Бунтівні персонажі, мінерал-панк, перевернуті сюжетні тропи та квір-репрезентація — інтервʼю з авторкою «Батьковбивці» Оленою Кузьміною
Героїня інтервʼю: Олена Кузьміна, українська письменниця, авторка фентезі-трилогії «Змієві діти»
Авторка: Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat
«Його високості принцові Емрісу Фрейрському з династії Бергвіндерів прилетіла в обличчя рибина», — починається фентезі-трилогія Олени Кузьміної «Змієві діти». Думаємо, цей вступ міг вже переконати вас звернути увагу на перший роман серії — «Батьковбивця». Але якщо раптом ні, прочитайте цей матеріал.
Редакторка блогу Vivat поговорила з пані Оленою про те, як письменниця працює над написанням романів і ділиться процесом у соцмережах, як запрошує консультантів з квір-спільноти, щоб уникнути некоректної репрезентації, і створює фентезі-світ, надихнувшись настільними іграми, історичними книжками та екскурсією до Чорнобиля. А на самому початку — про уявну кімнату, з якої вигулькують гонорові персонажі й вимагають собі принців.
Цю захопливу бесіду ми перетворили на текстове інтервʼю з Оленою Кузьміною, запрошуємо ознайомитися.
На фото Олена Кузьміна
— Колись в ефірі на каналі Фантастичних talk(s) ви розповіли, що є така уявна кімната, в якій зʼявляються ваші персонажі, коли їм настає час бути написаними. «Змієві діти» також «вийшли», почалися з тієї кімнати?
— Майже так, майже з тієї кімнати. Я почала придумувати цю історію, щоб трошечки себе підтримати, коли вийшов мій дебютний роман і були певні складнощі.
Моя найкраща подруга тоді запропонувала: «Я бачу, що тобі погано. Тобі треба придумати якусь легку історію, яка тепер відволіче. Про що ти хочеш писати? Що тобі подобається?» А мені нічого не спадало на думку, окрім одного акаунта в тіктоці: я слідкувала за актором, який веде блог, Стюартом Макі. Він дуже красивий і багато розказує про ментальне здоров’я. Я подумала: «Боже, він виглядає, як реальний принц!»
Кажу своїй подрузі: «Я хочу писати історію про принца!» А вона: «Ну добре. А що буде відбуватися з принцом?» Я: «Не знаю…» Мучилася-мучилася і згадала, що мені подобається лінія Леголаса і Тауріель — коли є принц і охоронниця. Тож кажу: «Нехай у нього буде охоронниця, в яку він закоханий».
Ідея про принца й охоронницю покрутилася в голові буквально 5 хвилин, аж вигулькнув інший персонаж. Тоді та моя уявна охоронниця сказала: «Я за це братися не буду. Заберіть, будь ласка, свого принца». І цей інший: «Я заберу принца! Без проблем».
І далі він мені вже «розказував» свою історію, яка швидко почала обростати деталями, подробицями, драмами. Але так, вважай, що з «кімнати» вигулькнув персонаж і закрутив все це.
— Це був головний герой «Батьковбивці»?
— Не те щоб. Цей персонаж є в усіх історіях, але він не є оповідачем і не є головним героєм, він радше рушій оповіді. (Ті, хто прочитає книжку, зрозуміють, про кого йдеться — прим. ред. 😉)
— Ви дуже відкрита в процесі написання, ділитеся багатьма подробицями в своїх соцмережах. Як ви вирішили, що цей процес буде саме таким?
— Мені просто цього сильно бракує в письменницькій сфері. Тому що люди інших професій будь-яких, часто діляться досвідом. Можна знайти блог, наприклад, лікарки-проктологині, яка розказує про свої робочі перипетії, чи ДТЕК веде свою сторінку. Тобто можна дізнаватися про закулісся багатьох професій в соцмережах. А от про письмо, на жаль, я більше бачу якоїсь міфологізації, романтизації.
Мені дуже хочеться бачити і показувати внутрішню кухню, бо коли я сама почала спілкуватися з авторами та авторками в житті, зрозуміла, що більшість проходить через ті ж виклики, що і я. Однак чомусь не прийнято цим ділитися: про якісь негаразди дізнаєшся після третього келиху сидру на Форумі видавців. А до того встигаєш себе накрутити, що «це тільки в мене так — всі інші успішні».
Мене, наприклад, неймовірно вразило свого часу, як модераторка подій і блогерка з Вінниці, Дея Фіна, щиро розповіла, як вона отримала відмови на свій рукопис і відрефлексувала, чому. Для мене це було маркером професіоналізму. І я подумала: «Оце класно, теж хочу таке робити. Хочу розказувати і про злети, і про падіння, щоб людям було трошки легше».
