«Від побратимів я чув: “Давай, публікуй — що більше ми про це пишемо, то менше потім про нас напишуть брехні”» — інтервʼю з письменником Павлом Белянським
Герой інтервʼю: Павло «Паштет» Белянський, військовослужбовець ЗСУ, письменник та сценарист, автор книжок «Битись не можна відступити», «Я працюю на цвинтарі», «Бабуся вмирати не любила», «Стоматолог зібрався до шлюбу», «Гадство закудатство».
Авторка: Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat
Історія про дуже різних людей, які у мирний час би може й не зустрілися, але після повномасштабного вторгнення росіян стають побратимами в одному штурмовому батальйоні ЗСУ. Чесна розповідь про війну, написана під час війни, на основі щоденника автора, який він вів, перебуваючи на фронті.
Це роман Павла «Паштета» Белянського «Битись не можна відступити», який у серпні 2024-го став найбільш продаваним в інтернет-книгарні Vivat.
Ми зустрілися з Павлом Белянським, щоб поговорити про цю книжку: те, який вигляд має творчий процес письменника-військовослужбовця, як, створюючи воєнну прозу, випадково не написати агітку та не зідеалізувати персонажів. А ще про автобіографічність «Битись не можна відступити», майбутні екранізації та чому ця книга може здатися читачам «не на часі».
Публікуємо інтервʼю в блозі Vivat, запрошуємо прочитати.
— Розкажіть, будь ласка, як змінився процес вашої творчості, коли ви у війську, як порівняти з мирним життям?
— Він тепер менш системний.
Будь-яка людина, яка потрапляє у військо, припиняє собою володіти. Вона стає власністю Збройних Сил.
І що Збройним силам потрібно, те з нею відбувається. Для невійськових це навіть може бути щось схоже на кріпосне право.
Ти є власністю командира і держави: і доля твоя, і життя твоє — все належить командиру та державі.
Це дуже складно спочатку прийняти. Я звик, що розраховую на сам себе, що планую життя, знаю, до чого я йду і як намагаюсь будувати свою долю. А у війську це неможливо. Тому багато військових вигадують різні ритуали, намагаються створити для себе уявлення того, що щось контролюють. Я теж роблю постійно якісь такі штуки для ілюзії контролю.
Та насправді ти ж нічого не контролюєш, і саме тому щось планувати дуже складно. Тож написання книги, коли ти у війську, відрізняється тим, що воно таке спорадичне, випадкове: у тебе раптом є час, ти не задовбаний, в тебе є якісь думки, ти такий: «Ладно, що ти будеш зараз робити?»…
Як завжди мені казав мій взводний: «Якщо в тебе на війні є вільний час і можливість відпочити, то лягай спати». Тому що пожерти, вибачте, посрати, ще щось зробити, можна і на ходу, в дорозі, а поспати — ні. І от коли у мене з’являється вільний час, я такий: «Ну добре, вкраду я декілька годин зі сну», — сідаю і пишу.
Може, через це нова книга, «Битись не можна відступити», не така рівна, як інші. (Вона дуже відрізняється, на мою думку, по стилю від попередніх.) Якісь історії дуже коротенькі, і вони написані дуже лаконічно. Якісь — розологі, з думками. Це через різні місця написання і різний мій внутрішній стан у ці моменти.
Я б, може, пошматував би ще текст, щось викинув, а щось по-іншому написав би. Але знову ж таки — у війську тобі завжди бракує часу. Ти, як Аліса в Задзеркаллі, яка швидко бігла, щоб лишатись на одному місці: щоб кудись дійти, тобі треба бігти дуже швидко, ще швидше.
У війську ти постійно чимось зайнятий, а додаткове зробити, досягти якоїсь додаткової вартості — то вже потрібно просто дохера зусиль. І це складно, це вимотує.
І третє, крім зусиль, це те, що завтра не існує. Завтра може бути що завгодно, тому ти намагаєшся робити швидко, щоб встигнути побачити результат.
Можливо, мине час і я візьмуся переробляти. А може й не візьмуся. Бо я там такий, як є зараз, справжній, а книга — дзеркало того, що відбувається саме зараз.
