Як описують геноцид у різних книгах
Авторка: Яна Кубишкіна, копірайтерка в інтернет-книгарні Vivat
Геноцид — це дії, вчинені з наміром повного або часткового знищення національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої. В історії людства є безліч прикладів цього злочину ще зі стародавніх часів. Втім, відносно нещодавно ми почали йменувати його саме так, а з появою назви стали й осмислювати по-новому.
Своїми інструментами художня й нонфікшн-література опрацьовує досвід різних геноцидів, фіксує те, як ця трагедія в подальшому впливає на існування нації та намагається опрацювати пережите, щоб здобути шанс на майбутнє, в якому травми — проговорені й осмислені, а не полишені в тіні смутку й сорому.
Редакція блогу Vivat знайомить з історією впровадження поняття «геноцид» та пропонує до уваги добірку текстів, які по-різному опрацьовують горе й шукають способів осмислення.
Рафаель Лемкін та його боротьба: історія утвердження поняття «геноцид» у міжнародному праві
Доволі поширеним є твердження про те, що розробка концепції «геноциду» розпочалася тільки після Голокосту. Втім, це не так.
На фото Рафаель Лемкін
Польський юрист єврейського походження Рафаель Лемкін був очільником руху з вимогами визнання геноциду міжнародним злочином і домігся свого у 1948 році на Генеральній асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Та працював він над формулюванням терміну і його змісту до Другої світової війни.
Лемкін народився у 1900, на тодішній території Російської імперії, і зовсім з юного віку був збентежений питаннями релігійних, етнічних переслідувань. Коли хлопець вивчав право у Львівському університеті, світом пронеслася звістка про вбивство османського діяча Мехмед Талаат-паша, що був одним з організаторів геноциду вірменів у 1915. Злочин проти цілого народу шокував Лемкіна.
Тоді й остаточно постало переконання Рафаеля Лемкіна — має існувати міжнародний закон проти знищення груп людей.
Виступаючи на V Конференції з уніфікації кримінального права в Мадриді 1933 з рефератом «Вчинки, що становлять загальну (міждержавну) загрозу визнані за злочини права народів», Рафаель Лемкін аналізував п’ять злочинів, з яких перший пункт у списку — «акти варварства», став основою поняття «геноцид».
У своїй доповіді він вказував на такі злочини, що посягають на права особи, й такі, що вчиняються супроти проти групи або кількох груп людей. З поєднання цих двох видів порушення закону Лемкін виводить новий міжнародний злочин.
Вже в 1944 році, втікаючи від війни, Лемкін видав свою головну працю — Axis Rule in Occupied Europe. Laws of Occupation, Analysis of Government, Proposal for Redress, у якій обґрунтовано поняття, ідея та дії, які входять до геноциду, — і це слово було використане вперше.
Невдовзі він увійшов до команди американців Нюрнберзького процесу, де домігся включення слова «геноцид» до обвинувального висновку проти нацистського керівництва. Юрист повернувся з Європи і почав заручатися допомогою національних делегацій, впливових лідерів для підтримки його ініціативи. 9 грудня 1948 року Організація Об’єднаних Націй схвалила Конвенцію про запобігання геноциду та покарання за нього. Боротьба Лемкіна продовжувалась: до кінця життя він закликав країни до ратифікації, що й зробили наразі 153 держави.
Тим часом література шукала способів осмислювати геноциди — ті, що сталися в минулому й ті, що загрозливо позирали з майбутнього.
Форми трансформувалися й змінювалися, а тексти про геноциди починали набирати шаленої популярності, втім, далеко не завжди будучи етично коректними.
Голокост: від щоденників до бестселерів авторів без особистого зв’язку з геноцидом
Спершу про великий злочин проти євреїв переважно говорили тільки ті, хто мав особистий зв’язок з трагедією: писав щоденники під час геноциду, фіксував спогади опісля чи намагався впоратися з поколіннєвою травмою Голокосту. Відтак тексти пройшли трансформацію, як і ставлення до них.
Щоденники: створені не для читачів, а для порятунку самих себе
Такі тексти зазвичай не писалися для публікації. Вони були формою осягання реальності й спробою змиритися з нею, щоб не збожеволіти.
