Подорожуючи «Амадокою» Софії Андрухович
Авторка: Катерина Толокольнікова
На цей роман я чекала з нетерпінням. Не тому, що пильно стежу за творчістю Софії Андрухович: читала тільки «Фелікс Австрію» і враження тоді роман залишив по собі спокійні. А насамперед через три центральні теми: повернення бійця з амнезією з війни на Донбасі, Друга світова війна на Галичині (а це й УПА, й Голокост) і Розстріляне відродження. Три великі травми українців. Одна з яких — гібридна, невидима для частини населення війна і досі in progress, дві інші — глибоко всередині кожного з нас.
Я готувалася до довгої подорожі в просторі й часі.
Адже «Амадока» налічує 832 сторінки більшого за стандартний формату. Тут вам і Київ, і Бучач, і Берлін, і Москва, і урочище Сандармох… Події відбуваються від XVIII століття до наших днів.
Очікувала, що це буде болюче читання. Так і виявилося, але водночас «Амадока» мене захопила. Читала її два карантинні тижні і жодного разу не хотілося взятися за іншу книжку. Мабуть, через те, що з самого початку Софія Андрухович майстерно заінтригувала сучасною сюжетною лінією, розв’язка якої відбувається на останніх сторінках. Але до них веде непростий і дуже неоднорідний читацький шлях.
Спершу — кілька слів про сюжет.
Самітниця Романа працює в київському архіві, де випадково знайомиться з археологом Богданом, потрапляє в його помешкання — й обійми. Незабаром після цього чоловік вирушає воювати на Донбас, а Романа зустрічає його батька, Професора. Він розповідає їй історію свого кохання з онукою КҐБіста, якось пов’язаного з його родиною. Ці люди, їхні розповіді, світлини й артефакти, здається, докорінно змінюють плин життя Романи. Одного дня на світлині понівеченого бійця АТО вона впізнає Богдана, називається його жінкою, каже, що хоче повернути йому пам’ять і забирає з лікарні. Тепер він — тільки її.
Романа розповідає Богдану про його родину з галицького Бучача, яка потрапила в м’ясорубку Другої світової. Про начебто дитячу, а насправді дорослу любов бабусі Уляни й єврейського хлопчика Пінхаса. Про сестру бабусі Нусю, захоплену священиком-вояком УПА, і її доленосний вибір. Про таємничого скульптора XVIII століття Йогана Георгія Пінзеля, з витвором якого Богдан мав пригоду. От тільки чомусь Богдана більше цікавлять не інструменти археолога, а акваріумні рибки. Не Пінзель, а В. Домонтович. Він не пам’ятає. І Романа починає боятися, що таки не згадає.
Софія Андрухович запакувала в свій новий роман десятки окремих, цікавих самих по собі історій.
Стільки героїв — вигаданих і реальних, так багато міркувань про життєві дилеми. Одразу відчувається ґрунтовне дослідження авторкою історичного матеріалу. Зокрема, життя довоєнного Бучача й кривавих років під німецькою окупацією. Коли по-звірячому вбили тисячі євреїв, а ще дві громади — українці й поляки — намагалися вижити.
Боялися, любили й ненавиділи, ставали колабораціоністами чи виявляли просто-таки відчайдушне милосердя. Ця, друга частина роману, мені видалася найсильнішою. Вона не лише тонко вражає на різних рівнях, а й спонукає читати про ці місця й події ще. І говорити з ще живими бабусями й дідусями, які бачили все на власні очі. І не допустити такої трагедії знову.
У третій частині «Амадоки» в центрі уваги опиняється Віктор Петров (В. Домонтович) — український письменник, філософ і подвійний агент. Читаємо тут і про літературну дискусію 1925-1928 років, і про перебіг сталінських репресій — долі найбільших талантів, знищених фізично чи морально. Ці події відбувалося на очах Петрова водночас з його особистою драмою — неможливістю бути разом з Софією, дружиною його друга, поета Миколи Зерова. Читачі «Амадоки» мають змогу зазирнути в листи цієї пари — так само, як один з дуже важливих героїв роману, який «виходить на сцену» наприкінці.
Розділ про Розстріляне відродження є свого роду нарисом з історії української літератури.
Не всі читачі «Амадоки» (як мінімум — з огляду на вік) вивчали ці події в школі, тож точно дізнаються нові факти. В інтерв’ю Софія Андрухович розповідала, що ідея «Амадоки» виникла саме з цієї лінії. Однак, очевидно, що в результаті вона стала другорядною й пов’язується з історією Богдана доволі умовно — хоча й з цікавого кута. Мені здається, після всіх таємниць першої частини роману й справжнього струсу другою — далеко не всі читачі готові до розмови ще й про 1930-ті роки, такої пізнавальної і трагічної. Хоча про це було б неймовірно цікаво прочитати в окремій книжці Софії Андрухович.
Дивовижно, але навіть з таким обсягом, непростими темами й героями, «Амадока» тримає в напрузі до кінця й місцями просто причаровує.
Чим? Мене — насамперед стилем. Він мінливий, як погода цієї весни й оповідачка Романа. Але дуже особливий. Мова Андрухович непроста, поетична й часом вражаюче прямолінійна. Деякі абзаци, щойно прочитавши, перечитуєш.
Авторці вдається майстерно описувати все, від дрібниць — виду з вікна, «луку» жінки-психіатра, і доісторично реконструйованого Бучача, емоцій ката чи таких різних виявів любові. Окрема принада роману — можливість прогулятися Києвом разом з героями, подивитися на нього уважними очима письменниці.
Кожен читач «Амадоки» зможе знайти серед озвучених у романі думок про людське буття щось близьке собі.
Можливо, щось уже пережите, те, про що міркував наодинці чи в колі найближчих. Мені найбільш суголосними стали останні сторінки розділу «Непроникне». Вони про те, що кожна людина щомиті страждає від власної роздробленості, неможливості побачити й скласти усі частинки власного пазла.
«Амадока» — роман багато про що, але для мене — насамперед про те, як нас формує пам’ять про пережите нашими предками, усі їхні досвіди — травматичні і щасливі — назавжди з нами. Навіть якщо ми нічого про це не знаємо чи не хочемо знати.
Схожі статті