«Свої польоти фантазії краще будувати на документальних джерелах» — інтервʼю з Євгенією Кужавською

Героїня інтервʼю: Євгенія Кужавська, українська письменниця, авторка роману «Боги мого краю дуже люблять кров»

Авторка: Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat

У романі «Боги мого краю дуже люблять кров», що нещодавно вийшов у видавництві Vivat, ми переносимося в 1917 рік. Опиняємося в Києві, в богемній та піднесеній атмосфері, що оточує видатних українців того часу і поєднується з передчуттям близьких змін. Персонажі, допитливі й відкриті до нового студенти старших класів гімназії, потрапляють в епіцентр страшних подій.

Авторка Євгенія Кужавська поєднала у своїй книзі історичні факти та художню вигадку, створила піднесений й водночас похмурий настрій, привернула увагу читача до цікавих персоналій. Як їй це вдалося, якою є українська «темна академія» та чого очікувати від нового роману й майбутніх робіт письменниці, ми поговорили з самою пані Євгенією.

Це інтервʼю з авторкою історичних детективів і нонфікшну Євгенією Кужавською для блогу Vivat. Запрошуємо почитати.

На фото Євгенія Кужавська

— Раніше історичні детективи ви писали у співавторстві? Чи відрізнявся для вас процес самостійного написання з романом «Боги мого краю дуже люблять кров»?

— Насправді ні, тому що і в роботі зі співавтором я більше відповідала за написання тексту, а співавтор — за пошук, перевірку інформації та продумування загального концепту серії. Наприклад, образ детектива Тараса Адамовича Галушка придумав мій співавтор Олександр Красовицький, а вже конкретні справи, перші дві, я складала повністю сама. Це «Справа зниклої балерини» і «Справа мертвого авіатора». Зі «Справи майстра-червонодеревника» і далі синопсиси ми складали разом, тому що нам було комфортно обговорювати історичне тло. Мені була цінна думка мого співавтора, тому що він видавець і розуміє, чим цікавиться аудиторія, на які детективи очікує. А я була авторкою-початківицею.

Детектив має досить широку цільову аудиторію і все ж, наприклад, наші детективи, де розслідування веде 62-річний слідчий у відставці, цікаві більш старшим читачам. А от моя нова, сольна книга, можливо, буде цікава більш молодій аудиторії. Там і детектив, і трилер, і «дарк-академія», оскільки є гімназія та гімназисти, а розслідувачка — сімнадцятирічна дівчина.

Хоча… всі мої бета-рідери — дорослі люди 30+, і їм сподобалося, тому сподіваюся у книги теж буде доволі широка аудиторія поціновувачів детективів.

— А чого вашим давнім прихильникам і новим читачам очікувати від книжки?

— Очікувати історичне тло, тому що саме ця складова разом з «дарк-академією» відіграє важливу роль. За допомогою школи виходить добре відобразити реалії тогочасного життя.

Це ж не просто школа: це нововідкрита демократична гімназія, в якій викладали (паралельно з роботою в секретаріаті Центральної Ради) культурні діячі того часу. Це і Микола Зеров, і Петро Зайцев, і інші історичні постаті. Так само й учнями були відомі персоналії — це і Рона Черняхівська, і Ігор Лоський, який пізніше лишить спогади про бій під Крутами.

Саме гімназія допомагає показати, чим тоді цікавилась молодь, отож ми можемо відчути дух часу. А молодь знала, що на Київ наступають червоні загони Муравйова. Молодь цікавилась відкриттям Академії мистецтв. І дивувалась, чому в Києві до того часу не була відкрита така академія.

Що було ще незвичайного в Другій українській гімназії? Перш за все те, що дівчата і хлопці навчалися разом, це була демократична школа. І хоч це було дивовижно для того часу, прогресивна матір Вероніки Черняхівської на це не зважає, адже в майбутньому вона бачить Вероніку в стінах Університету Святого Володимира. Отож вважає, що її дочці необов’язково довчатися в стінах Жіночої гімназії Аделаїди Жекуліної.

У романі описано перший рік існування гімназії і випускний клас Рони Черняхівської. Сама Вероніка, на мою думку, в принципі вважає це такою класною пригодою в останній шкільний рік. В гімназії хороші викладачі: латину викладає Микола Зеров, французьку — Марія Прохорова. Викладання тут ведеться українською, окрім іноземних мов. Підручників в гімназії немає. Чому? Тому що українських підручників не існувало в принципі — всі школи були російськомовними.