На фото автор з накладом книжки «Битись не можна відступити»
— 2 роки тому, в інтервʼю УП, ви казали, що книжка про війну буде, але остаточної ідеї ще немає. Як ідея таки сформувалась?
— Ніяк, просто писав — ото і вся ідея. В якусь мить я зрозумів, що матеріалу настільки багато, що з нього можна зробити книгу, тільки декілька розділів дописати, щоб це сформувалося в якусь сюжетну рамку, в якусь арку героїв. Я був в Києві тривалий час, коли подивився — нормально накопичилося матеріалу. Та ще десь з півроку все дописував.
Треба було щось на початку додати героєві та щось в кінці, щоб все те, що знаходиться всередині, запрацювало і у персонажів була перебудова внутрішня, ну і зовнішня, зрозуміло.
Щоб люди в кінці отримали той самий катарсис і сказали «О, так, клас!» чи «Ай, ненавиджу!» про когось із героїв, ну і плакали, звичайно. Як можна читати Паштета і не плакати? Це неможливо.
— А була може якась така історія, якою ви хотіли поділиться, але вона туди ну ніяк не ввійшла? Розкажете тут?
— Я дуже б хотів, але зараз ділитися не буду, бо це історії, які, як то кажуть, не на часі. У нас таке суспільство зараз травмоване, люди багато щось дуже швидко сприймають, як зраду. Війна це ще рана, яка навіть струпом не поросла, не затягнулася зовсім, а я б оце тикав в ту рану пальцем. Це не можна.
Я тому впевнений, що багато тих, хто купив книгу, скоріш за все, ще її не читав. Я бачу, що мало відгуків, майже немає.
Тобто люди купують її — «Ми тебе поважаємо. Це військова книга. Треба купити» — але читати не можуть, бо війни і так забагато.
Думаю, що ця книга ще приїде до читача, але це відбудеться років за п’ять, після того, як у припинять вибухати бомби посередині наших міст.
І ще є перестороги у мене. По-перше, люди в нас люблять з окремих ситуацій робити узагальнення, причому безпідставні. Ти напишеш, умовно, що хтось чи крав щось, неважливо що. І всі кажуть: «А-а-а, в армії крадуть!» Це може бути вигадано під саме цього героя чи може це був поодинокий випадок. Але коли людина в пікселі, вона стає ніби уособленням цілої касти людей і всі на неї дивляться.
Чому людина в пікселі не може бухати? Тому що можуть сказати: «Військові бухають — як це херово, цього не може бути». Люди за пікселем, не бачать окрему людину, не бачать окремого характеру — піксель робить з людини узагальнення.
Отже оскільки «Битись не можна відступити» — воєнна книга, я боюся написати щось «таке, прям таке-е-е». Воно зробить суспільству непотрібне — тому що є ця травма, ця відкрита рана, додасться намагання узагальнення, додатся «ми боїмось, ми не хочемо» чи «ну вас нахер, я не обирав цю владу, тому я не можу бути в окопі, але дуже хочу перемогти, тому я всіх буду хейтити, бо ви не розмовляєте українською». Людина так компенсує свої страхи. Насправді так не працює, але всередині у людини психологічна пастка, в якій вона живе і їй там норм.
Тому я багато чого не описав. Але бачу, що все одно рано чи пізно буду просто повинен це зробити.
У нас ще дуже маленька відстань від того, що відбувається, майже її немає, ми всередині події знаходимося. Як можна розповідати про кораблетрощу Титаніка, коли ти на ньому пливеш?
— Чи хотілося «огероїти» персонажів, зробити їх кращими, навіть якщо вони списані з людини, яка погано вчинила? Як ви з цією спокусою боролися?
— Це дуже просто. Ти просто виписуєш окремо персонажа — береш створюєш сторінку в ворді і пишеш: «Ось це Тигра. В неї отакі риси, характерні зв’язки, особливості. Що вона любить, чого прагне, що їй треба». Бо чого прагне і що треба — дуже різні речі.