Листи чи щоденники фіксували досвід однієї людини, мали раптові паузи або й обривалися назавжди. Мовчання на папері часто означало арешт, тортури чи смерть автора / авторки.
Ці записи мають відмінності й далеко не обмежуються «Щоденником Анни Франк». По-перше, автори мали індивідуальні мотиви створення записів. Дехто просто все життя вів щоденник, хтось, як-от підліток Пітер Файґль, вирішив писати після пережитих травматичних подій, а частина авторів свідомо починали записи з метою фіксації несправедливості й злочинів.
Крім того, щоденники втілюють подеколи абсолютно різні досвіди. Наприклад, Анна Франк вела записи у сховку й не дожила до звільнення. Віктор Клемперер був одружений з «чистокровною арійкою» і його справу у гестапо було втрачено під час бомбардувань, а тому його нотатки проведуть читачів стежкою від 1919 і до 1949. Подеколи щоденники є мемуарами за стилем і формою, адже автори брались за написання, коли тікали до більш безпечного міста й ховались.
Познайомитися з цими текстами можна на платформі Experiencing History Holocaust Sources in Context.
Книжки авторів, що пережили Голокост
Після щоденників авторів, що переважно загинули й при житті не мали наміру публікувати тексти, почали з’являтися призначені для друку свідчення тих, хто вижив і намагався осягнути пережите вже по завершенню.
Ці спогади часто були просякнуті почуттям провини вцілілого.
Одним з найбільш відомих текстів цього періоду є нонфікшн «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі» Віктора Франкла. Це книга від психіатра, який втратив усе. Вся його родина була знищена у газових камерах. Чоловік, чия розповідь поєднує болісні спогади з викладом концепції логотерапії, відтворює деталі перебування у кількох таборах. Текст 1946 року не лише фіксує жорстокість, а й ретельно аналізує, до яких психологічних механізмів захисту вдавалися в’язні, чекаючи на спасіння.
Автобіографія «Найщасливіша людина на землі. Мемуари чоловіка, що пережив Голокост» занурює в історію знедоленого Едді Яку, який був у кількох концентраційних таборах і прийшов до рішення створити текст-маніфест, що не дозволить ненависті та болю контролювати його життя.
В українському дискурсі також відшукали своє місце тексти про Голокост від тих, хто вижив, врятувався або ж був свідком і концентруються вони переважно на трагедії Бабиного Яру, що сталась у 1941 році.
До важливих текстів цього дискурсу належить «Чорна книга» Василя Гроссмана, Іллі Еренбурга та «Бабин Яр» Анатолія Кузнєцова.
Автори другого покоління: життя з успадкованою травмою
Згодом, у літературі про Голокост настала нова епоха — свій голос проявили ті, хто народився у родинах вцілілих і жив у тіні травми, мовчання й великої трагедії, що завжди десь поруч. Батьки таких дітей часто залишалися з травматичним минулим наодинці, чим несвідомо травмували наступне покоління.
Найвідомішим текстом цього періоду є «Маус. Сповідь уцілілого» Арта Шпіґельмана. Для своєї оповіді митець обирає форму графічного роману, у якому історія геноциду втілюється в трагічній казці з антропоморфними тваринами у головних ролях. У цю лінію вплітаються непрості стосунки автора з батьком, що вижив. Головна риса тексту — наскрізна чесність. Шпіґельман не героїзує, не прикрашає дійсності, не приховує і не боїться показати навіть самого себе у поганому світлі. Сміливість цього мистецтва була винагороджена першою Пулітцерівською премією для мальопису.
Історії від авторів, що не мають особистого зв’язку з геноцидом
У вісімдесятих почалася активна публікація сюжетів письменників, що не проходили крізь геноцид, як і їхня родина. Напрям породив безліч книжок-бестселерів та екранізацій, однак етичне поводження з темою не завжди є пріоритетом для таких авторів.
Художність даних текстів повсякчас спричиняє дискусії на тему того, де ж простягається межа між несуттєвим спрощенням і прикрашанням трагедії.
