Рейчел Смайт про те, як переписала міф про Гадеса та Персефону у «Пристрастях Олімпу»
Комікс Рейчел Смайт «Пристрасті Олімпу» або Lore Olympus — це модернізована інтерпретація класичного грецького міфу про Гадеса та Персефону, що тричі отримувала премію Айснера.
Спочатку, у 2018 році, на Webtoon вийшов вебкомікс, а потім він був адаптований у фізичні видання. Робота Смайт підкорила серця читачів тим, що розповідає про зустріч, залицяння та одруження Гадеса та Персефони за допомогою характерно яскравих образів та комедійного сюжету, який ніколи не боїться порушувати важчі та похмуріші теми. Історія розказана переважно крізь точку зору Персефони — Смайт кидає виклик класичним творам і переосмислює давньогрецький міф на свій лад.
Цікаво, а як сама авторка ставиться до своїх персонажів та що нею керувало нею при адаптації їх самих та світу в веб-коміксі, що згодом перетворився на серію мальописів? У 2023 році Рейчел Смайт поговорила про свою інтерпретацію Олімпу, актуальність історії Гадеса та Персефони та дослідження складних тем у коміксі з журналісткою ресурсу Collider. Ми переклали (і трохи скоротили) інтервʼю, щоб опублікувати його для українських прихильників авторки у блозі Vivat.
На фото Рейчел Смайт
— Що, на вашу думку, в Гадесі та Персефоні змушує людей повертатися до цього тропу, до цієї історії?
— Я думаю, що Гадес і Персефона, особливо з огляду на оригінальний матеріал, справді піддаються адаптації. Читаючи міф, можна зробити багато висновків. Я не хочу зробити класичній історії ведмежу послугу, кажучи, що вони не деталізовані, бо, звичайно, вони деталізовані, але їхнім пріоритетом є інші речі, оскільки вони з іншого часу.
Це дуже універсальна історія для переказу. Є багато способів її сприймати, способів інтерпретувати.
Це прекрасна феміністична історія про матір, яка стикається з бюрократією, мізогінією та патріархатом, і намагається повернути свою дочку. Тож це чудова історія. Але це також може бути схоже на трагічний роман. Це дуже, дуже динамічно. З цим можна багато чого зробити.
Особисто я пам'ятаю, як читала і думала: «Який у неї був день? Який був день Персефони? Що вони робили? Куди вони ходили? Про що вони розмовляли? Де стоїть її шафа? Наскільки вона велика? Яке в неї вбрання? Чи подобалися вони одне одному? Хіба вони не подобалися одне одному? Можливо, вони сподобалися одне одному пізніше?» Тож там багато чого можна зробити. І це справді весело.
Навіть якби мені довелося написати це по-іншому, я б сказала: «Так, знову, але по-іншому». Мені подобаються ці історії. Це чудово.
— За п'ять чи близько того років, що ви працюєте над «Пристрастями Олімпу», чи помітили ви щось у своєму підході до адаптації, що змінилося з початку роботи?
— Одна з особливостей міфології полягає в тому, що вона справді сприяє створенню структури історії, мати абсолютно нову історію може бути дуже складно. І мені здається, спочатку я дуже спиралася на це, але далі я подумала: «Насправді я можу бути набагато вільнішою». Бо зрештою, я ніколи не мала на меті, щоб Lore Olympus був автентичним, точнісіньким переказом. Це радше шана духу історії, якщо хочете.
Але є такі речі, як, наприклад, Гадес, коли він у Підземному світі, коли Персефона йде туди, коли вона їсть зерна граната, і я така: «Ну, чому Гадес у цьому разі інший? Як він просто туди потрапляє? Як з ним все гаразд?» Тож мені було дуже цікаво вбудувати в історію деякі механіки, які б показали, що з ним сталося, коли він туди потрапив, чому він прив'язаний до цього місця. Це було дуже цікаво дослідити. А також переглянути те, що сталося б, якби він з'їв зерна, і як це вплинуло на Персефону з точки зору сюжету. Тож я думаю, що в адаптації цікаво пробувати щось нове, бо всі знають оригінальні історії.
Мені дуже подобається ідея того, що люди бачать щось, що я створила, потім вивчають грецьку міфологію й після цього переоцінюють ретелінг.
Я так само зробила з діснеївським «Геркулесом», який не повністю відповідає оригінальним історіям. В «Діснеї» не було Зевса, який бігає навколо та заводить романи, це не «для всієї родини». Але я подивилася, отримала задоволення, а тільки потім дізналася про оригінальний матеріал. І я думаю, що це чудово.
— Одна з речей, які мені подобаються в «Пристрастях Олімпу», — це те, що комікс не боїться братися за складні теми. Очевидно, це пов'язано з певними труднощами. Але чи були якісь сюжетні арки, епізоди чи моменти, які за своєю суттю не є складними для написання, але ви особисто вважали їх несподівано складними?
— Що є складним у розповіданні історій (я не знаю, чи це пряма відповідь, але це те, з чим мені справді важко) — це те, що потрібно підтримувати історію цікавою та свіжою, особливо коли це історія довгого формату. І, звичайно, потрібно робити багато кліфгенгерів та інших речей, щоб спонукати людей повертатися.