Мене навчила цього сценаристика. Коли я працював над сценаріями, дізнався, що якісніше змальований образ героя, то краще він виходить на екрані чи в книзі. Тому що, на мою думку, у героя можуть змінитися мета, мотивація, цінності, але не може змінитися характер.
От, наприклад, був такий персонаж-тюфячок, а раптом стає «крутий хлопець» — я таке не люблю, тому що я певний, що такого в житті не буває. Тюфячок може якусь мить себе проявити, та він лишиться тюфячком: тобто щось його зажало десь в кут і він вибухнув, але він себе злякається, ще більше ніж його злякалися люди навколо.
Крім того, у мене були досить-таки міцні підґрунтя для кожного героя, тому що я бачив всіх цих людей та як вони поводилися в різних обставинах. І не завжди вони вчиняли гарно. Це нормально.
На мою думку, це дуже рідкісні випадки і дуже окремі персонажі, які можуть поводитися прям поганою. Людина не поводиться поганою чи гарно.
Людина поводиться так, як вона думає, її краще зробити — для себе чи для чогось. І вона не вимірює, особливо в таких критичних ситуаціях, гарно вона поводиться чи погано — це інше. Це вже наша шкала моральності робить ці вчинки правильними або неправильними. А герой має поводитися саме в характері.
У тебе є його добре прописаний образ, ти з ним попрацював, все виписав: характерні словечки, які він каже, якісь характерні риси, наскільки швидко він говорить. Коли це використовуєш, все відбувається нормально — ти розумієш, що герої тобою керують, а не ти ними. До того доводить, що він тобі наче каже: «Ні, ні, ні, я так не буду робити. Ти що вигадав? Це не я».
— Ви зробили головною героїнею Таню Тигру. Чому її?
— Я не впевнений, що вона головна героїня. Для мене там, все ж таки, головна героїня це взагалі війна. Чи щось таке. Я великою мірою головний герой теж.
В цілому: є підрозділ і кожного можна виокремити, написати про кожного розповідь. Та воно так в книжці і є.
А Тигру, мабуть, сприймають як головну героїню, тому що вона найбільше змінюється і при цьому змінюється ніби на краще, знаходить себе.
Бо хтось з персонажів взагалі не змінюється, хтось себе втрачає. А в нашій культурі головний герой — це людина, яка перемогла. Себе, обставини. Вийшла вперед.
На прикладі, який в мене був перед очима, я бачив: Тигра була дійсно така. Вона не зовсім Тигра — звичайно, це написано тільки на підставі реальної людини і не зовсім про неї, — але так, воно так і було.
Взагалі, я не вважаю, що жінці у війську зараз місце. Там багато чоловіків, багато близької смерті, багато відчуття того, що завтра немає. А жінка в армії, завжди привертає увагу. Я багато бачив не дуже доброго там, а сам намагався триматися від жінок подалі.
Але бачив і приклади, коли жінки знаходили себе там. Це було дивно, адже я бачив чоловіків, які там себе не знаходили. І це не сексизм, не якесь моє ставлення, а просто спостереження.
Може, мине час і буде, як от з жінкою за кермом. Колись казали: «Жінка за кермом? Це неможливо». А зараз — кожна друга машина з жінкою-водійкою. Може, так і в армії буде колись.
— І все ж ви написали книжку про війну, де дуже важлива героїня — жінка.
— По-перше, я малюю ті проблеми, з якими вона стикається. І розуміння цього є. Що може бути так, а може отак. Там є і друга персонажка-жінка, яка приходить туди, щоб знайти собі чоловіка і сходити з глузду — таке теж буває. Я не писав пропагандистську агітку. Намагався бути дуже обʼєктивним.
І мене деякі друзі навіть відговорювали друкувати книгу, тому що вона великою мірою антивоєнна. І казали: «Не на часі, давай колись пізніше». А коли це колись? А може, мене завтра вб’ють? У мене нема колись, я хочу зараз її побачити.