Тому я собі взяла за мету висвітлювати всі етапи шляху. Щоб люди, які пізніше долучається до професії, бачили, що буває по-різному, і розуміли, що це нормально.
— Чи впливає на вас думка коментаторів у вашому телеграм-каналі, наприклад?
— У телеграмі в мене чудесна, прекрасна спільнота, справді підтримуюча. Я жива людина, тому, звичайно, коли мені кажуть, що книжка погана і сама я дура, я засмучуюсь. А потім відчуваю метасором за те, що не можу перестати засмучуватися. Виходить такий болісний клубок.
Але мені так пощастило з людьми, які зі мною, вони дуже підтримуючі, дуже «свої». Я можу завжди звернутися до них, якось порадитися, запитати, як їм обкладинка, до прикладу. Це класно!
— А персонажі? Вони можуть «перехоплювати» сюжет і, так би мовити, тягнути на себе ковдру?
— Абсолютно. Це якийсь жах. Їх неможливо зупинити. Я, наприклад, не планувала одну з любовних ліній. Її поява була дивно неочікуваною, хоча я багато обговорювала сюжетних моментів з подругою, яка допомогла появі цієї ідеї, і ми зрозуміли, що це дійсно виправдано, там справді хімія між персонажами.
Або навпаки. У мене розпланована вся трилогія, синопсис погоджено з випусковою редакторкою Наталкою Тлумацькою. Там також вказано, які персонажі мають померти, і вони дуже свідомо йдуть до смерті. Навіть попри те, що в якийсь момент я хотіла відступити від задуму й деяких з них «помилувати», це не вийшло.
— У «Батьковбивці» дійсно «живі» персонажі, вони іноді неприємні, часто помиляються. Чи не було у вас спокуси зробити їх хорошими і правильними? Як ви з цим впоралися?
— У мене з цим навпаки.
Мені настільки подобаються недолугі, неприємні моменти, що навіть були правки від редакторки Наталки: «Будь ласка, зроби цього персонажа більш привабливим, бо незрозуміло, чому люди в нього закохуються».
Ще до того, як подати до видавництва, я займалася саморедагуванням і видаляла деякі сцени, які мені в процесі написання здавалися дуже смішними, але вони трохи гидкі: проковтування рибини цілком, витирання жирних рук — щось таке. Мені чомусь воно так бачиться, не можу це зупинити при написанні. Тому я радше прибираю потім певні неприємні моменти і додаю прийомів, які мають викликати позитив.
— Правильно буде сказати, що в кожній книжці трилогії «Змієві діти» провідна роль буде віддана одному з трьох героїв?
— Не зовсім так — щодо провідної ролі. Я б радше сказала, що найбільша зміна відбувається з тим, на честь кого названа певна частина.
У Емріса першого відбувається найбільша зміна, тому що він потрапляє в обставини, що дуже сильно відрізняються від його попереднього життя. У другій частині Маріт потрапить в країну, яка повністю відрізняється від її рідної, відповідно — зміниться. А в третій на Джула очікує зовсім незнайомий контекст.
— У першому романі трилогії багато подорожей, дослідження світу. Як розповідь розвиватиметься в наступних книгах? Чи стане більше політики?
— Політики буде більш однозначно, тому що більша частина другого роману буде про палацові інтриги. У героїв буде мінімальна кількість пересувань мапою, але все одно буде екшн. Що стосується третьої частини — там буде і те, і те, історія буде завершуватися і зводитися купи.
Тобто перша частина — пригодницька, друга — політична, а третя — пригодницько-політична.
— Ви вже дописали всі частини?
— Ні, третя в процесі. А другу дописала, вона вдалася, насправді, екстремально великою. Я сама була шокована, бо на редагуванні 20 тисяч слів додала.
— Кого з героїв, думаєте, вам буде найважче відпустити, коли допишете?
— Напевно, Емріса, мені комфортно про нього розповідати. Він дуже зрозумілий для мене персонаж, від початку і до кінця. На відміну від інших. Щодо світу, то це буде трохи спойлер, але я потихеньку думаю вже про події після трилогії.
Закладинка, натхненна книгою «Батьковбивця». Ілюстраторка Маша Ґрімм
— У романі є ЛҐБТ-репрезентація і ви ділилися, що у вас були рідери, консультанти саме з цих моментів, представники спільноти. Це ще незвично для українського ринку. Як ви до цього прийшли і яким був цей досвід?