І от поки за стінами гімназії світ воює і насувається щось страшне, імперія хитається, грає хоругвами революція — гімназисти перекладають Бодлера, малюють, захоплюються Оскаром Вайлдом і ескізами Олександри Екстер. Гімназія — такий собі острівець спокою серед хаосу зламу століть. І над цим крихким і неповторним світом нависає трагедія.

Оцього і очікувати від роману: тут і історичні реалії, вписані в сюжет, і перші труднощі Вероніки, яка знайомиться з новими однокласниками. А ще гімназисти захопляться п’єсою Оскара Вайлда «Саломея» і опиняться в епіцентрі дивних, незрозумілих убивств, свідками яких стануть. Група студентів починає розслідувати, розплутувати клубок таємничих подій.

— Чому ви звернули свій авторський погляд саме на «темну академію»? Що це дає тексту?

— Тому що я хотіла написати про школу, саме про цю гімназію. І ця естетика дуже добре метчиться з детективом. Як правило, в «темній академії» є таємниця, загадка, трагедія. Дуже часто є розслідування, тому що відбувається щось темне і невідворотнє, і хтось намагається в тому розібратися.

«Темна академія» може мати трилерний і детективний хід сюжету, може послуговуватися і тропами трилера, і тропами детективу. В детективі — це якраз розплутування клубка загадок, коли ми нарешті дізнаємося, хто стоїть за всіма вбивствами чи за всіма трагедіями. Трилерний сюжет може мати й зворотній напрямок, наприклад, ми можемо наперед знати, хто стоїть за всіма вбивствами, але головна інтрига: чи зловлять цього вбивцю тощо.

Я вибрала все ж таки детективний сюжет, він мені ближчий. На мій смак, видавалось логічним додати в роман естетику «темної академії». Хотілося створити текст, який і показав би гімназію в трішки меланхолійному, містичному світлі, продемонстрував би наші 20-ті в обгортці цікавого розслідування і водночас передав би трагічність подій, які тоді відбувалися.

За кордоном «темна академія» вростає коренями в університетські романи. А університетські романи з середини минулого століття дуже часто писалися як сатира на вищу освіту, яка занадто елітарна, занадто відірвана від реального життя. У Мони Авад у «Зайчику» дуже багато сатири на письменницькі програми в елітних університетах, наприклад.

У нас трішки інакше, і мені хотілося показати, що наші «темні академії» можуть містити набагато глибші трагедії, ніж закордонні. Що я маю на увазі? В усіх західноєвропейських «темних академіях», якщо трагедія відбувається, то вона відбувається всередині академії. Тобто, студенти скоюють якийсь злочин або стається нещастя і трагедія не виходить за стіни навчального закладу. В моєму романі тропи «темної академії» дещо видозмінені — у нас трагедія приходить ззовні і вона всеохопна. Ніхто не втримає того, що насувається, весь світ зруйнується. Це по-перше.

По-друге, я хотіли пограти з жанром, атмосферою. «Темна академія» — це не зовсім жанр, бо не так багато текстів ще написаною. Це радше естетика й неформальна назва таких детективно-трилерних текстів, які обертаються навколо навчального процесу або групи студентів, а тлом, як правило, є якийсь навчальний заклад.

Роки два тому я була на події Vivat в межах «Книжкової країни». Ми обговорювали «темні академії», комікс про школу відьмочок «Тільки через мій труп», «Девʼятий дім» Лі Бардуго. У слухачів події виникло запитання: чи можна написати «дарк-академію», засновану на українському матеріалі? Чи всі «темні академії» пишуться за кордоном через те, що там є традиція університетських романів та університети Ліги Плюща?

Я вважаю, що можна, адже є багато фентезійних текстів з вигаданими «темними академіями». «Гаррі Поттера» можемо віднести до «дарк-академії» чи «Чарівника Земноморʼя» Урсули Ле Ґвін. І щоб створити «темну академію», можна взяти будь-яке навчальне середовище. Наприклад, у «Пікніку біля навислої скелі» Джоан Ліндсі це жіночий навчальний заклад, приватний пансіонат для юних леді. У цьому романі академія теж темна, трилерний сюжет, який має відкритий фінал: зниклих дівчат так і не знаходять. «Пікніком біля навислої скелі» надихався автор «Востаннє, коли я збрехала» (у нього зниклих дівчат таки заходять): там навчальне середовище — це літній табір для дочок з елітних родин.

