«Для мене поезія, як дихання» — інтервʼю поетеси Рупі Каур

Тексту підготувала Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat

У Vivat нещодавно вийшла нова збірка поезій канадської письменниці Рупі Каур — «тіло, мій дім». Переклали й публікуємо (трошки скорочене) інтервʼю, яке вона давала Harpers Bazaar, щоб краще познайомити вас з авторкою й зацікавити в її творчості.

Трохи про Рупі Каур

Канадська поетеса індійського походження Рупі Каур також займається ілюстрацією, фотографією та розвиває блог в Instagram з 4,5 млн підписників. Названа письменницею десятиліття за версією New Republic і є автором бестселерів за версією New York Times.

Спочатку Каур публікувала свої білі вірші з власними ілюстраціями в Instagram, потім читала їх зі сцени. А коли вирішила видати збірку й не змогла знайти видавця, зробила це самостійно.

У березні 2015 року в рамках свого університетського проєкту з фотографії, Рупі Каур розмістила в Instagram серію знімків, на яких вона зображена з плямами менструальної крові на одязі та простирадлах. Instagram видалив зображення, у відповідь на що Каур написала скаргу. Ситуація набула розголосу, і люди заразом звернули увагу на вірші Каур.

Наразі поетеса опублікувала 4 збірки:

• «молоко і мед» розійшлася міжнародним тиражем у два з половиною мільйони примірників з моменту публікації у 2014 році.
• Наступна збірка, «сонце та її квіти», стала номером 1 у списку бестселерів художньої літератури в м’якій обкладинці The New York Times.
• Далі були «тіло, мій дім» (щойно видана в Україні) та «зцілення словами».

Інтервʼю Рупі про поезію, звʼязок з Індією та політику в її житті

— Як змінилося ваше життя за останні 10 років — відколи ви стали відомою поеткою у 21?

— Поезія є частиною мого життя, і це те, ким я є зараз. На початку цієї подорожі мені було страшно, коли мене впізнали на вулиці чи в манікюрному салоні. Це викликало у мене багато хвилювань, я думала що на кшталт «о ні, ця людина зустріла мене в реальному житті, і тепер розчарується». Не знаю, чому я так думала.

Після пандемії я почала інакше підходити до розмов з незнайомцями. Тепер я від початку припускаю, що сподобаюся людям, і це дуже приємно. Мені так пощастило і я така вдячна, що маю стільки читачів, емоційно привʼязаних до моїх робіт.

Коли я зустрічаюся з ними, вони дуже відкриті, діляться зі мною секретами — це величезна відповідальність, і я хочу це захистити. […]

— Як ви відточили свої навички мовлення зі сцени тепер, коли виступаєте перед більшою аудиторією?

— Я не думала, що поезія може йти до людей від мене — сикхської жінки з Пенджаба. Я писала вірші та ділилася ними анонімно протягом тривалого часу, але декламатор у мені ожив, коли я була на заході в 2016 році та побачила групу артистів — пенджабців і сикхів. Це посіяло зерно, й за місяць після того, як подивилася їхній виступ, я відвідала свій перший відкритий мікрофон.

Я дивилася кожне відео з поетичними виступами на YouTube і списки відтворення Button Poetry. Я також пам’ятаю, як бачила виконання Penny for My Thoughts на Def Jam Poetry, яке було прекрасним і зворушливим. Це надихнуло мене зробити те саме.

А в цьому відео Рупі Каур читає свою поезію — прим. ред.

— Як ви думаєте, вам вдалося повернути поезію в маси?

— Я не думаю про це так, але сподіваюся, що поезія залишиться в мейнстрімі. Це прекрасний вид мистецтва. На Заході та в англомовному світі поезія така андерграундна, але в моїй культурі вона була її частиною дуже довго і завжди лишалась на першому плані. Я сподіваюся, що так буде на Заході в майбутньому.

Поезія — музика для душі. Мене тішить, що молодь пише. Багато хто намагається потрапити за лаштунки, щоб подарувати мені свої роботи; вони знаходять будь-кого з бейджиком або охорону, щоб дістатися до мене. Мені дуже приємно, що вони відчувають натхнення поділитися своєю роботою.

— Чи завжди для вас поезія була політичною?

— Мій тато був активістом, і я виросла в домі, де права людини завжди були в центрі розмов. Все життя було політичним, а це означає, що особисте також.

Це наша відповідальність — розвʼязувати проблеми, повʼязані з правами жінок і правами людини, і я почуваюся комфортно у цьому. Не всім зручно говорити про ці речі, але я продовжуватиму обговорювати їх завжди. Ці проблеми впливають на повсякденне життя жінок, і вони мають значення.

— Ви коли-небудь поверталися до Пенджабу, після того, як переїхали до Канади у три роки? Чи важливий для вас цей сімейний зв’язок?

— Мої батьки, брати і сестри — в Канаді, але мої тітки, дядьки та двоюрідні брати повернулися додому. Мій тато — біженець, який самотою відправився до Канади ще до мого народження. Ми з мамою возʼєдналися з ним, коли мені було три роки. Я не поверталася на нашу батьківщину впродовж 10 років. Знайти гроші було дуже важко. Це дуже емоційна тема для мене.

Зараз я пишу про цей досвід. Є багато віршів, над якими я працюю, про те, як втрачу цей зв’язок із родиною та двоюрідними братами, коли моїх батьків не стане. Я не знаю, як зберегти цей зв’язок, це справді боляче.

У мене залишився один дідусь. Я знаю, як жахливо це буде, коли він помре, але я просто не розібралась, як побудувати з ним стосунки, і все ще працюю над цим.

— Отже, поезія — це ваш спосіб справлятися з життєвими викликами, можливо, форма терапії?

— Для мене поезія — це як дихання. Мені потрібно це робити. Це те, хто я є.

Записування — це остання частина життєвого циклу вірша. Для мене це відчувається ніби вірші готуються всередині мене місяцями, перш ніж опинитися на сторінці.

На початку, коли я писала «Молоко і мед», я використовувала поезію як катарсис, і це було терапевтично. Зараз більше, ніж будь-коли раніше у своєму житті, я використовую поезію, щоб подолати речі, від яких страждає світ.

— Чи існує написаний вами вірш, який досі викликає у вас сльози?

— Так, це неопублікований вірш, і я закінчую ним шоу. […] Ця поезія називається «Жінка, яка не помре». Кожного разу, коли я виконую її, то згадую про найважчі частини мого шляху за останнє десятиліття, і це стає дуже емоційним.

Вірш розповідає про те, як жінок постійно вимагають і змушують доводити, що ми належимо до світу, який ми самі для себе побудували. Неважливо, чи я продала мільйони книг, чи потрапила у списки бестселерів, «вартові» постійно запитують мене про моє місце в літературі. Мені казали, що моя поезія — не література, тому що вона надто доступна. Про таку критику я написала цей вірш: мене можуть спробувати спалити і позбутися, але я нікуди не піду. […]

Джерело: Harpers Bazaar