Ті, хто служить зі мною, прочитавши ще до видання, казали «обов’язково, друкуй». Було і декілька військових, але в більшості, якщо бути відвертим, цивільні, які говорили: «Ой, це не можна, це ж наші сонечка, ми в них віримо, янголи-охоронці» тощо. Та від побратимів я чув: «Давай, публікуй — що більше ми про це пишемо, то менше потім про нас напишуть брехні».
Так, ми не ідеальні. І світ не ідеальний, і суспільство в нас не ідеальне. Та це про нормальний розвиток — говорити про проблеми. Ми зараз заходимо на таку сходинку, від якої залежить еволюція нашого суспільства — пройдемо ми її чи не пройдемо. Наприклад, росіяни не змогли пройти, повернулися назад і зараз котяться в свою архаїку. А падіння — це дуже захоплююча штука, можна розслабитися і не говорити про проблеми. Потім буде дуже боляче, але ж то потім.
А щоб було не так, як у них, починати треба з себе, робити щось з собою. Тож це такий шлях, це нормально.
Коли ми повернемось, ви побачите, ще будуть дуже складні часи. На жаль. Але знову ж це шлях, це нормально.
Книжки Павла «Паштета» Белянського
— Поговорімо ще про кіно. В інтервʼю кілька місяців тому ви говорили, що за книжкою готуєте сценарій…
— Два сценарії. Їх вже написано і почалися зйомки.
Перший сценарій це повний метр з робочою назвою «Тигра». Фактично там весь сюжет книги, але головна героїня — саме Тигра, і це історія про неї.
Ми з цим сценарієм виграли конкурс Держкіно, вже повинні були переходити до переговорного процесу. Але стався скандал і людей, які за Держкіно відповідали, відсторонили. Зараз нових людей набирають, а конкурс призупинили і буде оголошено новий. Чи будуть переймати попередні результати, невідомо. Чекаємо. Якщо буде новий конкурс, візьмемо участь новому.
На фото Павло Белянський на зйомках фільму «Я працюю на цвинтарі» за його книгою
І друга історія: по цій же книзі я написав сценарій короткого метру, де я головний герой. Це історія бійця, який повертається після війни додому з ПТСР. Зніматиме команда, яка робила «Я працюю на цвинтарі», ті самі режисер, продюсер. Ми подались на УКФ, заручилися підтримкою фонду і процес пішов. На початок жовтня заплановані зйомки. Вже підібрано локації, команда, працюють з актором, який буде мене грати. Це буде Володя Кравчук, який нещодавно зіграв у фільмі «Ти космос».
І цікаво, що ми з Вовою останні декілька місяців служимо на одному напрямку і жили в одній будівлі. Можливо, він навіть щось підгледів про мене для майбутньої ролі.
Планується, що цей короткий метр проїде на різні конкурси наступного року. І, може, в середині чи в кінці року його буде показано в Україні.
— Я розумію, що з плануванням дуже складно. Але формат зобовʼязує питати також про творчі плани.
— Згадався смішний випадок. Це був харківський контрнаступ, а я в ньому трохи брав участь, і десь в той час ми влаштовували в Харкові показ фільму «Я працюю на цвинтарі», куди запросили журналістів. Я коли туди їхав, побратими кажуть: «Слухай, а тебе ж будуть питати про творчєскі плани?» Я говорю: «Обов’язково буде таке питання». І вони: «А ти їм скажи, що до цього в тебе були творчєскі плани — Балаклія. А зараз у тебе творчєскі плани — Луганськ».
Ми тоді 2 місяці тримали оборону під Балаклією, дуже мріяли, що ми її відібʼємо, і нарешті відбили — оце були нормальні творчі плани.
Військо навчило, що треба жити моментом. Просто тут і зараз. Я так і живу — тут і зараз. Якщо буде божа воля та так складеться, що я щось встигну написати ще на книгу, значить, буде книга.
Дякуємо Павлові за розмову. Дякуємо вам за прочитання цієї статті. А ще читайте роман «Битись не можна відступити» та діліться враженнями про нього, пишіть відгуки. Книжка Павла Белянського є в наявності в інтернет-книгарні Vivat.
Схожі статті