Я залюблена в Київ 20-х років, і не тільки 20-х. У цьому місті було дуже багато класних навчальних середовищ, які можна адаптувати під «темну академію» і таким чином зробити захопливий сюжет та розкрити історичне тло.

У нас, наприклад, була рисувальна майстерня Олександра Мурашка, художники навчалися на останньому поверсі хмарочоса Гінзбурга. Це шикарне тло для «темної академії»: художники, їхня творчість. Може трапитися вбивство чи інший злочин на фоні популярності якогось митця.

Була «Школа рухів» Броніслави Ніжинської. Ніжинська — це відома балерина імператорського балету, але дуже значний проміжок свого життя та кар'єри вона провела в Києві. І вона відкривала свою «Школу рухів» теж у Києві, це було щось нове, можливо, більш наближене до сучасного балету. У такому навчальному закладі також могли відбуватися всілякі цікаві події, конкуренція між танцівниками тощо. Ще були постійні скандали, пов'язані з її братом. Вацлав Ніжинський мав романи з дуже відомими людьми того часу — там ще і квірлінію можна ввести.

Адже «темна академія» — це також про вихід за межі, якісь зачаєні почуття, репресовану сексуальність, страхи і тригери. Це те, про що мені цікаво писати.

— А як ви знаходите баланс між документальним і вимислом?

— Вигадані події я вплітаю в історичні таким чином, щоб вони не вибивалися з загальної канви і щоб не можна було відрізнити одні від інших. Те, що не могло відбутися в ті роки, я не вписую в текст, а те, що цілком могло бути, додаю. Наприклад, ми знаємо, що в ті часи проводили спіритичні сеанси. Це є в романі Гео Шкурупія «Жанна батальйонерка». Це якраз 20-ті роки, професорська дочка Жанна приймає гостей для проведення спіритичного сеансу у себе вдома.

Рона Черніхівська — така сама професорська дочка, вона живе в той самий період. Чи брала вона участь у спіритичних сеансах? Ми точно не знаємо, цього в її в щоденнику немає. Але ми можемо ввести такий епізод, тому що він властивий молоді того часу, це така популярна розвага. Чи прикрасить цей епізод «темну академію»? Так, прикрасить, тому що це дійсно містична атмосфера, щось цікаве, що допоможе показати ваших персонажів поза звичними лекційними аудиторіями. Отже, вводимо цей епізод.

Є важливі історичні події, наприклад, відкриття Академії мистецтв. Це реальний історичний факт. Академія мистецтв довгий час була тільки в Петербурзі, тому що Київ вважався провінційним містом, ба більше, українським провінційним містом, а Україні відмовляли в таких серйозних академічних інституціях. Причому більшість наших митців намагалася обійти цю негласну заборону. Багато відомих художників, Олександр Мурашко, Олександра Екстер, Георгій Нарбут працювали в Києві, він магнітив відомих людей. Деякі з них намагалися говорити, що в Петербурзі художникам неможливо працювати: це дуже похмуре місто, не вистачало світлового дня. А Київ, натомість, давав можливість працювати не завжди при свічках, гарне світло важливе для художників.

І коли московська імперія хитнулася і не могла все контролювати, а в Україні пожвавилися національні рухи, почалися демонстрації, створення україномовних шкіл, тоді ж і була відкрита Академія мистецтв.

Ми маємо спогади сучасників і ми можемо створити опис відкриття Академії, ввести туди своїх персонажів і написати для них діалоги, засновуючись на спогадах очевидців події. Чи надійне це джерело? Ні, як і будь-які спогади. Тим не менше, це найнадійніше джерело, яким ми можемо користуватися.

Деякі події я описувала зі спогадів Рони, є її щоденник. Я писала тільки про 1917 рік, але її спогади охоплюють більший період. Вона пише про те, що хоче завершити останній рік гімназії, хоче займатися музикою. Пише, як сидить за гамами, а в неї виходить не так, як у подружок, писала, що вчить французьку й хоче додати собі в програму ще й англійську. Вона описує цілі зустрічі в клубі «Родина» і як фліртував з нею Ігор Лоський, наприклад. Тобто з цього щоденника можна дізнатися дуже багато цікавинок для створення портрету Рони.

