«Місце і час мавки — саме тут і зараз» — інтервʼю з авторкою «Мавки і Ко» Вікторією Дорофеєвою
Героїня інтервʼю: Вікторія Дорофеєва, українська письменниця, авторка фентезі «Мавка і Ко»
Авторка: Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat
У романі «Мавка і Ко» авторка Вікторія Дорофеєва поєднує сучасні реалії, в яких живуть українці, та фентезі-складову. Головна героїня роману, мавка Наталка, помічає поряд з військовими діями ще й магічне втручання ворогів у реальність. Разом з іншими магічними істотами, лісовиками, водяниками, відьмами, перевертнями й домовиками, Наталка береться захистити рідний Київ.
Для письменниці це перша прозова робота й перший виданий роман, тож розмова редакторки блогу Vivat з пані Вікторією оберталася навколо цього досвіду: написання книги, в якій поєднується реальне та магічне, джерел натхнення, процесу видання з точки зору авторки-дебютантки.
Запрошуємо вас прочитати інтервʼю з Вікторією Дорофеєвою в нашому блозі.
На світлині Вікторія Дорофеєва
— Розкажіть, будь ласка, про появу ідеї роману «Мавка і Ко». Ви казали на одній з презентацій, що мавка вам наснилася і не давала більше спати, поки не записали історію. Як це було?
— Вона не те, щоб наснилася, просто після чергової тривоги і відбою в мене залишалося 2-3 години на сон. І я не змогла заснути, тому що перші два розділи книги, просто прийшли в голову і дуже ясно почали вимальовуватися, детально. Цілий діалог почав складатися. І навіть така кінематографічність виникла.
Тобто воно почало складатися не в картинку, а якраз навпаки в текст, в діалоги. При цьому я бачила ці рухи Наталки — як вона поправляє краватку. Ніби камера трохи тут наблизилася, тут віддалилася — так я собі це уявляла.
Я себе тоді заколихувала-заколихувала, та не змогла врешті заснути. Це вперше таке в моєму житті було, що я посеред ночі, ближче до ранку, відкрила комп’ютер і почала писати.
— Мені атмосфера здалася злегка ретро, нагадала серіал початку 2000-х. Це лише моє враження як читачки чи ви задумували кінематографічність?
— Знаєте, коли я кажу про кінематографічність, я радше маю на увазі якісь образи чи картинки, тому що насправді мені дуже важко візуалізувати і уявити ціле кіно в голові. І, скоріше, це більш описові, текстові штуки, які розганяють емоції або сюжет. Або просто змушують мене усміхнутися.
Це не було задумано як якась кіношна історія, але хотілося зробити щось, що добре би у людей візуалізувалося.
Наприклад, коли я дивлюся кіно чи читаю книжки, мені важливо, щоб я могла легко увійти в цей світ. Тобто легко підключитися і загалом уявити себе там — поміж героїв і героїнь. І ось мені хотілося, щоб людина теж могла дуже легко увійти в світ «Мавки і Ко», не перенасичений міфологією, іменами і фентезійною складовою, і легко могла себе там уявити.
— Що сталося далі, після написання? Розкажіть, як книжка потрапила до видавництва?
— Я написала декілька розділів, приблизно третину книжки, показала кільком своїм знайомим. Вони казали щось типу «вау, непогано, я б хотіла дізнатися, чим завершиться ця історія». Тож я дописала.
І коли історія завершилася, я подумала: «Боже! Так багато тексту, така історія, такий світ виявився класний. Треба подумати над тим, щоб його ще комусь показати». Я почала шукати видавництво, дізнаватися, кому можна надіслати.
Конкретно з Vivat було так, що я заповнила Google-форму на сайті. Це формат зв’язку з видавництвом для авторів. Я люблю дотримуватися правил: якщо мені кажуть заповнити Google-форму, я заповню Google-форму. І не пишу видавцям на пошту, не шукаю особистих зустрічей і все таке.
Досить швидко я отримала відповідь. Попри те, що видавництво попереджало, що час відповіді — до трьох місяців, я приблизно протягом місяця отримала відповідь, і ми почали працювати над правками за відгуком бета-читачки.
Коли відбулася перша комунікація з видавництвом, це ще не було «однозначно так». Це було: «Ось відгук нашої бета-читачки. Якщо ви допрацюєте текст з урахуванням цього відгуку, ми будемо розглядати можливість його видати». Але я була дуже зацікавлена і все сталося. Це й уся історія.
Автор знімку Микола Гнідко
— Так, заповнення форми — це той спосіб звернення до видавництва, до якого часто закликають колеги. Дякую, що поділилися успішним досвідом для наших читачів і майбутніх авторів.
А що вас як новачка у книговидавничій сфері, авторку-дебютантку найбільше здивувало у процесі видавництва і просуванні книги?
— Буквально все. Адже це стається зі мною вперше в житті.
