Між Францією та Україною: «Чужі скарби» Ірини Власенко
Авторка: Наталія Богданець-Білоскаленко
Одним із художніх творів, присвячених актуальній проблемі національної ідентичності українців, їх самоідентифікації став роман Ірини Власенко «Чужі скарби», який на «Коронації слова — 2017» отримав спеціальну відзнаку як твір суспільної проблематики.
«Чужі скарби» — назва інтригує… Неодноразово авторка у творі вживає це словосполучення, звертаючись і до дійсно знайденого головною героїнею скарбу, і до загарбників України, які привласнили її багатства і до… До речі, поштовхом до написання роману стала реальна історія, яку авторка побачила у стрічці новин, там йшлося про бабусю, яка насправді знайшла скарб в Монжероні.
Дія роману відбувається у Франції та Радянському Союзі (згодом — незалежній Україні). Основою оповіді є родинна історія француженки з українським корінням Анні Щербініної, яка пережила чимало втрат і поневірянь.
Анні рано втратила батьків — мати загинула під час війни в таборі Равенсбрюк, а батько належав до партизанського французького загону «Опору», воював, був поранений і потрапив до Радянського Союзу. Тож дівчинка виховувалася у притулку в Монжероні, мала здібності до науки, любила філософію і вступила до Сорбонни на філософський факультет. Ірина Власенко докладно розповідає не тільки про Анні, її маму й тата, а й про їхніх нащадків, аж до онука Анні та його дружини.
Авторці вдається створити живі образи, яким співчуваєш, вгадуючи загальні риси. Поряд зі змалюванням особистої долі героїв, яскраво подане й історичне тло, що неабияк зацікавлює і водночас надає твору статусу серйозного, «нежіночого», я би сказала, інтелектуального роману. Як і наявні філософські міркування, роздуми, що також примушують читача замислитися над буттям людини.
Варто наголосити, що текст Ірини Власенко розгортається в контексті утвердження україноцентричної інтенції. Зокрема, у розмовах із захопленим історією слов’янських народів П’єром (Петром) у Люксембурзькому парку юна студентка філософського факультету Сорбонни Анні Щербініна дізналася для себе чимало нового:
«Що могло чекати київську княжну в брудному, темному Парижі, населення якого становило близько п’ятнадцяти тисяч осіб, тоді, як у Києві на той час жило — п’ятдесят? Київська Русь тоді була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. У Києві вже було зведено Софійський собор, Золоті ворота й Десятинну церкву. Тоді ж саме закладали Печерський монастир. Сьогодні він один з найдавніших і найбільших в Європі. Анна звикла до просторого й чистого міста з золотими маківками церков, тож була неприємно вражена тіснявою Парижа з його брудними вуличками й недотриманням елементарних правил гігієни. Три вулиці, чотири двори, насправді Генріх — „володар двору“, так в перекладі з давньогерманської звучить його ім’я».
Ще не побувавши на батьківщині своїх предків, Анні багато чує про них і мріє про загадкову чарівну Україну. Дійсність пригнічує її, коли вона опиняється там у середині п’ятдесятих. Їй доведеться сповна напитися із загальної чаші негод. Але поступово Анні розуміє справжню цінність цієї землі, людей, які тут мешкають, історії, яка випала на долю цього народу. І з гордістю ідентифікує себе з ними.
Мова твору легка для сприймання, водночас багата й образна, поширена зворотами, насичена яскравими епітетами, свіжими, незатертими порівняннями. Наприклад:
«Як і більшість їхніх співвітчизників, вимушених угвинчуватися в іржаву матрицю постсоціалістичного капіталізму, збагачували родючий ґрунт французького модерну своїм інтелектуальним та естетичним чорноземом».
«Її густе чорне волосся то було зібране в пучок, загострюючи виразні точені вилиці, то спадало на обличчя, обрамляло його розкішними локонами, і коли вона різко піднімала голову, щось кажучи, злітало, наче крила чорної стривоженої птиці. А який у жінки був погляд! Раз глянеш — і все, пропав козак! Манливим мороком огортає, затягує в темний вир, вабить геть від усіх тривог. Ольга добре розуміла, чому Петро відповів на той заклик і відлетів із Наталі так високо, як літають лише вільні від кайданів душі».
У романі авторка поєднує монологічне мовлення, описово розповідну композиційну форму, вставні топонімічні перекази лінгвістичної та культурологічної тематики, екскурси в історію Київської Русі, Франції періоду Наполеонівських, Першої і Другої світових війн, доби козацтва, рецепцію подій в Україні 2014–2016 років (Революція Гідності, АТО), роздуми про національну, європейську, антиімперську ідентичність українців.
А також зауважує на спорідненість генетичного прагнення до свободи у французів і в українців, перетини історій двох народів, які спостерігалися ще за часів французького короля Генріха І, дружиною якого, а згодом і королевою Франції, була дочка Ярослава Мудрого — Анна Ярославна.
Україна і Франція протягом усього роману мовби крокують поруч, читач спостерігає перетини історій двох народів і у його свідомості виникають мимовільні паралелі спорідненості і культурної близькості таких різних країн.
Бабуся Анні розповідає про те, як козаки допомогли взяти Дюнкерк, як разом з військом Олександра І заходили у Париж у 1814 році, як українці брали участь у французькому Спротиві під час другої світової війни. Повернувшись у Париж вже в поважному віці, головна героїня починає створювати українську діаспору.
Буває так, коли читаєш твори сучасної літератури, здається, ніби автор доходить до кульмінації і вже «виписується», тобто замахнувся на великий за обсягом твір, а далі не потягнув — і наслідок — нудна розв’язка. Тут ми спостерігаємо протилежне — інтрига, зацікавлення читача, постійне тримання в напрузі.
Історичні і побутові ретроспекції і просторові перетини України і Франції, пов’язані з долею головних героїв, ніби об’єднують долі народів, у яких так багато спільного. Наприкінці роману французький журналіст П’єр Грабо починає писати книгу про Україну і відзначає ту роль, яку може зіграти ця країна в історії Франції і всієї Європи:
Дивовижний парадокс української ситуації полягає в тому, що, не маючи повною мірою демократичних надбань європейської цивілізації, українці нагадують європейцям, що ці надбання є в Європі і їх потрібно захищати! Усім світом.
— Так… — Анні розгорнула газету, що лежала на журнальному столику, і процитувала: — «У цієї замерзлої Європи, яка вже не вірить у себе, яка має низький рівень довіри до власних цінностей, є шанс прийняти до себе Україну, яка в неї вірить. Україна внесе нову, свіжу духовну кров у європейський проект».
— Як точно! Хто це пише? — зацікавлено відгукнувся П’єр
— Французький філософ Бернар-Анрі Леві. До речі, в Україні розташований географічний центр Європи, і це одна з найбільших країн цієї частини суходолу.
— Може, саме Україні належить сказати нове слово в розвитку цивілізації, яка загасає?.. — у задумі мовив П’єр.
Текст Ірини Власенко підкреслює потребу сучасної людини осмислити минуле своєї країни, звільнившись від імперських міфів, що особливо актуально в умовах гібридної війни, в яких ми живемо:
І не важливо, що держава втрачала свої кордони і переходила під владу Орди, Литви, Польщі, Московії; народ, що населяв ці території, ніколи не втрачав своєї самобутності. Ген свободи й гідності не має кордонів, він у крові, люду, який живе на цій землі.
Загалом, це цікава, пізнавальна і серйозна книга про наше життя, яка змушує читача думати і змінюватися разом з живою історією своєї країни.
Схожі статті