«Татуювальник Аушвіцу»: недостовірність під прикриттям наукової правди
Наприклад, книга «Татуювальник Аушвіцу» написана Гізер Морріс і є художньою, однак втілює зізнання Лалі Соколова — в’язня, що вижив завдяки знанню мов і закохався в одну з дівчат, яку побачив у концтаборі. Історію авторка особисто дізналась від прототипа головного героя. На Goodreads книга має рейтинг 4,31 з понад мільйоном оцінок, а відгуки повняться словами «незабутня» й «захоплива». Втім, видання викликало критику.
Дослідницький центр меморіалу Освенцима надрукував фактчекінг за книгою. Хоча Гізер Морріс стверджувала, що «95% — це те, що сталося, досліджено і підтверджено», публікація демонструвала іншу картину. Книга надає неправильний номер майбутньої дружини Лалі Гіти у таборі, описує отримання пеніциліну тоді, коли він не був поширений, розповідає про існування газової камери в автобусі (що не знаходить підтвердження у свідченнях чи архівах для табору, де перебував Соколов), а також поширює чутки про тривалі стосунки оберштурмфюрера СС Йоганна Шварцубера і єврейки Цілки. У кінці книги Морріс дякує двом дослідникам за ретельну роботу з фактами, тож може складати враження історично достовірної історії. Втім, це не так.
«Хлопчик у смугастій піжамі»: поширення шкідливих наративів
Подібні контраверсійні випадки виникають не лише з фактологічною складовою, а й тим, які ідеї поширює текст. Роман «Хлопчик у смугастій піжамі» Джона Бойна занурює у дружбу сина коменданта концтабору Бруно та маленького в’язня на ім’я Шмуль. Цей текст оспівує справжню дружбу, чистоту дитячих помислів… і деякі шкідливі міфи про Голокост.
Батько Бруно — високопоставлений держслужбовець, однак його син, здається, не знає нічого про Гітлера, війну чи існування євреїв взагалі. За тодішніх порядків Німеччини така ситуація — це не просто художня умовність, а значна прогалина в оповіді. Освіта на всіх ланках працювала на виховання майбутніх нацистів, «ідеологічно неосвічені» викладачі не допускались до процесу, а викладання всіх предметів змінилося докорінно з приходом диктатора.
Подібним зображенням автор поширює міф про те, що звичайні німці не знали правди про свій режим.
В іншому роман також серйозно спотворює історичну правду. Бруно не міг би просто так підійти до огорожі концтабору. Шмуль, скоріш за все, загинув би у газовій камері в перший день прибуття: дітей вважали непідходящими для фізичної роботи. Хлопчика могли обрати для медичних експериментів, однак тоді тримали би подалі від інших.
Сюжетні акценти також сумнівні: своєю оповіддю автор спонукає емпатувати переважно тільки родині Бруно і їхній втраті, роблячи щоденні загибелі сотень людей у газових камерах лише тлом. Популярність роману негативно вплинула на поширення правди про Голокост і відіграла важливу роль у розповсюдженні шкідливих наративів.
Відтак тема геноциду євреїв стала «надбанням» для тих авторів, що прагнуть створити емоційну історію. У гонитві за непересічним сюжетом письменники, буває, жертвують фактами про минуле.
Якщо у повоєнні роки лунав правдивий голос тих, хто вцілів або ж закарбував свої переживання на папері, то тепер їхнє місце заступили художні книжки різного ґатунку. Крізь них можна пізнати трагедію на певному емоційному рівні, однак ґрунтувати знання на основі цих текстів не варто.
Голодомор: велика трагедія української нації
Штучно організований голод 1932 – 1933 років наніс нації травму, що потребувала осмислення й опрацювання культурою. Втім, у радянському контексті українці були приречені на мовчання, а спроба говорити про трагедію прирікала сміливця стати жертвою репресій. Владою заперечувався не лише геноцидальний характер дій, а і сам факт голоду на цих територіях (з будь-яких причин).
Надія сказати про геноцид вголос залишалася тільки на українців і представників інших націй поза Радянським союзом.
Щоденники — спосіб «зберегти себе»
Записи про Голодомор розцінювалися як «контрреволюційна діяльність». Ними автори й авторки наражали себе на небезпеку, що сповна розуміли й фіксували у щоденниках. Якщо єврейські щоденники почали публікуватись чи не одразу після Голокосту, то ці матеріали зберігалися у кримінальних справах і побачили світ лише по відновленню Незалежності (за деякими винятками). Саме радянські спецслужби зберегли тексти й ретельно охороняли.