Ще ми маємо протоколи засідань педагогічної ради Другої української гімназії, які вів як секретар Микола Зеров. Можемо ми користуватися цими протоколами? Звичайно! І можемо таким чином дізнатися, які предмети викладалися, які учні були у Рониному класі, їхні імена і прізвища. Звісно ж, деякі однокласники Рони — вигадані персонажі. Наприклад, подружка Рони Софія і однокласниця Гася Юркевич — вигадані. А от Міля Ліпецька — це людина, про яку є спогади сучасників, але відоме тільки ім'я і що вона була ученицею Миколи Зерова.

Тож цей баланс реального та вигадки радше інтуїтивний, кожен автор сам його для себе відчуває та корегує. Я схиляюся до того, що свої польоти фантазії краще будувати на документальних джерелах, тому що розповідь тоді заграє яскравішими барвами.

Набагато простіше і глибше таким чином відтворювати одяг, манери поведінки, побут.

А ще існує головне правило, якому я завжди слідую: у детективно-трилерних історичних сюжетах ми не робимо вбивцею реальну історичну особу. Я двічі вже у своїх текстах потрапляла в таку пастку, коли історія наче сама складається так, що в кінці найкраще зробити вбивцею саме цю людину, а це реальна історична особа. Мені доводилося замінювати реальне ім’я на ім’я вигаданого персонажа.

На фото Вероніка Черняхівська

— Як Рона Черняхівська стала головною героїнею вашого роману?

— Спочатку я обрала гімназію. Якщо чесно, на початку дослідження я думала, що це чоловіча гімназія. Коли писала нонфік про Миколу Зерова, я знала, що там вчилися хлопці, які брали участь в бою під Крутами. Потім він писав у протоколі, що деякі учні загинули, і для нього це було ударом.

Коли я почала вивчати, хто ще там вчився, зрозуміла, що це чи не перша школа в Києві, в якій дівчата й хлопці починають вчитися разом. А це вже хороше поле для спостережень за персонажами з психологічної точки зору: яким чином впливає змішаний колектив на всіх його учасників.

Коли я досліджувала, хто на той час навчався в Другій українській гімназії у восьмому класі, то зрозуміла, що там вчилася Рона Черняхівська. Це дуже відома письменниця часів «Розстріляного відродження» з надзвичайно трагічною долею.

Але в романі «Боги мого краю дуже люблять кров» ми познайомимось із Роною, яка мріє, оптимістично дивиться в майбутнє і сміливо розслідує містичні злочини.

Рік в гімназії — світлий період навчання Рони, її захоплень, пригод. Вона збирається вступати в університет, вивчати мови або приєднатися до госпіталя, якщо не закінчиться війна. Я зрозуміла, що маю класну головну героїню для цієї історії і таким чином склався основний задум.

Що буде робити Рона в цій гімназії? Що випаде на її долю? Що вони з друзями розслідуватимуть? В які містичні науки зануряться?

— Маю запитання-великодку для тих, хто вже прочитав роман: чи ви при написанні готували вдома ронки?

— Ні, ронки я не готувала, але це реальний рецепт, можна за ним готувати. Для мене як авторки це також був дуже цікава, класна деталь, яку можна було додати в сюжет.

— Важливу роль у романі відведено пʼєсі «Саломея». В одному зі своїх попередніх інтервʼю ви сказали, що це один з ваших улюблених текстів. Як ви з ним познайомилися і як він потрапив до книги «Боги мого краю дуже люблять кров»?

— Так, я дуже люблю «Саломею» Оскара Вайлда, я в принципі люблю Оскара Вайлда, його тексти. Він король естетів. Це письменник, захоплення яким личить будь-якій «темній академії». Людина, яка кидала виклик усім нормам, не тільки моральним.

Оскар Вайлд та титульна сторінка «Саломеї»

А «Саломея» — текст, який відображає «Прекрасну епоху». Він показує, що така естетська, богемна доба завершується і завершується доволі криваво — з початком Першої світової. Наша «Прекрасна епоха» протривала трішечки довше. У нас революційні події спровокували національне відродження України, і тому наша «Прекрасна епоха» якраз у роки Першої світової ще триває. Хоча Джуліан Барнс, наприклад, у своїх книгах говорить, що «прекрасна епоха» — це термін, який можна застосувати тільки, якщо ми говоримо про Париж конкретного періоду, а всі, хто називає «прекрасною епохою» той самий період в інших містах, помиляється.