— Може, якісь частини вашого уявлення не збіглися з реальністю?
— Я уявляла, що комунікація буде відбуватися в більш жорсткому форматі. Але всі, з ким мені довелося комунікувати, працювати, виявилися суперніжними, чутливими, емпатичними людьми. Це мене, направду, трохи здивувало, тому що я розумію, що видавничий бізнес — це все ж бізнес, а не волонтерство. І тому я думала, що тут будуть якісь більш жорсткі рамки чи вимоги. Я явно не очікувала, що зі мною будуть настільки обережними.
— Дуже приємно таке чути про колег із видавництва. Поговорімо про фентезі-складову вашого роману. Чому ви вибрали створити не повністю новий світ, а зробити таку гібридну реальність у своєму романі?
— Ви знаєте, це питання достатньо часто застає мене зненацька. Тому що в мене не дуже багато читацького досвіду саме фентезійних книг, фентезі-сюжетів. І все, що я знаю про фентезі, це здебільшого те, що я почала дізнаватися рік тому, коли почала писати і співпрацювати з видавництвом.
Зараз я вже знаю, що у фентезі ти як читач часто опиняєшся в іншому світі, відірваному від реальності. А коли писала, в мене не було прикладу, на що можна подивитися і списати, тому що не мислила такими категоріями, що світ має бути повністю фентезійним. Навпаки, цей перетин реальності і магічного мені видається майже буденним, настільки звичним, настільки зрозумілим і доступним, що мені здалося, це найочевидніше, що може зараз бути.
— І також реальність в романі є поєднанням фентезі з сучасними реаліями українців, військовим часом. В одному з попередніх інтервʼю ви ділилися, що написання для вас було терапевтичним актом…
— Це була чергова тяжка київська зима. Було холодно, було сіро. І хотілося трошки переписати реальність, трохи відкинути назад певну втому, а подекуди навіть відчай і безнадію.
Якими ми б не були сильними, але іноді все-таки негатив закрадається в наші думки, і хотілося зробити щось максимально оптимістичне.
Можливо, десь перегнула з цим «все буде добре». Але так, для мене це було варіантом переписати реальність, як я хочу, щоб вона відбувалася. І для цього мені потрібна була фентезі-складова.
— Ваша головна героїня — це мавка. Чому саме мавка? Може, ви любите «Лісову пісню», наприклад?
— По-перше, дійсно, не брешу: образ просто прийшов. Можливо, не одразу мавки, можливо, проявилося десь хвилин через десять, що це саме вона.
Це був образ сильної, міфічної, української істоти, яка опинилася не у своїй тарілці — не серед лісів, полів, старовинних обрядів, традицій, а в місті, і тут і зараз. І насправді її місце і час — це саме тут і зараз.
І цей образ виявився настільки гнучким і настільки легким у пристосуванні до реальності, що він просто зафіксувався. Я подумала, що надалі треба діяти так само — і наступні образи з’являлися так, що це ніби висіло в повітрі, а я просто збирала ці крапельки і переводила їх в текст.
— А ви проводили якесь дослідження, щоб їхні риси перенести? Чи це все перебування в українському оточенні або раніше захоплення українською міфологією?
— У мене була презентація в Одесі і одна учасниця, яка теж пише фентезі за українською міфологією, поділилася: «Мені так важко виписати канонічний образ міфічної істоти, зібрати всі ці складові, всі характеристики, всі здібності і якості, передати достовірність».
Я, чесно скажу, не вважала за потрібне передавати їхню традиційну образну достовірність, мені було важливо їх перемістити в сучасний простір і для цього вони мали бути максимально олюднені і осучаснені. Тому брала кілька основних, базових характеристик, які мені сподобалися. Наприклад, якщо це мавка, це якась приналежність до природи, вода, ліс, це спина, де видно хребет. Ну, і поганий характер.
— Це не до коментаря про характер, просто наступне питання :) Як ви сама себе розглядаєте — лісовою мавкою чи міською?
— Абсолютно не розглядаю себе мавкою. Я взагалі не впевнена, що якби я опинилася в цьому вигаданому світі, мені би знайшлося там місце — саме в мавчиній історії. Можливо, у мене була б історія відьомська чи чаклунська, але більш людська. Якщо ми далі продовжимо про те, чи писала я цей образ з себе — ні, не писала.
— У мене немає такого запитання. А є про гумор. У романі є кілька кумедних персонажів, які створюють смішні ситуації, та ще частинкою гумору мені видався вибір імен з підтекстом. Особливо для негативних персонажів. Як-от прізвища Пукач, Цьоцька, Болотна. Чи це було цілеспрямовано?
— Так, дійсно, комедійну складову в сюжет додають перевертень, сорока Білка і ще декілька істот.
А з прізвищами — ні, це не було цілеспрямовано.