Щоденники походили від різних осіб. Хтось, як-от учителька Олександра Радченко, була жертвою Голодомору. Вела нотатки заради своїх дітей, щоб ті згодом побачили, крізь яке жахіття проходив народ. Інші ж автори були свідками. Наприклад, педагог Юрій Самброс мешкав у Харкові, а про голод у селах дізнався від друзів і знайомих. Декого можна назвати співучасником: партієць Дмитро Заволока був членом КП (б)У і працював у органах, що стежили за виконанням директив на місцях.
Тексти пропонують разюче різну перспективу на події та стилі викладу: щоденник Олександри Радченко багатослівний, відзначається метафорами, аналізом подій і згадками художній текстів, а записи селянина Нестора Білоуса переважно лаконічні й прості.
Ознайомитися із записами можна у електронному виданні «„РЕПРЕСОВАНІ“ ЩОДЕННИКИ. ГОЛОДОМОР 1932–1933 РОКІВ В УКРАЇНІ».
Речники правди: іноземці, що несли інформацію світові
Уряди різних держав проявили недостатній рівень стурбованості трагедією, яка вимагала кричати про неї на весь світ. Втім, серед іноземців знайшлися ті, хто ризикнув, щоб розповісти правду про Голодомор.
На фото Рафаель Лемкін
Вищезгадуваний юрист і автор концепції геноциду Рафаель Лемкін у статті-зверненні «Радянський геноцид в Україні» 1953 року аналізує комуністичну політику щодо української нації, проводячи аналогії з імперськими злочинами. Спираючись на факти, він доводить геноцидальний характер голоду.
На фото стаття Ґарета Джонса
Валлійський журналіст Ґарет Джонс поїхав до Радянського союзу та порушив заборону на в’їзд до українських територій. Повернувшись з подорожі у березні 1933 року, скликав прес-конференцію у Британії, на якій вперше заявив про Голодомор в Україні. Згодом опублікував понад 20 статей у провідних виданнях, у яких поєднує репортаж з інтерв’ю, щоб змусити громадськість звернути увагу на трагедію. Його статті — гострі та відверто антисталінські, за що Джонс, можливо, поплатився життям. Ознайомитися з ними можна на офіційному сайті журналіста.
На фото Джеймс Мейс
Американський історик Джеймс Мейс дізнався про Голодомор в університеті і відтоді все життя присвятив дослідженню геноциду, збираючи усні свідчення та документальні матеріали. Його наукова розвідка відкривається читачам у книзі «Комунізм та дилеми національного визволення. Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933 рр.».
Література української діаспори: художнє дослідження геноциду й спогади
Першим текстом в українській літературі, який говорив про Голодомор (однак не тільки про нього) стала «Марія» Уласа Самчука, видана 1934 року у Львові. Сюжетом автор осмислює події дореволюційної доби, приходу радянської влади та врешті геноцид, який героїня намагається пережити. Роман-епопея рефлексує про взаємини людини й землі. У центрі сюжету — час, його плин і питання: як Голодомор міг статися з українським селом? Текст не лише фіксує трагедію фізичного, а і втілює моральні метаморфози народу за часів геноциду.
Романом Самчук поклав початок публікаціям художніх текстів про Голодомор і задав серйозну планку для подальших творів. Втім, для української місії просвітлення про геноцид прийшла важка пора. Друга світова війна закінчилась — і європейці, що споглядали за маршем радянської армії, масово почали славити комунізм.
«Чому я не хочу вертатись до СРСР?» — памфлет про вбивчу «родіну»
На фото Іван Багряний та памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»
У 1946 письменник Іван Багряний опублікував памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» у відповідь на питання повернення полонених, остарбайтерів та інших українців, що з різних обставин опинились поза радянською державою (або ж свідомо тікали). У глибокому, гострому тексті діяч пояснює, чому ж загроза повернення на «родіну» змушує його завжди носити з собою отруту. І одна з причин — Голодомор. З фактами та особистим досвідом автор послідовно веде читачів усіма колами комуністичного пекла, описуючи те, що коїлося в українському селі 1932 – 1933 років.
