Алекс Астер про любов до Нью-Йорка, букток і свій перший ромком «Літо в місті»
Алекс Астер відома українським читачам серією роментезі про смертельну гру на Піднебесному острові, магічні прокляття та кохання — «Лайтларк». Проте авторка не обмежується лише фантастичними сюжетами. На передзамовленні у Vivat нещодавно зʼявилася її книга, натхненна ромкомами 2000-х років, — «Літо в місті» (Summer in the City), що англійською вийшла минулого року.
У центрі оповіді — Ель Леон та Паркер Воррен, вони живуть по сусідству в розкішних апартаментах на Мангеттені. Ель працює сценаристкою і має створити історію для масштабного проєкту, але в неї письменницький блок. Героїні потрібне натхнення, тобто доступ до найкращих місць Нью-Йорка. Паркер — мільярдер, який намагається відвернути увагу медіа від останніх новин про свою компанію. Колись вони вже зустрічалися і це знайомство не назвеш одним з найприємніших. Але тепер Ель та Паркер можуть допомогти одне одному, прикинувшись закоханими.
Про романтичні комедії, самотність і дорослішання, читацьку спільноту та літній Нью-Йорк авторка розповідала в інтерв’ю The Hollywood Reporter. Ми переклали його українською.
— Чи підходите ви до написання з думкою «Це книга, яку я б хотіла прочитати, або персонажі, яких хотіла б побачити»?
— На сто відсотків. Я пишу тільки те, що люблю читати. Перш за все тому, що справді писала для себе протягом багатьох років. Я написала шість різних книжок, які ніколи не будуть опубліковані, їх просто відхиляли багато років. Ти наче розумієш: окей, можливо її не опублікують. Тому я переважно пишу для себе. А по-друге, думаю, було б нестерпно писати книгу, яка тобі не подобається, тому що доводиться перечитувати її багато разів — не лише коли пишеш першу чернетку, а й під час редагування. І перед виходом книжки я завжди її перечитую, щоб виділити рядки, які, на мою думку, сподобаються читачам або які я хочу вставити у свій пост.
— Ви починали у жанрі фентезі з роману «Лайтларк». Яким був для вас цей перехід від фентезі до романтики?
— Перша річ, яка мене справді здивувала — це те, що всі мої книги написані від третьої особи. «Літо в місті» я писала від першої особи і не очікувала, наскільки іншим буде цей досвід. Коли писала від першої особи, особливо через те, що це була книжка про сучасність, а не фентезі, сильно проявилася моя власна особистість.
Я ніколи не вважала себе письменницею з відчутним авторським голосом, але тут неможливо його не виразити.
Я також не очікувала, наскільки вільно почуваєшся, коли можеш писати з культурними покликаннями. Фентезі має новий, створений тобою світ. Тому ти не можеш сказати: «Це виглядало, як річ, яку ти бачив по телевізору» чи «Це звучало, як ота пісня». Ти не можеш пов’язати речі між собою так, як можеш зробити це в сучасній прозі.
Справді, класно озиратися назад на процес, бо він визначає письмо. Що б ти не дивився, що б не читав, над чим би не працював, це все впливає на те, що ти пишеш, навіть якщо це інша твоя книжка, тож було весело. Я усміхалася щодня, коли писала цю книгу.
— У романі «Літо в місті» ви вирішили розгортати події в літньому Нью-Йорку. Чому саме це середовище було важливим для вас?
— Я хотіла, щоб для Ель це була історія кохання не лише з Паркером, а й із самим містом. А що стосується літа, я люблю літо в місті. Просто думаю, що тоді весело. Люди читають у парках, є багато вуличних ресторанів. Відчувається, що влітку місто має життєву силу, якої немає взимку, коли так холодно, всі поспішають — Нью-Йорк славиться поспіхом. Усі надто зайняті. Але я відчуваю, що влітку люди сповільнюються і справді намагаються насолодитися тими маленькими локаціями з природою, які в нас є. Люди намагаються насолоджуватися кав’ярнями і просто почуваються по-іншому… Я також бачила багато літніх книг, де події відбуваються в тропічних місцях чи тому подібне, тож подумала, що спробую показати свою любов до літа в Нью-Йорку.
— Ель описує Паркера як свою «збочену музу». Розберіть це з психологічної точки зору, бо перехід від творчої кризи до можливості написати цілий сценарій на основі часу, проведеного з ним, свідчить про те, що тут щось відбувається.
— Думаю, мене завжди захоплював процес письма, йдеться не тільки про книги. Звісно, я пишу лише книги, тому цей процес розумію. Але я чула, наприклад, про авторів пісень: коли вони переживають важке розставання чи схожу річ, то можуть це використати у творчості. Здається, я чула, як одна відома співачка розповідала: вона не знала, що робитиме, якщо буде щаслива чи не переживатиме розвивів стосунків, бо ти можеш так багато всього почерпнути, коли сповнений емоцій та почуттів.