— Мені було важливо зробити саме якісну репрезентацію, тому що, на жаль, у нас є багато тут проблем. Проблема перша — це репрезентація для галочки. Це нова проблема — в стилі «Нетфлікса»: коли це непродумані персонажі, єдина їхня характеристика і роль — це їхня квірність. Друга проблема — фетишизація. Коли дуже багато речей в репрезентації квірних персонажів робиться якось штучно, об’єктивізовано, не так, як у реальності. Моя подруга якось показувала обкладинку, це була манга чи комікс з тих, що вже більш еротичні. І на тому зображенні будова тіла у чоловіка — жіночна. Це вже фетишизація, на мою думку, і то жорстка. Тому моя найголовніша мета була — цього уникнути.
У мене ніколи не було ідеї розказати саме квірну історію, в мене були персонажі, у яких так склалося, і тому моя задача була — зробити їх людьми, багатогранними, і ніде не лажанути.
Жіночий досвід бісексуальності відрізняються від чоловічого, загалом він різний у представників різних гендерів. У мене було багато бетарідерок, тому мені було потрібно було знайти саме чоловіків з квір-спільноти. Я кинула клич — зголосилися двоє чоловіків зі спільноти. Вони прочитали текст, дали свої фідбеки, сказали, де все супер, вказали на речі, які можуть так собі сприйматися і треба поправити. Я їм дуже-дуже за це вдячна і сподіваюся, що вдалося зробити все коректно.
З іншого боку, в мене була з колегою класна дискусія про троп «bury your gays» — «поховай своїх геїв», за яким раніше в кінематографі квір-персонажі гинули. З серіалу «Сотня» це пішло: там зʼявилась пара закоханих жінок і щойно вони віднайшли щастя, одну з них вбили. Так само в «Баффі», наприклад, була лінія між жінками, і одну з них було вбито. Бо не могло на той момент допуститися існування щасливої ЛҐБТ-пари. З цього народилася дискусія, що зачепила і нас з колегою, — про те, чи має автор або авторка право вбивати квірних персонажів.
Я про це багато думала і вирішила, що квірність не має бути сюжетною бронею теж. Тобто я не хочу робити персонажам ні знижок, ні бонусів, ні покарань через це.
Я не захищаю, умовно, персонажів з русявим волоссям, високих персонажів, я не захищаю розумних чи квір-персонажів лише через ці риси. Все залежить від розвитку сюжету, їхніх дій, що й викликають ті чи інші наслідки.
— Один з піджанрів у вашій серії — це мінерал-панк. Як з письменницької точки зору у цьому вигаданому світі зʼявилась магія, заснована на корисних копалинах?
— Магію я використовувала як метафору, яка додатково покаже різницю менталітетів між двома країнами, Фрейрою і Тінерією. Мені треба було показати щось максимально емоційне, вільне, іноді некероване в Тінерії і щось максимально довколанаукове у Фрейрі.
Насправді мені дуже допомогла настільна гра, в яку я довгий час грала. Це легенька гра, яка називається «Рьок» (Rok). Там є камінці з рунами й їх треба хапати на швидкість, збирати пари рун. Ці камінці настільки приємні на дотик і я так багато часу провела в компаніях, граючи в цю гру, що вона надихнула мене на створення рьокке (корисна копалина у світі «Змієвих дітей», камінці, за допомогою яких персонажі можуть творити магію — прим. ред.).
Ігровий набір для настілки «Рьок». Фото з сайту BoardGameGeek
Спочатку ці камінці були суто інструментом для створення й застосування магічних комбінацій. Але потім мені стало цікаво розвинути думку, звідки вони взялися, як їхнє існування впливає на економіку, на розвиток науки. Мені цікаві, наприклад, наслідки появи вугілля: як використання вугілля вплинуло на всі сфери, на промисловість, на появу залізниці і так далі.
А що, якби була така корисна копалина, яка ще продуктивніша, економніша за вугілля? Суперзахопливо змоделювати суспільство у світі, де таке існує.
Тобто спочатку в мене була велика сенсова мета — розділити принципи використання магії, потім додалася дитяча асоціація з настільними іграми, а вже пізніше все це інтегрувалося на більш глибоких рівнях у вигаданий світ.
— А які ще історичні події чи культурні процеси надихнули вас, лягли в основу світу?
— Мій фентезі-світ не привʼязаний до якогось конкретного історичного періоду, між культурами головних країн є велика прірва, пов’язана з їхніми історіями, тож вони не на одному рівні розвитку. Але розкажу про джерела натхнення.