«Я вибрав свободу»: мемуари, що спровокували процес століття
Невдовзі світ побачили мемуари, які змусили говорити про Голодомор та радянські злочини медіа по всьому світу. У 1948 Віктор Кравченко — інженер та втікач — опублікував книгу «Я вибрав свободу», у яких розповідав про свій шлях і геноцид, що його побачив на власні очі.
У центрі Голодомору Кравченко опинився через відрядження: він був одним з «двадцятип’ятитисячників», яких відрядили на Дніпропетровщину для «ліквідації кризи хлібозаготівель» у 1932, а наступного року відправився збирати врожай. Побачене чоловік обидва рази описує в похмурих барвах — говорить про сиріт батьків-куркулів, насильство активістів, розпухлих людей і абсолютну тишу навколо, адже котів і собак було з’їдено, а селяни просто не мали сил відгукуватися. Попри свою роль Кравченко говорить відверто про те, що робили його товариші на місцях.
Французька комуністична газета «Les Lettres Françaises» назвала книгу брехнею, через що Віктор Кравченко подав позов на видання за наклеп — і розпочався процес століття, на якому правдивість описаного Кравченком підтверджували сотні свідків-втікачів.
Так книгою і судовим розглядом автор зробив Голодомор і радянські репресії темою провідних шпальт, перемігши у суді.
«Жовтий князь»: роман-епопея про вічні цінності в епіцентрі трагедії
Найбільшим здобутком художньої літератури діаспори поруч з «Марією» є «Жовтий князь» Василя Барки — роман, над яким письменник працював 25 років, збираючи спогади. Текст розповідає історію однієї родини в Голодомор, що залишається вірною своїм принципам до останнього. У своїй оповіді автор виділяє три плани: зображення нещастя в селянській родині, занурення у психологію героїв та метафізичний вимір. Зосереджуючись на моральному стані людей в умовах геноциду, Барка водночас утверджує вічність християнських цінностей. Для постатей його сюжету духовна смерть страшніше фізичної, а на братовбивство вони не йдуть за жодних обставин.
Відтак українська діаспора активно працювала над виданням художніх і нонфікшн-текстів, які поширювали правду про Голодомор, і будувала фундамент для майбутньої, спільної національної ідентичності.
Письменники осмислювати трагедію крізь художню літературу, водночас фіксуючи нею реальність та спираючись на свідчення. Крім того, велась активна робота над збіркою документальних матеріалів про Голодомор від тих, кому вдалося втекти.
Поки за кордоном організовувались численні ініціативи, то у радянському контексті панувала чи не повна тиша, яку порушувати вдавалося надзвичайними зусиллями.
Радянська література: твори про Голодомор «у стіл»
Українські письменники, що жили в Радянському союзі, знали про геноцид, часто зростали, виживаючи у ньому, однак мусили мовчати:
- Зі сміливістю й впертістю у свої сюжети вплітав згадки Голодомору Анатолій Дімаров. Це стосується текстів «І будуть люди», «На коні й під конем. Блакитна дитина», «Біль і гнів» та інших.
- Андрій Малишко писав вірші про трагедію, однак не друкував.
- Євген Гуцало створив три повісті з дослідженням цієї трагедії.
- Ірина Вільде вставила згадку про Голодомор у «Сестри Річинські».
Втім, цензура пильно стежила за письменниками і хіба що у 1960-х і початку 1990-х така сміливість могла хоч у якомусь вигляді потрапити до читачів.
Подеколи Голодомор поставав як контекст сюжетів радянських письменників, однак не артикулювався як геноцид. Особливо виразними у цьому дискурсі є твори Григора Тютюнника, що в ранньому віці пережив голод 1932 — 1933 років та навіть розучився говорити через виснаження.
Контекст сучасності
У дев’яностих, по відновленню незалежності стався сплеск і документальних, і художніх текстів про Голодомор. Активізувалися й історики, що почали виборювати архіви та відшукувати нові джерела. Втім, зараз ситуація виглядає дещо іншою.
Виходить безліч різноманітних нонфікшн-текстів про Голодомор, дитяча література також шукає підходи й створює історії про геноцид українців, а от доросла зараз переважно обмежується епізодами або ж згадками.
