Назар Федорак про Григорія Сковороду: яким він був, що просував та як читати артбук «SKOVORODANCE»

Український поет, літературознавець, філолог Назар Федорак, який також є укладачем тексту для артбуку «SKOVORODANCE. Коло щасливих людей», поділився цікавими фактами про письменника.

У великому ефірі на Radio SKOVORODA цими вихідними Назар Федорак взяв участь у розмові про Григорія Сковороду. У ході розмови з ведучою ефіру Христею Біляковською пан Назар розповів про філософію, світогляд та навів факти з життя Григорія Савича.

Ми перевели деякі моменти розмови у текстовий формат, щоб створити цю публікацію блозі Vivat. Запрошуємо вас почитати цікаві факти про Сковороду та подивитися ефір повністю на ютуб-каналі Radio SKOVORODA.

На фото Назар Федорак

Сродність — це не лише про працю

Сковорода був вишуканою людиною в усіх сенсах. Він був людиною, яка бачила багато світу: і не тільки українського — європейського світу. Сковорода розумівся на добрих книжках, розумівся на добрих філософах, глибоких ідеях. І в основі, скажімо, піраміди ідейності Сковороди була Біблія, про що він постійно згадував. Але Сковорода поводився з Біблією так, як би нам добре було поводитися з його творами: тобто шукати з неї виходи урізнобіч, не сприймати все суто буквально, а інтерпретувати.

Те, що його живило і що становить його сутність, — це свобода, сродність і щастя.

Власне, самопізнання у Сковороди не є самоціллю. Є гасло Сковороди «Пізнай себе», яке він постійно пропагує та по-різному проголошує в своїх діалогах, наприклад, це лише крок до чогось, задля чого треба пізнати себе. […]

У нього є ланцюжок: ми пізнаємо себе задля того щоб зрозуміти в чому сродність. І не тільки сродна праця — слово праця в свідомості носіїв української мови XXI століття пов’язане переважно із фізичним трудом, і навіть якщо інтелектуальним, то все одно трудом, а для Сковороди важливішим було наповнене часопроведення корисне для інших і приємне для себе. Тому тут варто говорити не про сродну працю, а власне про сродність як більший концепт але знову ж таки знайти через пізнання себе виявити свою сродність і зануритися в відповідне заняття.

Та сродність це теж не остаточна мета, це другий крок, друга сходинка. А третя сходинка, яка вивершує це все, — це те, для чого треба знайти свою сродність. Бо за Сковородою, тільки людина, яка, пізнавши себе, випробувавши себе, знайшла правильну сродність, є щасливою, тільки так можна досягнути щастя. […]

Але це теж досить спрощена схема, тому що Сковорода постійно закликає (і сам це робить) перепізнавати себе. Не можна пізнати себе раз і назавжди, не можна раз і назавжди знайти свою сродність.

Можливо, є такі цілісні натури, які настільки цілеспрямовані, сформовані від початків свідомого віку, що до кінця своїх днів лишаються однаковими й відповідно одне і те саме інше заняття постійно приносить їм задоволення і користь, змушує почуваютися щасливими. Сам Сковорода таким не був: він дуже змінювався в процесі свого життя, це помітно в його творах, у його листах, які розкривають нам внутрішню біографію Сковороди. Для нього важливе перепізнавання й він точно кілька разів перепізнавав себе. Напевне, сродність у нього кардинально не змінювалася, але все-таки якийсь час він вбачав своє покликання в педагогіці. Це Переяславський колегіум, потім домашнє вчителювання в сімействі Томари, різні досвіди з Харківським колегіумом. […] А коли він розпрощався з Харківським колегіумом (це сталося, як потім виявилося, якраз на порозі останньої чверті його його життя), Сковорода не працював ніде і ніким — не мав офіційного запису в трудовій книжці. Останні 25 років ззовні виглядало так, що він тільки «валандався світами», відгукувався на запрошення знайомих і друзів десь побути, десь перезимувати, десь пожити. […]

Що ближче до кінця життя, то більше Сковорода, як на мене, починав цінувати власну творчість, дбати про збереження своїх рукописів, про те, щоб їх хтось переписував. Були кілька списків цих текстів.

Дуже цікаві листи Сковороди 1780-х років до Якова Правицького: в селі де парохом був Яків Правицький його колишній учень, зібрався гурток сковородинців і цей гурток зокрема займавс переписуванням і збереженням рукописної спадщини Сковороди. Є один лист Сковороди, де він просто подає список, «ось твори, які я написав за життя», причому він зірочками позначає в ньому цінність цих творів, на його думку.

Я думаю, це якраз свідчення отого перепізнання себе: в якийсь момент він не дуже серйозно до цього ставився, а ближче до кінця життя, думаю, він не так задля себе, як задля інших робив це. Сковорода бачив, те, що він написав, може давати плоди, проростати в інших. Можливо, він дбав про якусь таку духовну зміну для себе, і тому йому важливо було, щоб цей компендіум творів у когось зберігався — він сам не міг цього зібрати, але були люди які займалися цим і він їм сприяв.

Стосунки Сковороди з людьми: «точно не був за характером „солодкою булочкою”“

Сковорода ее заробляв свій капітал людських стосунків, людської симпатії, дружби, і були дуже різні люди, які його поважали настільки, що на якийсь період ставали його меценатами або дуже добрими, гостинними господарями і забезпечували його всім. Наприклад, після того, як він порвав стосунки з Харківським колегіумом, це 1769 рік. Він був в дуже добрих стосунках тоді з братами Сушальськими і власне вони надали йому садибу в користування, це Гусинка, і сусіднє село Моначинівка, яке належало братам Сушальським, було до фактично до його розпорядження.