У «Саломеї» Вайлд запропонував біблійний сюжет, переосмислений таким чином, що його забороняли ставити на багатьох сценах світових театрів.

Хтось говорив, що не можна вводити в театр біблійних персонажів. Хтось оґрунтував заборону тим, що тут біблійні персонажі подані дуже розпусно, дивно, несподівано, фентезійно, надзвичайно криваво і драматично. У п’єсі було багато тригерів.

У кульмінаційній сцені, наприклад, поєднуєднуються Ерос і Танатос, любов і смерть. Саломея, закохана в пророка Йоканаана, промовляє, як мені видається, найпрекрасніше зізнання у коханні — ці рефрени, коли вона описує його тіло, губи, волосся, надзвичайно мелодійні. А потім він відмовляється з нею говорити, і вона описує його вже як щось бридке. І є сцена, в якій Саломея танцює надзвичайно еротичний «Танець семи покривал». І танцює для Ірода — свого вітчима, що теж доволі тригерно.

Вайлд писав «Саломею» французькою, а це була не його рідна мова, і його дуже часто звинувачують в тому, що в п'єсі трохи збіднена мова, не така, як в його інших текстах. Але він вибрав французьку, тому що писав цей текст для Сари Бернар, хотів, щоб вона зіграла головну роль. Вона так і не зіграла. (Акторка вже почала готуватися до ролі, однак виставу скасували через заборону показу на сцені біблійних персонажів — прим. ред.)

1920-ті роки — це якраз період захоплення «Саломеєю» Вайлда, тому що це нове перепрочитання біблійної історії, яке вийшло на сцени світових театрів і викликало купу скандалів. Пʼєсу ставили тоді в москві, а українська художниця Олександра Екстер робила костюми і, власне, все художнє полотно вистави, всі декорації. У Києві «Саломею» покажуть пізніше, в 1919 році.

У моєму романі події відбуваються в 1917 році, гімназисти цікавляться самим текстом, бо їм підказав його художник, учень Олександри Екстер. Вони загорілися цією драмою до того, як весь Київ захопився «Саломеєю». У 1919 році, коли Київ побачить цю виставу, Микола Зеров напише сонет «Саломея», відповідаючи на сонет Павла Филиповича про прекрасну царівну.

Коли я вкладаю в уста персонажів якісь репліки, то дуже класно, якщо виходить використати реальні слова цієї історичної особи. Наприклад, Микола Зеров, за спогадами сучасників, коли побачив постановку, говорив, що це просто семітська розпуста. І ці ж слова він промовляє у мене в тексті гімназистам у 1917 році. Насправді він їх скаже після перегляду «Саломеї» в 1919 році.

— За мотивами попередніх романів ви складали маршрути екскурсій Києвом. Чи можна здійснити також і прогулянку «слідами героїв “Боги мого краю…”»? З якої точки почати?

— Там маршрут не дуже довгий.

Наприклад, за «Справою майстра-червонодеревника» можна і два-три маршрути зробити. А в історії Рони, в «Богах мого краю», самі гімназисти майже на всі локації ходять пішки. Від гімназії до художнього музею і до розарію «Шато-де-Флер» їх ведуть екскурсією, і, по суті, їхній шлях можна дуже легко відтворити на прогулянці.

Раджу подивитися на садибу, де жили раніше Лисенки, є будинок, де винаймала квартиру родина Черняхівських. Зараз там музей, можна відвідати заходи в музейному комплексі «Український Парнас». Там дуже багато цікавого проводиться постійно, був колись захід про однокласників Рони Черняхівської. Або можна просто пройтися кімнатами будинку.

Ще раджу піти в художній музей, подивитися на левів, які досі охороняють сходи. І дуже сильно раджу піти до клініки Маковського, де зараз діє театр — Український малий драматичний театр. Там лев, якого я описую в романі, розташований поруч з терасою.

Скульптура лева на фасаді клініки Маковського

— «Боги мого краю дуже люблять кров» — це не частина серії, продовження не передбачено. Над чим ви плануєте працювати далі, чи є в роботі якийсь новий сюжет?

— Я ще тільки працюю над синопсисом, але це буде роман про Ганса Гросса, одного з моїх улюблених слідчих.