Насмілимося пов’язати таку тенденцію з необхідністю опрацьовувати інші трагедії, через які проходить нація, — Велику війну, що у ній мішенню стають звичайні цивільні. У контексті написання книг про Голодомор відіграє роль і складність теми, яка вимагає надзвичайно обережного поводження. Коли з досвідом повномасштабного вторгнення зіткнувся кожен, то геноцид 1932 – 1933 років більш віддалений у часі й вимагає особливого дослідження.
Радимо звернути увагу на книги:«Дослідження Голодомору та геноцидні студії», «П’ять колосків. Голодомор. Історії, як зникали українці», «Вік червоних мурах» та «Там, де тече Ятрань».
Депортація кримських татар: рана, що досі болить
У 1944 році Радянський союз здійснив справжню етнічну чистку, виселивши понад 190 тисяч кримських татар з півострову. Було повністю зруйновано традиційний уклад життя, знищено національну топоніміку, а представники нації не мали й права називати себе кримськими татарами — на офіційному рівні їх зарахували до татар.
Трагедія була настільки серйозною, масштабною та загрозливою для існування нації, що кримськотатарська література зосередилася на темах геноциду — така тенденція спостерігається і дотепер.
Значна частина текстів залишається неперекладеною. Втім, деякі зразки доступні українською. Наприклад:
- Видання «Мердивен» Шаміля Алядіна містить історичну повість «Я — ваш цар і бог», у якій, охудожнюючи, письменник розповідає долю власного сімейства. Крізь текст автор веде болючими поневіряннями, адже по поверненню з фронту на чоловіка очікувала приголомшлива новина: в його помешканні вже жили інші, а депортовані дружина з донькою майже гинули від голоду вдалині.
- Збірка «І народився день» пропонує увазі читачів твори різних періодів кримськотатарської літератури, однак значну частину текстів складають історії про депортацію від письменників, які пережили депортацію у дорослому віці або ж опинились на чужині зовсім юними. Ці сюжети поєднані тим, що автори напряму пов’язані з травмою, а відтак і вкладають у рядки особистий болісний досвід.
Оповідання стали важливими для осмислення геноциду: обираючи коротку форму, кримськотатарські письменники виражають приватну трагедію у контексті знищення цілого народу.
Цікавим є спостереження про те, що для чоловіків головними героями часто стають малі хлопчики у біді. Однак авторки ставлять у центр сюжету жінку, яка осягає трагедію не крізь приватний досвід, а переживання членів родини й близьких.
Безперечно, важливим надбанням осмислення депортації є роман «За перекопом є земля» Анастасії Левкової. Художня оповідь, що розгортається на межі з репортажем, сповна занурює у контекст півострову. Ретроспективні відступи дозволяють зануритися у те, яку трагедію виселення, життя на чужині, повернення та боротьби за дім пройшли кримські татари.
Геноцид у Руанді: крізь перспективу документалістики
Ця трагедія XX століття перетворила Руанду на криваве побоїще протягом трьох місяців, коли етнічна більшість хуту знищувала тутсі — народ, що перебував у меншості населення країни. Оцінки різняться, та за різними даними кількість загиблих складає від 500 тисяч до понад мільйона.
Пройшовши крізь міжнародний трибунал та локальні суди гачача, для подолання наслідків геноциду уряд обрав політику примирення. Поділу на хуту й тутсі більше не існує, а про трагедію прийнято говорити лише в дні пам’яті.
З перекладеного українською є всього два видання про Руанду, однак обидва вони дуже вартісні, тому радимо звернути на них увагу.
Перше — це репортаж «Сьогодні ми намалюємо смерть» польського письменника Войцеха Тохмана. У ньому чоловік мандрує з парубком Леонардом, що пережив геноцид, і уважно всотує історії минулого й теперішнього. Чи не на кожній сторінці — смерть, а в думках гримить звук мачете, яке пробиває череп. Такий спосіб забирати життя був найбільш поширеним під час масових вбивств. Насильство у контексті геноциду в Руанді супроводжувалось великою тілесністю у всіх актах заподіяння шкоди.