На інших етапах свого життя і мандрів він мав інших благодійників: часом цими благодійниками були його колишні учні.

Ці міцні зв’язки з окремими людьми, з окремим таким середовищем, яке поступово формувалося, базувалися на тій самій сродності. Сковороді не бракувало ворогів, тих, хто його не розумів, не сприймав чи насміхався. Він навіть в одному з листів пише, що на нього дехто дивиться, як на неробу, який просто собі ходить та насправді не приносить ніякої матеріальної користі суспільству. Вони не розуміли тих самих речей, які пов’язували зі Сковородою інших, тих, хто ним захоплювався, хто любив.

Та й Сковорода точно не був за характером «солодкою булочкою»: він мав свої принципи і головним принципом в його стосунках з іншими був принцип справжності.

Сковорода не любив прикидатися, не любив вдавати з себе того, ким він не є, і зовсім переважно не переймався, якщо хтось засмучувався, що Сковорода не відповідає його очікуванням. Це було на різних рівнях, на рівні єпископському навіть, наприклад, його стосунки з Самуїлом Миславським, який був єпископом і опікуном того ж Харківського колегіуму, з іншими церковними владиками, з якими він мав ее дуже багато контактів і різних зв’язків. Це було й на рівні його стосунків з учнями: могли бути періоди зближення і періоди охолодження, певного розходження з ними. Й у стосунках з представниками слобожанського поміщицтва.

Сковорода — філософ з системою

Не хочу вдаватися в аналіз фрази «Сковорода — це філософ без системи», бо її свого часу спростував і показав цю систему Дмитро Чижевський, це це вже зроблено. Але якщо говорити про якийсь каркас філософії Сковороди, то він є.

Ілюстрація з книги «SKOVORODANCE. Коло щасливих людей». Автор Віталій Кохан

Це уявлення про три світи: зовнішній світ — макрокосм, світ людини — мікрокосм і світ Біблії — світ символів Біблії. Для Сковороди всі ці три світи були рівновеликі і рівноважливі. Тобто сковородинівська людина мала би гармонійно поєднувати в собі ці три світи: увагу до зовнішнього, таку саму увагу до свого внутрішнього світу (й, напевне, до світу інших людей) і не меншу увагу до світу, який закодований в Біблії — її Сковорода не сприймав буквально і заперечував буквальне сприйняття, а лише як символічні сенси.

Друге: дуже важливою тезою, яка звучить постійно в філософській системі Сковороди, є поняття про дві натури чи дві природи — видиму і невидиму. За Сковородою те, що видиме, є хибне, несправжнє, воно є марнотне. А істинне, таке що не піддається руйнуванню, є внутрішнє. Тобто зовнішня натура — оманлива, внутрішня — справжня.

І третє: щоб зрозуміти спосіб мислення та писання Сковороди треба завжди пам’ятати, як на мене, що Сковорода був літературний філософ, він не був філософом наукового плану, і його філософія виростає з цілої традиції української барокової літератури.

Ми не можемо осягнути Сковороду, якщо не пам’ятаємо, що його появу формувала вся українська культура барокко XVII-XVIII століть і він є вивершенням цієї системи.

Він багато що синтезує і хоча не вказує на своїх попередників у власних текстах, там є ці лінії. Коли ми говоримо про поезію Сковороди, то бачимо тяглість від Кирила Ставровецького через Івана Величковського і до Сковороди. І це далеко не всі автори.

Як правильно читати «SKOVORODANCE. Коло щасливих людей»

Я ще не зовсім звикся з цією книгою, зовсім недавно сам вперше потримав її в руках. Я був упорядником текстів, весь текстовий матеріал мені знайомий. Але невипадково це артбук — головний акцент тут все-таки на візуальності: цю книжку треба насамперед сприйняти як картинку, а потім уже, при другому знайомстві, добре придивитися до текстів і в них вчитуватися.

Хоч книга й поділена на концептуальні розділи — тут є «Свобода», «Серце», «Сродність», «Щастя» і «Сенс життя», це такі сходинки, етапи, довкола яких сконцентровані тексти, — насправді можна брати будь-яку сторінку і знайомитися з текстом та візуальним рядом.

Ця книжка хоч і має пронумеровані сторінки, але, як на мене, нумерація тут нічого не значить. Це та книжка, яку ти відкладаєш, а через 5 хвилин рука знову тягнеться до неї. І її можна звичайно читати, як звичайне видання — від першої сторінки до останньої сторінки, і це буде добре. Але навіть прочитавши її від і до я, думаю, людина не зупиниться на цьому — це не та книжка, яка буде стояти на полиці і припадати пилом, вона мені видається живою. Тож мій рецепт — читати її будь-як, як хочеться.

Хочете більше дізнатися про Григорія Сковороду та видання «SKOVORODANCE. Коло щасливих людей»? Дивіться запис ефіру з експертами на Radio SKOVORODA та замовляйте артбук в інтернет-книгарні Vivat.

Більше цікавих статей

• Маніфест жіночої самостійності у творах Ольги Кобилянської
• «В Україні — нестача авторів: пишіть — і вам буде, пишіть — і вас опублікують» — інтервʼю з письменницею Іриною Грабовською