полів, розміри шрифтів й таке інше вони виглядають досить співрозмірними. Але різниця становить 30 000 слів.
Я розповідатиму історію стільки, скільки потрібно. Я не беруся активно писати довгі книги — із Infinity Son я навіть навмисно хотів написати коротшу книгу. І судячи з багатьох відгуків, які отримав від читачів, оскільки я активно намагався написати коротшу книгу, деякі речі здалися недостатньо розвиненими. Я спеціально намагався написати книгу для неохочих читачів або читачів, які не такі швидкі, як я, і яких дуже лякають справді довгі книги, а виявилося, що книга від цього постраждала. Я цілився в конкретного читача, та зрештою, думаю, це зіпсувало мій процес; я вирізав деякі важливі речі, що, на мою думку, було потрібно людям для більшого задоволення та розуміння. Тому я завжди писатиму те, чого книга від мене вимагає.
Мені тривалість роману-приквелу здається правильною, адже ми вперше знайомимося з «Вісниками», Оріоном та Валентино. Я мав ставитися до нього як до книги, яку може взяти до рук кожен, а не лише шанувальники попереднього виданого роману серії.
— Ви казали про свої книги, що боретеся зі смертністю, а також раніше згадували, що схильні використовувати процес письма як додаткову форму терапії. Чи можете ви розповісти більше про цей процес?
— Це так смішно, бо багато років тому я справді не міг дозволити собі терапію, але часто боровся з особистими проблемами через письменництво. Я б сказав, що мої перші три романи — More Happy Than Not, History Is All You Left Me і «Вони обидва помруть у кінці» — це справді найбільш «мої» романи, що я коли-небудь створював, і оскільки вони стосуються речей, які є або моїми великими страхами, або великими травмами, які мені потрібно було прожити по-іншому, написання цих романів дозволило мені побачити речі з інших точок зору, окрім моєї власної.
Коли ви пишете роман, ви не можете враховувати лише точку зору головного героя, оповідача. Ви також повинні думати про речі з точки зору другорядних персонажів. Це дозволило мені прощати людей у моєму житті та себе, і я дуже ціную цей процес.
Я завжди дуже рекомендую це, тому що, як і в терапії, ви не опрацьовуєте все за один сеанс. Це вимагає багато роботи та часу, і те саме можна сказати і про письменництво.
Я справді виходжу більш зціленим після однієї з історій, які я створив.