З разючою спостережливістю Войцех Тохман розгортає дослідження того, як це вплинуло на сприйняття тіла та близькості у Руанді. На диво для себе, репортажист помічає. Жителі країни лягають одне на одного у транспорті та не жахаються цього, що з перспективи і Тохмана, і читачів видається неможливим. Чому? Адже у контексті цього геноциду звичною є історія про те, що добрий сусід йшов вбивати знайомого з будинку навпроти, а всі ці люди, примирені політикою зараз, пов’язані плетивом вбивств. Відтак цілком можливо, що незнайомець з автобусу міг вбити твою матір чи брата колись.
Друга видана українською книга — мемуари «В очікуванні першого променя сонця. Моя тривала боротьба з ПТСР» від Ромео Даллера й Джессіки Ді Хамфріс. Автори пропонують іншу перспективу погляду — канадського генерала, який командував місією миротворчого контингенту ООН в Руанді у 1993–1994 роках. Детально описуючи побачене й фіксуючи злочин, чоловік відверто занурює у своє буття з розладами, спричиненими пережитими. Хоча Даллер — іноземець, та його оповідь болісно й лаконічно говорить про те, як складно згодом існувати з травматичними спогадами, що постійно нагадують про себе.
На жаль, безліч вартісних видань поки не потрапили до нашого читача в українському перекладі. Серед них, наприклад:
- We Wish to Inform You That Tomorrow We Will Be Killed with Our Families («Повідомляємо, що завтра нас вб'ють разом з нашими сім'ями») Філіпа Гуревича;
- Left to Tell: Discovering God Amidst the Rwandan Holocaust («Залишилося розповісти: відкриття Бога серед Голокосту в Руанді») Іммакуле Ілібагізи зі Стівом Ервіном;
- Life Laid Bare: The Survivors in Rwanda Speak («Оголене життя: Говорять ті, хто вижив у Руанді») Жана Гацфельда.
Геноцид у Камбоджі: злочин режиму Червоних кхмерів
Комуністичний рух Пола Пота й Нуона Чеа узурпував владу у 1975 році й почав свій соціальний експеримент зі створення «народу трудящих», що, за різними оцінками, коштував країні від 1,5 до 2 мільйона загиблих людей. Це — майже 25% населення держави.
З пам’яттю й зціленням справи йдуть непросто: у вирі політичних подій термін «геноцид» не застосовувався, адже вважалось, що це не сприяє миру. Тільки у 2018 році було засуджено двох лідерів злочинного режиму — Нуона Чеа та Кхієу Сампхана — за скоєння геноциду. Це був перший випадок у міжнародній судовій практиці, коли трагедію у Камбоджі визначили як геноцид.
Український читач може пізнати Камбоджу з репортажу Войцеха Тохмана «Піяння півнів, плач псів». Якщо у своєму тексті про Руанду автор зосереджується на спогадах свідків, то ця розвідка акцентує увагу на теперішньому Камбоджі й тому, наскільки незворотній вплив геноцид мав на населення. У центрі уваги Тохмана — психічний стан людей. Через бідність, масове знищення, пережиті травми та катастрофічну нестачу психіатрів поширеною є практика тримати людей з ментальними порушеннями на ціпку, щоб стримувати їхні пориви до неконтрольованого насильства.
Розміщуючи акцент наративу на цьому, репортажист розповідає і про інші аспекти геноциду, а також те, як трагедія вплинула на культуру й традиції у найменших деталях.
Важливим свідченням геноциду є екранізовані Анджеліною Джолв мемуари First They Killed My Father: A Daughter of Cambodia Remembers («Спочатку вони вбили мого батька») Лун Ун. З перспективи дитини авторка розповідає про свій шлях у буремному лихолітті: дівчинка мусила повсякчас тікати, приховуючи свою ідентичність доньки привілейованого посадовця до епохи режиму червоних кхмерів.
Якщо читаєте англійською, також радимо звернути увагу на книгу американської письменниці When the War Was Over: Cambodia and the Khmer Rouge Revolution («Коли війна закінчилася: Камбоджа і революція червоних кхмерів») від Елізабет Беккер — кореспондентки камбоджійської війни з The Washington Post та однієї з двох західних журналістів, яким було дозволено в’їзд до держави, коли при владі були червоні кхмери. Її текст ґрунтується на особистому досвіді перебування у подіях, дослідженнях, інтерв’ю з іншими свідками й учасниками трагедії та рефлексіях. У добу, коли Камбоджу і В’єтнам легко плутали й вважали однією країною, текст Беккер виконав важливу роботу, виразно окресливши далеку державу на мапі світу.