По-перше, мені дуже подобається історія про справу Дрейфуса. Це французький військовий єврейського походження, якого звинувачували у зраді, у шпигунстві. Був великий публічний процес, але там були очевидно сфабриковані докази. Він став цапом-відбувайлом через насамперед, думаю, своє походження. І цей процес сильно розколов того часу суспільство. Багато діячів культури виступили на захист Дрейфуса. Його довго судили й зрештою виправдали. Але справа в тому, що один з найвідоміших публічних судових процесів виріс на тлі соціальної нерівності й розколов суспільство ще більше. Того, на що мене надихнула ця історична подія, ще не буде в першій частині, але вже вибудовуватиметься підґрунтя.
По-друге, в мене в дитинстві була книжка з дуже красивими картинками — «Королівські династії». І там був неймовірно гарний портрет «Принци у Тауері». Це зображення двох британських принців, яких їхній дядько ув’язнив. Ніхто досі не знає, хто їх вбив, але вони з Тауера вже ніколи не вийшли. У мене в книжках немає мертвих принців в такому контексті, але мені сильно подобався цей портрет. І я собі уявляю, що в картинній галереї замку у Фрейри висить саме такий портрет Емріса і його брата.
Коли я думала про Тінерію, мені хотілося створити утопічне суспільство. Не прив’язуватися до ісламського світу в традиціях, бо там зовсім про інші цінності, але створити відмінні від Фрейри візуальні маркери. Я почала читати про Гранадський емірат. Мене цікавила саме естетика, а також торгівля, бо ж цукор заїхав в Європу саме звідти. На чому, крім магії та дорогоцінного каміння базується економіка Тінерії? Я подумала про теплий клімат, що у них має бути два врожаї на рік. Так додалася аграрна сфера і поставки цукру з Тінерії.
Джерела натхнення авторки: картина Джона Еверетта Мілле «Принци в Тауері» та архітектурний і парковий ансамбль Альгамбра — пам'ятка мавританської архітектури
Є ще моя сімейна історія. Мій батько дуже багато років працював у Чорнобильській зоні відчуження, він герой-ліквідатор. Я виросла на цих історіях і байках про вепрів у будівлях, про те, як в зону забігали сталкери, а адміністрація їх виловлювала. Це було контекстом мого дорослішання.
У дорослому віці я встигла поїхати на екскурсію, поки не закрили обʼєкт. І це, напевно, одне з найбільших вражень у моєму житті — я там історій 5-8 встигла придумати.
Мене вразили не настільки реактор або Припʼять, як ті маленькі закинуті села, які вростають у ліс. Десь стоїть ліжко, через яке трава проростає, десь чашка висить на дереві. Це настільки моторошно, лячно, це нагадує тобі, яка ти малесенька людина.
У другій частині трилогії є опис, заснований на тому, що я спостерегла на тій екскурсії. Я рада, що ця поїздка сталася в моєму житті і що я можу переосмислити побачене з фентезійної точки зору.
І не зовсім історичне: я дуже люблю Ібсена, обожнюю його п’єсу «Ворог народу». Там лікар усвідомлює, що його містечку загрожує екологічна катастрофа. Та він не може переконати інших людей, що це правда. Він намагається усіма силами, однак стикається з шаленим суспільним опором. І зрештою програє. Так і моїм героям ніхто не вірить, хоча вони знають про певну важку ситуацію.
— Для кого написаний «Батьковбивця»? Кому він сподобається?
— Я думаю, що він точно сподобається жінкам, представникам квір-спільноти, читачам старшого підліткового віку. Може, від 20 років. Бо там хоч і теми дорослішання, але це не «перше дорослішання» однозначно.
Сподобається людям, які люблять неідеальних персонажів і готові стикатися з соромом — героїв і власним.
Читачам, які люблять Аберкромбі, але не за масштаб історії, а за оце стикання з соромом, зі складними виборами, з помилками. Тим, кому також подобається Лі Бардуґо, але більш дорослі книжки, особливо «Фамільяр».
Людям, яким важливо про важкі теми подумати, але не втопитися в них, а вивернути на кринжовий жарт, щоб потім знову повернутися до важких тем. І, я думаю, людям, які люблять інвертовані класичні штуки, які ми звикли бачити в одному вигляді, а вони перетворюються на щось інше, реалістичніше. Наприклад, коли троп «одне ліжко» перетворюється з випадковості на свідоме рішення взяти номер з одним ліжком. Тобто у «Змієвих дітях» варто очікувати інших кутів зору на те, що ми звикли бачити лише з одного боку.
Редакція блогу Vivat дякує пані Олені за цікаву розмову. Дякуємо вам, що прочитали це інтервʼю.
Роман «Батьковбивця» можна замовити в інтернет-книгарні Vivat — у період передзамовлення на книгу діє знижка 15% 💚