Я не можу вам сказати, як працює письменний мозок, до того ж, я думаю, що у всіх він працює по-різному. У мене це працює у форматі: є образ героя, який він має бути, характеристики його певні, а ця поетичність, ось ці імена — вони просто приходять.
Не знаю, можливо, це через те, що я взагалі-то все своє життя писала вірші. А в прозі цей роман — одна з найперших спроб, можна сказати.
— Так само і в комедійному епізоді про мілку російську нечисть, яка капостить українцям?
— Це буквально штуки взяті з реальності. Я ж майже нічого не видумувала. Можливо, це трохи банально, але це буквально та реальність, яка оточувала нас і на початку повномасштабного вторгнення, і подекуди зараз. Це, зокрема, мемні штуки, жарти, на яких трималася наша «зозуля» якийсь час. Це все те, з чого нам було смішно, і те, що підтримувало нас ментально.
Вікторія Дорофеєва на фестивалі «Книжкова країна». Фото Миколи Гнідко
— Окремо варто згадати про Київ, бо він у вас ніби стає ще одним героєм. Розкажіть трохи про ваші стосунки з цим містом. Ви переїхали 7 років тому. Київ вже до вас говорить?
— Коли я переїжджала в Київ, я переїжджала навіть не від великої любові до міста. Я переїжджала від великої любові, але не до міста.
За ці сім років дійсно багато змінилося у стосунках з Києвом, у тому, як я його побачила. Але я вам скажу, що перші знайомства були не дуже приємними, тому що після того, як я переїхала, буквально через пів року, почалися локдауни, ковід. А потім ковід тільки почав завершуватися, а соціальне життя налагоджуватися і почалося повномасштабне вторгнення. Тобто відносини з містом, можна сказати, будувалися попри все.
І тому є деякі місця в місті, які мені хотілося закарбувати, підсвітити. Я подумала: «Чому ми не говоримо про Лівий берег? Треба якусь подію принести і на Лівий берег також». Хоча, зізнаюся, я рідко там буваю.
Закладинка «Мавка і Ко» з цитатою з роману. Ілюстраторка Олена Васіна
— А ще в «Мавці і Ко» є Рим. І він також він написаний з любов’ю, не протиставляється, на мій погляд, Києву. Чи можна так розсудити, що Київ символізує Наталку, а Рим – Беатріс?
— Стовідсотково. Саме так і задумувалося. Плюс тут є декілька нашарувань насправді, про які хотілось би сказати.
Навіть коли ти пишеш текст про містику, фентезі, переписуєш реальність і знаєш, що все буде добре наприкінці, все буде окей, він все одно лишається текстом про воєнне повсякдення.
Тому навіть тут, у фентезійному художньому світі, хочеться трохи з цього стресового оточення втекти, у невеличку відпустку поїхати. І я відправила головну героїню в місто, яке дуже-дуже-дуже люблю. Найулюбленіше місто в Європі.
Й окрім того, щоб «втекти» із вигаданого Києва у вигаданий Рим, помандрувати трошки, хотілося поставити туди Беатріс як окрему фігуру. Плюс це місто мало уособлювати Європу, а Беатріс — європейців, якими я хочу їх бачити. Такими, що розуміють, співчувають і активно підтримують. І тут хотілося переписати те, що є насправді, трошки реальність змінити.
— Ви раніше казали, що про мавку Наталку наразі писати продовження не будете. А як щодо хлопчика Іллі, наприклад, може там є історія дорослішання?
— Я зараз не в натхненному стані для того, щоб писати або бодай думати, про що написати в межах цього всесвіту. Проте, що я точно знаю, що цей вигаданий світ масштабний і класний. Його можна рухати вперед, вгору, вглиб, навскіс — як тільки хочеш. Можна брати й тих персонажів, які є.
Мені навіть іноді приходять в голову якісь шматочки сюжетів, але це більше схоже на замальовки, на оповідання. Великої історії поки що немає.
Та мені здається, що якщо подумати і якщо просто задатися метою, то ідея спалахне і не одна. Літературний всесвіт «Мавки» виявився більшим за цю історію.
— Ще ви згадали в нашій розмові про свої вірші. Може ви хотіли б видати свої поезії в майбутньому?
— Можливо і хотіла б, але зараз не знаю. Я пишу собі вірші, публікую в соцмережах. Та і все — зараз мені цього насправді достатньо.
Колись я пробувала це робити самвидавом, але тоді я писала російською. Зараз в мене вже є багато віршів українською. Якби я їх видавала, то мабуть, робила б це самвидавом — тільки для себе, своїх друзів і подруг, не розраховуючи на велику аудиторію.
Редакція блогу Vivat дякує пані Вікторії за цікаву розмову. Дякуємо вам, що прочитали це інтервʼю.
Роман «Мавка і Ко» можна замовити в інтернет-книгарні Vivat у вигляді паперового видання чи електронної книги, а також прослухати аудіокнигу в АБУК 💚