Коли я досліджую, відтворюю події ХХ століття, то помічаю, що дуже багато відомих історичних осіб жило в Києві, а ми про багатьох із них не знаємо або знаємо дуже мало. Навіть про Ронну Черняхівську — вона не є дуже відомою, хочеться, щоб про неї знали більше.

Ще менше ми знаємо про людей, які не були культурними діячами, але які теж творили історію України. Серед таких — відомі українські слідчі.

Наприклад, про француза Ежена Франсуа Відока знають усі, його біографію видавали величезними тиражами. З ним був знайомий Бальзак, Едгар Аллан По на основі його біографії написав свого Оґюста Дюпена, якого потім переписав Конан Дойл під свого Шерлока Голмса. Тобто це легенда.

Але так само працював на початку зародження слідчої справи Георгій Рудий, тільки в Україні. Він також слідчий-легенда, який віртуозно знаходив конокрадів, мав цілу картотеку мастей коней, щоб шукати їх, який відкрив перший дактилоскопічний кабінет у Києві на власні кошти. Так у 20-ті роки ХХ століття в Києві відкрився перший такий кабінет — не в петербурзі, не в москві.

Був у нас Микола Красовський, про якого ще згадує Світлана Тараторіна. Вона свого слідчого в «Лазарусі», Олександра Тюрина, грунтує на цій реальній історичній особі. І от Красовський вів відому «Справу Бейліса», яку Світлана у свій текст вводила у фантастичній інтерпретації, а ми з Олександром Красовицьким у своїх детективах згадували як реальний випадок.

Це була дуже гучна справа: єврея Менделя Бейліса засудили за вбивство 12-річного хлопчика Андрія Ющинського. Стверджували, що це ритуальне вбивство, мовляв Бейліс брав кров для своїх обрядів.

Справа була сфабрикована, Менделя обвинуватили без адекватних доказів. Дуже великий скандал був, багато історичних діячів виступили тоді на захист Менделя Бейліса. А Красовський був одним з імперських слідчих, але єдиним, який вів цю справу чесно. Його відсторонили від справи, тому що він дуже швидко вийшов на справжніх злочинців. Йому не дали довести справу до кінця, тому він потім, набагато пізніше, скомпонував усе своє розслідування і опублікував його в газетах. Його дуже довго переслідували, бо він пішов проти імперського замовлення, що мало на меті спровокувати нові єврейські погроми в Україні. Чому? Тому що це було вигідно імперії.

Згодом Микола Красовський став головою розвідки УНР.

І був ще третій видатний детектив — не стільки слідчий, скільки теоретик і вчений — Ганс Гросс. 

На фото Ганс Гросс

На початку 1900-х років він працював в Чернівецькому університеті. Гросс — австрієць, він міг би працювати у себе в рідному Граці, але там не дозволили викладати криміналістику, бо тоді такої науки й дисципліни ще не існувало. А в Чернівецькому університеті він став родоначальником, батьком криміналістики і викладав науку, яку сам вигадав. Він був впевнений у тому, що для того, щоб ловити злочинців, потрібна система, потрібна наука, потрібно готувати слідчих до цього. Прагнув, щоб вони могли занурюватися в кримінальну психологію, аналізувати типи злочинців, могли їх каталогізувати, брати дактилоскопічні зразки тощо.

Він розробив валізку слідчого, яка мала бути у кожного слідчого. Там повинні були лежати порошки для взяття відбитків пальців, цукерки — на випадок, якщо свідком була дитина, і так далі. І от коли Ганс Гросс поїхав у Дрезден представляти цю валізку як новаторський хід в криміналістиці, то зустрів там Георгія Рудого, якого з Києва теж відправили в Дрезден на цю виставку. Чернівці на той час були в складі Австро-Угорської імперії, а Київ — у складі російської, а двоє слідчих, які працювали в українських містах, зустрілись у Дрездені.

Студенти Ганса Гросса в Чернівцях випускали цілий журнал — «Архів кримінальної антропології і криміналістики», де розглядали найцікавіші злочини. Я хочу написати про навчання цих студентів в університеті, про семінари Ганса Гросса. І, звичайно, про розслідування.

Редакція блогу Vivat дякує пані Євгенії за цікаву розмову. Дякуємо вам, що прочитали це інтервʼю. Роман «Боги мого краю дуже люблять» можна замовити в інтернет-книгарні Vivat у вигляді фізичного видання чи електронної книги 💚