Переслідування уйгурів у Китаї: знищення невідомих масштабів
У 2014 році уйгури — народ тюркського походження, який живе переважно на території Сіньцзян-Уйгурського автономного району — потрапив під приціл переслідувань китайською комуністичною владою шляхом репресій, тортур, втручання у репродуктивні права й таборами примусової праці. Хоча світова спільнота ще не визначила таке цілеспрямоване знищення геноцидом з різних причин — від політичної «невигідності» та відсутності повної інформації — дії уряду демонструють виразні геноцидальні тенденції, тому тема потребує уваги.
Читачам в українському перекладі доступний нонфікшн «У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї?» Даррена Байлера. Автор тексту — доцент кафедри міжнародних дослідження, який веде стежками того, як Китаю вдалося організувати найбільш потужну систему стеження та зробити її інструментом у переслідуванні етнічної групи. Книга містить не лише наукову розвідку, а й надзвичайно цінні інтерв’ю людей, яким вдалося втекти з таборів примусової праці для уйгурів та розповісти власну історію.
Серед інших текстів про переслідування уйгурів ми радимо звернути увагу на такі:
- No Escape: The True Story of China's Genocide of the Uyghurs («Втечі немає: Правдива історія геноциду уйгурів у Китаї») Нурі Туркеля — співзасновника і голови правління Проекту з прав уйгурів, який народився в таборі перевиховання 1970 року й втік з Китаю, щоб відстоювати права свого народу. Його спосіб повідати про винищення — це розповісти історію власного життя, яке міцно переплетена з трагедією уйгурів.
- A Stone is Most Precious Where it Belongs («Камінь найцінніший там, де йому місце») Гюльчехри Ходжи — мемуари уйгурки, родина якої з 24 людей була заарештована в одну ніч лютого 2018 року. Обираючи провести читачів стежкою спогадів, авторка занурює у історію свого дорослішання в краї надзвичайної культури й поступового усвідомлення, що робить китайський уряд з її братами й сестрами.
- Jewher Ilham: A Uyghur's Fight to Free Her Father («Джухер Ільхам: Боротьба уйгурки за звільнення батька») — збірка інтерв’ю з донькою науковця Ільгама Тоті, який був заарештований в аеропорту Китаю у 2013 році. Підлітка й тато мали разом летіти до Штатів, відтак батько попросив Джухер прямувати до пункту призначення, незважаючи на його затримання. Тоді дівчина бачила його востаннє і все її життя — боротьба за визволення тата. З її історією також можна ознайомитися у подкасті (доступна розшифровка).
- Waiting to Be Arrested at Night: A Uyghur Poet's Memoir of China's Genocide («В очікуванні нічного арешту: спогади уйгурського поета про геноцид у Китаї») — мемуари авангардного митця Тахіра Хамута Ізгіла, який нажахано спостерігав за тим, як всі друзі зникають після облав і арештів. Тоді він усвідомив: є лише один шлях — втекти, поки не прийшла його черга.
Сучасність трансформує поширення правди про геноцид: крізь засоби репортажу від іноземних свідків та «свіжих» мемуарів жертв трагедії отримують більше простору для осмислення в літературі.
Таким чином лиху пригноблених народів тепер нібито легше знайти спосіб потрапити до сучасних споживачів, а водночас через доступність інформації вона стає звичайною для світової публіки. Тоді, коли здобути звістку з епіцентру знищення народу було складніше, слова мали більшу вагу. В епоху, де за геноцидом можна спостерігати, ввімкнувши телевізор чи випадково натрапивши на відео, трагедія стала пересічною частиною сьогодення, доступною чи не в режимі прямого етеру.
Так література різних народів продовжує шукати інструментів для того, як говорити про геноцид, коли послуговуватися художніми засобами, а коли їхнє надмірне використання шкодитиме зціленню народу й відновленню історичної справедливості. Головне з цим завданням — не зупинятися у пошуках свого голосу, а читачам — підтримувати тих, хто з бережливістю й повагою наважився говорити на таку складну й трагічну тему.
У публікації використано фото музею геноциду «Туольсленг» у столиці Камбоджі Пномпені
Більше цікавих статей