Страшно наївно і зовсім не страшно — відгук на «Магнетизм» та «Кокліко»
Авторка: Тетяна Трофименко
Про страшенну наївність сучукрліту вже неодноразово доводилося говорити, однак актуальності ця тема не втрачає. Щосезону з’являється декілька новинок, у яких нібито йдеться про важливе, однак насправді вони не зворушують, геть не зачіпають емоційно, а іноді, усупереч авторським сподіванням, узагалі викликають сміх.
Що й казати, поточні новини читати зазвичай страшніше, ніж романи авторів сучукрліту. Утім, більшість письменників сюжети з реального життя взагалі не цікавлять, як і правдоподібність розповіді чи психологічна переконливість характерів. Вони ж бо митці, а не копіювальники дійсності, тому зараз як вигадають…
«Магнетизм», Петро Яценко
Отак і новий роман Петра Яценка нібито присвячений важливій темі та має цілком актуальний зовнішній план зображення: окупований Донецьк, дівчина-біженка, яка тікає в Київ останнім поїздом, її бойфренд, що потрапляє на підвал до «ополченців»…
Звісно, анотація до роману попереджала, що текст — «магічний», а головна героїня наділена особливим хистом («зчитує» інформацію з металу й уміє говорити з будинками), але мені, наприклад, завжди хочеться вірити в краще.
Н – наївність: я вже мала би звикнути, що на тему Донбасу українські письменники часто пишуть у химерному ключі: від мало схожих на бомжів «Бомжів Донбасу» Олексія Чупи до фентезійного переселенця в «Мондеґріні» Володимира Рафєєнка. Так, є проза комбатантів чи «Доця» Горіха Зерня, але їхня оптика спрямована ззовні, тоді як внутрішній світ людини-з-Донбасу в літературі й далі наполегливо очуднюється й романтизується (або демонізується).
Крок у позитивному напрямку від цієї тенденції — книжка Олександра Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям», однак це нонфікшн, а отже, до здобутків художньої прози не потрапляє…
Та повернемося до віри в краще. Читаючи перші десятки сторінок книги «Магнетизм», я ще думала, ніби він хоч якось корелює зі справжнім життям, і навіть прикидала, чи не потролити автора за дивовижні збіги: щойно головна героїня Гайка приїздить до столиці, як відразу втрачає всі гроші, опиняється буквально на вулиці, але тут же в багатомільйонному місті зустрічає знайомого хлопця з Донецька, який допомагає їй тощо.
Однак коли начальник управління соціального захисту територіального відділу Міністерства соціального захисту населення Києво-Святошинського району на прізвище Змій виявляється… драконом, уся моя віра в краще відразу зникла, адже стало зрозуміло, що все це покабуткі, як казали в нашому дитинстві.
А якщо все не навсправжки, то яка різниця, чи зможе підкорити Гайку злий (насправді ні) делегат Змій («…Коли з делегата виходить вириг і спалює якогось дурня, …йому настає чирк! — Ей, стоп! Вириг я зрозуміла, а делегат — це хто? — А це дракон по-нашому») і чи добереться вона до Донецька. Байдуже, що її хлопця Льошу б'ють нагайкою (?!) на підвалі, змушуючи «ізвєргать пламя» (ну так, він теж дракон, це нормально для художнього твору), а випадкового партнера по сексу (на 5 мотоциклах — такого в сучукрліті ще не було!) уб'ють на війні.
Просто це все гон і химерна проза, іноді навіть мила (шкода зруйнованого старого будинку на Подолі — її звали Маргаритою), як мила й сама головна героїня (письменник Петро Яценко полюбляє стімпанк, тож Гайка має нефорський вигляд і заробляє на життя створенням прикрас із зужитих годинників). Однак реально співпереживати цій наївній історії ніяк не вдається, може, вік уже не той…
Утім, фінал роману, якого автор досягає одним несподіваним ривком (доти доволі неспішно розкачуючи нарацію), ілюструє симптоматичну річ: ми насправді не відбиваємо дупля, що робити з Донбасом, тож бодай у художній літературі намагаємося розв’язати цю проблему. У чарівний спосіб.
« Кокліко», Павло Матюша
Ще один роман серед новинок сезону, що справляє враження цілковито наївного та штучного, — це книга «Кокліко».
Автор Павло Матюша дебютував у сучурліті з дитячою книжкою, а торік видав збірку віршів під романтичною назвою «Париж. Сплін». Зосередженість на «лямур тужур» перекочувала з поезії в прозу, а от додати чогось іще автор не здолав, хоча заявлено багато: життя українського політикуму, тема війни, проблема евтаназії.
Головний персонаж роману (він же оповідач) — «молодий магістр із французькою освітою», а також «дипломат, що тільки-но повернувся з Бельгії». Він кохає дівчину на ім'я Вероніка, яка вчилася в Бостоні, працювала в стратегічному консалтинґу та ще й отримала посаду в женевському офісі, на яку претендував і наш герой! Утім, попрацювати там героїня не встигла, бо її збила автівка.
До кінця роману Вероніка залишається в комі. Очевидно, Павло Матюша має дуже туманне уявлення про реальну ситуацію, коли пише, що в українських лікарнях людей місяцями тримають на апараті штучного дихання або міркує про «легальне» чи «нелегальне» відключення (саме це автор розуміє під евтаназією).
Але це, звісно, нормально для художнього твору. Після автокатастрофи головний персонаж дуже страждає і вирішує поїхати до Женеви на вакантну тепер (хе-хе!) посаду, проте отримує іншу спокусливу пропозицію від свого друга Кості, який «повернувся з Німеччини, де останнім часом працював на франкфуртський банк». «Декотрі з його клієнтів» прийшли до влади (дія в романі відбувається 2014 року) і запросили Костю працювати в Адміністрації Президента (!). Так наш герой стає заступником. Ні, не так: ЗАСТУПНИКОМ! Бо ж «доповідаємо на самий верх», «відповідальності багато, але й влади також», «ми зможемо міняти цю країну» і блаблабла.
Толком вигадати, чим займаються Костя і головний герой в Адміністрації, Матюші так і не вдалося. Персонажі старанно надувають щоки поправляють вузли краваток на шиї, поглинають каву та алкоголь, носяться з дуже (дуже!) важливими папками (тобто теками), відповідають на листи, зустрічаються з західними партнерами і готують проєкти рішень уряду.
Від цієї наївної маячні авторові стає нудно першому, тож він охоче з’їжджає з теми, переносячи зображуване… правильно, у містичну площину.
Вероніка, яка лежить у комі, починає являтися головному герою та ще й конкурувати з його актуальною дівчиною Ольгою! Реальний план міксується зі спогадами, так що важко розібратися, що коли було, але хіба воно важливо, якщо основний масив тексту «Кокліко» — це сцени сексу (у дусі: «Ми кохались як востаннє. До сліз. Човни стогнали на хвилях, а ми — на березі»), пиятик по різних кублах Європи та зустрічей із давно покійними персонажами світової культури. Мило, наївно, не навсправжки, але страшно богемно.
З того всього може здатися, ніби винесене в назву роману французьке слово «кокліко» (мак) — це атрибут загального стилю, покликаний просто створити красивий антураж. Але ні: насправді з ним пов’язаний єдиний момент роману, що викликає емпатію.
«Кокліко» — так мріяв назвати свою кав'ярню другорядний персонаж Артур, який пішов на фронт пекельного літа 2014 й загинув.
Його задум потім буде реалізовано, кав’ярню з такою назвою відкриють, але шкода, що саме ця лінія — настільки другорядна.
Схожі статті