Одне з такого — введення нових історій та ниток, а потім їх розв’язування та пов’язування таким чином, щоб це було елегантно, задовольняло людей та тематично правильно. Це, мабуть, одна з найскладніших речей, які я коли-небудь робила.
Бо коли йдеться про кінцівку «Пристрастей Олімпу»: я знала, як це виглядатиме. Але з довгоформатною історією доводиться її з часом удосконалювати, бо іноді доходиш до певної точки і думаєш: «Це вже не має для мене сенсу, і я не думаю, що це насправді так задовільно, як я очікувала». І я вважаю, що з кінцівками справді потрібно докладати максимум зусиль для людей. Я роздумувала так: «Це те, що люди запам'ятовують із серії», — і я доклала максимум зусиль до кінцівки своєї. Дуже наполегливо над цим працювала, але це й одне з найбільших випробувань у моєму житті.
— Мені цікаво, як стався творчий вибір зробити царство богів приблизною паралеллю з нашим сьогоденням, але коли вони переходять у світ смертних, це той період часу, який ми уявляємо, коли думаємо про міфологію. Що вас надихнуло на цю розбіжність, або відмінність, між ними?
— Це гарне запитання. Для мене це пов'язано з кількома факторами. Перш за все я, звичайно, люблю грецьку міфологію, тому мені здається втраченою можливістю не мати цих посилань на стародавній світ. Я так поцілюю двох зайців, бо мені подобається сучасний світ, але я також досліджую, наприклад, історичну моду та будівлі, граюся з такими речами. І я думаю, що це певним чином може допомогти контекстуалізувати деякі з цих більш історичних традицій та побачити, як вони можуть бути перенесені в сучасне середовище.
Але також, я думаю, знаєте, коли читаєш ці історії, згадується кілька речей, наприклад, якби смертний побачив бога, він би помер, бо це було б настільки неймовірно. Я думаю, якби ці смертні побачили сучасний Олімп, вони, ймовірно, не зрозуміли б, на що дивляться. І мені здається, було б справедливо сказати, що боги не ділилися б технологіями зі смертними. Тож для мене це має сенс.
— Звичайно, без спойлерів, але чи є якісь історії чи персонажі, яких ви хотіли б торкнутися, але ще не торкнулися, або просто не встигаєте зробити це до кінця історії?
— Я думаю, що одна з речей, про яку я намагаюся пам'ятати, це те, що я люблю всіх своїх другорядних персонажів однаково, і я хотіла б, щоб усі інші також їх любили, але не всі хочуть масштабного побічного квесту про різних персонажів. І я вважаю важливо подавати це, як «ось другорядні персонажі, і ось що з ними відбувається, тому що вони допомагають збагатити історію та дають трохи простору для перепочинку». Але потрібен певний баланс, треба навчитися проводити межу. Коли люди кажуть «я не знаю, хто ці персонажі, і не дуже хочу зараз бути у них залученим» — це нормально. Тобі подобається те, що тобі подобається.
Я думаю, що одне з того, що я б зробила, якби це мало сенс, — це «експедиція» до океанічного світу Посейдона. І люди теж хочуть, щоб я щось створила у світі океану. Зараз немає куди таке вписати, але ніколи не кажи ніколи.
— Спін-офф!
— Звісно, спін-офф! Я завжди могла б повернутися і зробити це пізніше. Але це було щось таке, що я подумала: «О, хм, я не знаю. Це псує темп». Нам так і не вдалося побувати в «Океанському королівстві» і побачити, як там. А там дуже хаотично. Ніхто не миє посуд, ніхто не пере білизну, всі дуже розслаблені.
— Ви говорили про світлі моменти перед усіма цими розбитими серцями, що, на мою думку, характеризує «Пристрасті Олімпу»: ми спочатку сміємося, а потім плачемо. У чому ваш секрет, що допомагає вибудувати баланс між цими двома речами?
— Думаю, це культурна риса Нової Зеландії. Ми дуже схильні до того, щоб «сміятися в обличчя злу». Багато наших жартів похмурі, ми кажемо щось на кшталт: «У мене жахливий день, ха-ха». Ми справді розуміємо легке ставлення там, звідки я родом, і це здається дуже природною річчю, коли іноді трапляється щось погане. І я думаю, що, намагаючись збалансувати погане, ми знаходимо спосіб посміятися з цього. Тому це просто те, що для мене дуже природно.
Бувають моменти, коли я думаю: «Чи доречно тут розміщувати жарт?» Тому що не хочу бути нечутливою. Але особисто я завжди все роблю з гумором і думаю, що це працює для інших людей. Що легкість гарно балансує важке. Чи завжди в таких випадках я ухвалювала правильні рішення? Не впевнена, але я намагаюся.
Українською мальопис про стосунки Гадеса і Персефони від Рейчел Смайт виходить у видавництві Vivat. Наразі з друку очікується другий том «Пристрастей Олімпу» та офіційна розмальовка за серією. Обидва видання можна передзамовити зі знижкою 15% 💙