Мені хотілося заглибитися в ідею, що вона (Ель) ненавидить його до такої міри, коли ця ненависть перетворюється на почуття — бо ж до цього Ель взагалі нічого не відчуває. Вона не має натхнення, просто живе, як зомбі, але Паркер це змінює, бо вона так сильно його ненавидить. Ненависть — дуже сильна емоція. Принаймні, вона думає, що ненавидить його. Я хотіла, щоб він був її збоченою музою — вона просто не може не відчувати цих почуттів. Навіть якщо вони негативні, вони витягують з неї слова.
Я вважаю письмо дуже емоційним процесом. Ти намагаєшся осмислити світ через слова і часто це трапляється, коли ти перебуваєш у вразливому чи емоційному стані…
Тому мені сподобалася ця динаміка: що, якби ліками від твого письменницького блоку став хлопець, якого ти зустріла на сходовому майданчику кілька років тому?
— Я починаю бачити невеликі тріщини, можливо, в її минулому чи характері. Що в Паркері вона ненавидить?
— Паркер справді символізує щось, що їй не подобається. Часом ми насправді не ненавидимо когось, просто є факт, що вони нам про щось нагадують і відображають наш найбільший страх. Мені хотілося, щоб він уособлюва її найгірші страхи, а ще її невпевненість у тому, що як би вона не старалася втекти від власних почуттів завдяки письму чи гонитві за успіхом, вона ніколи не стане по-справжньому цілісною, бо має цей внутрішній надлом.
Здорові люди насправді не визначають своєї цінності та почуттів на основі зовнішніх факторів чи успіху. І тому коли вона засуджує Паркера, думаючи про те, як він піднімає свою самооцінку, вона насправді наче дивиться в дзеркало, бо це про неї.
Я хотіла динаміки, в якій він утілював би її найбільший страх, що люди не сприйматимуть її кар’єру серйозно, або що люди вважатимуть, що їй потрібна допомога. А Ель так наполегливо працювала, щоб бути собі опорою і забезпечувати себе через те, як її виховала мама і що сталося з її батьками.
Гадаю, вона «з колючками». Ось чому Пенелопа (найкраща подруга) називає її кактусом. Вона належить до тих людей, яким ти кажеш щось, а вони відразу зводять довкола себе стіну. І це цікаво, бо можна подумати, що Паркер на основі цього визначає власну самооцінку. Але впродовж усієї історії він цього не робить. Це робить вона, і проектує це на нього.
— І у них справді була розмова, де Паркер підкреслив, що Ель його засуджує. Навіть тоді вона виправдовувалася. Як ви гадаєте, їй бракує самосвідомості через життєві події? Як життя привело її до цього?
— Чудово, що ви це зазначили, бо це справді так. Я посміхалася, пишучи це, бо подумала, що вона буває такою лицемірною і мені сподобалося, що він викрив її: «Ти буквально зробила зі мною те саме». Думаю, це тому, що вона старша сестра. Але найбільше тому, що вона самітниця і не допускає у своє життя нікого, крім Пенелопи. Коли ти не часто перебуваєш серед людей… Мені здається, люди втрачають самосвідомість, бо думають, що кожен хоче їм завдати шкоди, але не розуміють, як їхні власні емоції та дії можуть так само впливати на інших людей. Тож вона не обов’язково вважає себе жертвою, але вірить, що він хоче завдати їй болю, а вона йому ні.
Вона не розуміє, яким чином її дії можуть бути для нього болючими і саме це усвідомить, особливо в кінці. Протягом усієї історії вона дізнаватиметься, що теж може задавати йому болю. Вона вірить: такі люди, як він, достатньо сильні, щоб не страждати від подібних речей. Оскільки вона емоційно постраждала через втрату мами і в неї фактично немає батьків, у неї всередині велика рана. Я думаю, що люди, які страждають, часто не бачать болю, якого вони завдають іншим.
— Чому ви захотіли використати саме троп «від ворогів до коханців» з Ель та Паркером?
— Я просто люблю троп «від ворогів до коханців». Обожнюю читати про таке. Мені подобається ідея, що він відчуває, ніби має виправити щось, що зробив, і подобається динаміка, коли перше враження або певні події призвели до того, що герої ненавидять одне одного. Паркер насправді її ніколи не ненавидів, це її погляд, вона робить щодо нього усі ці припущення. І мені подобається доводити їй, що вона помиляється, у стилі: «О, ти насправді так про нього думала, а він ось такий». А також збивати з неї пиху: «Ти вважаєш себе такою чудовою, але засуджуєш інших». Коли ти «нав’язуєш» близькість персонажам, це створює багато веселих моментів. Людей, які недолюблюють одне одного, ти зіштовхуєш разом, вони буквально ділять одну стіну. Живуть на одному поверсі.
— Як би ви як автор описали Ель? Чому хотіли зробити її такою складною та трохи «буркотункою»?
— Думаю, що вона просто боїться бути скривдженою. Це не повністю її опис, але я гадаю, що вона наче перебуває на узбіччі життя і починає це усвідомлювати. Вона каже: «Я лягаю спати, гадаючи, як дозволила життю стати таким нудним, — і коли почала це помічати?» Ель починає усвідомлювати, що життя проходить повз, а вона наче перебуває збоку і пише історії замість того, щоб жити ними.
Вона дуже успішна в кар’єрі. Я хотіла мати персонажа, який покаже, що іноді ти можеш виглядати так, ніби маєш все, але це неправда. Часто це так і відбувається — як з Паркером і Ель — ти вкладаєш настільки багато в себе і свою роботу, що від цього страждають всі інші сфери.
— Мені це теж здається цікавим, бо в міру того, як ми розвиваємося, зростаємо й змінюємося, часом всередині виникає якась внутрішня боротьба.
— Нам хочеться змін, але ж це важко. Я б сказала, набагато легше просто не виходити з квартири. Набагато легше просто нічого не робити. Ізоляція під час пандемії, а також те, як важко дорослим заводити друзів — складна тема. Дуже просто не мати друзів, бути самому і використовувати кар’єру або щось інше як опору. Я також хотіла поговорити про самотність дорослої людини. У героїні є Пенелопа, але коли вона влітку перебуває в Нью-Йорку, то розуміє: «Якщо я не піду й не почну заводити друзів, то залишуся сама».
Мені були важливі дружні відносини, бо я хотіла показати, що це не лише її історія кохання з Паркером, це й історія про любов до міста. Про відкриття краси дружби й життя поза межами своєї квартири та роботи. Мені здається, що це поширене явище, на жаль: коли люди дорослішають і після коледжу, після школи буває важко заводити друзів.
Алекс Астер у центрі Нью-Йорка
— Якби ви втілювали цю книгу в життя у серіалі чи екранізації, кого б хотіли бачити в ролі головних персонажів?
— Це одна з речей, через яку я найбільше схвильована перед виходом книжки. Мені дуже хочеться, щоб люди розповіли, що вони про це думають. Фанкастинг у тік-тоці — це неймовірно добре. Я бачила варіанти для інших книжок … Тож думала: «Боже, тобі варто попрацювати над кастингом. Ти проробила таку роботу!»
— Ви використовували соціальні мережі, коли йшлося про книги та розвиток спільноти букток. Яким цей досвід є для вас?
— Мені пощастило жити в епоху, коли я можу безпосередньо чути читачів, бо, очевидно, раніше такого просто не існувало. Коли я починала писати книги, соціальних мереж ще не було. Не думаю, що могла уявити, яку роль вони відіграватимуть у написанні книг чи маркетингу. Я відчуваю близькість з читачами через їхні коментарі. Вони коментують і ставлять запитання, розповідають мені про книги, пишуть мені в особисті повідомлення, або позначають мене в сторіз. Я маю з ними тісний зв’язок і відчуваю, що ми всі однакові. Ми всі читачі. Ми всі любимо схожі речі в книжках.
Я виросла, не маючи поруч людей чи друзів, які люблять читати та писати, тому для мене це також спосіб побачити: вау, є багато письменників і читачів. Це дає можливість почуватися менш самотньо.
— Мені здається, що в наш час багатьом людям просто складно. Чи відчуваєте ви, що ваша книга як ромком може бути однією з форм ескапізму?
— Думаю, книги завжди були для мене способом ескапізму. Коли я була підліткою (а це час, коли ви такі драматичні, здається, що кінець світу настає щодня), ніщо не допомагало мені впоратися з власними думками краще, ніж книга. Просто сісти і бути поглинутою цими вигаданими світами під час письма — це теж величезна втеча від реальності.
Я вважаю, що в романтичних книгах багато надії. Романтичний жанр передбачає щасливу кінцівку. Тому я думаю, що коли ви читаєте книги, які закінчуються добре, навіть коли доводиться пройти через труднощі та випробування і не завжди здається, що все закінчиться щасливо, в цьому є багато надії. Я рада, що люди відкривають для себе романтичні книжки завдяки буктоку та інтернету, хоча це завжди був один з найпопулярніших літературних жанрів, що дивовижно. Але багато людей, як і я, в останні кілька років, відкрили для себе задоволення від цього жанру. Він радісний, водночас в ньому є недосконалі персонажі, які зростають; ми не отримуємо щасливого кінця для будь-якої історії, але для любовних романів — так. Загалом, це дуже обнадійливий жанр.
Нехай цей матеріал надихне ближче познайомитися з роботами авторки або повернутися до них. «Літо в місті» — ідеальну історію для читання в теплий сезон, зараз можна передзамовити з приємною знижкою.
