Дитинство в горах Адірондак: як Ліз Мур писала роман «Лісовий бог»
«Лісовий бог» — п’ятий роман американської письменниці Ліз Мур, що увійшов до найкращих кримінальних книжок минулого року. Протягом 38 тижнів книга трималася у рейтингу бестселерів The New York Times, отримала чимало схвальних відгуків критиків та читачів.
Про роман писали видання Kirkus Reviews, The Washington Post, The New Yorker, його багато рекомендували, а ще обрали для книжкового клубу Джиммі Феллона. Літературна спільнота Book of the Month найкращою книгою 2024 року назвала «Лісового бога».
Тепер історію, що розкриває теми віднайденої родини, соціальної нерівності, свободи самовираження, права власності на землю та жіночих прав, видано українською у Vivat.
📖 Письменниця веде читача двома часовими лініями. За сюжетом, у серпні 1975 року дівчинка Барбара зникає з літнього табору неподалік маєтку її заможної родини. Дім знаходиться в гірській місцині — Адірондаку, вкритому лісом. Подібний випадок стався тут п’ятнадцять років тому: її старший брат Беар також зник безвісти. Секрети, що їх ховає родина постраждалих, можуть мати безпосередній зв’язок з цією історією.
Роман Ліз Мур надзвичайно багатогранний та атмосферний, а розв’язка справляє сильне враження на читачів. Про те, як з’явилася ідея книги, які основні теми тут осмислені та що робити, коли ти загубився у лісі, Ліз Мур розповідала в інтерв’ю письменниці та редакторці Дженні Бартой. Ми переклали його українською.
— Власне кажучи, як виникла ідея цієї книги?
У мене тривала родинна історія, пов’язана з Адірондаком. Предки моєї матері переселилися туди з інших частин Нової Англії ще у 1800-х роках і прожили у південних Адірондаках приблизно три-чотири покоління. Я сама провела там багато часу в дитинстві. Мої дідусь і бабуся збудували там хатину і ми досі їздимо туди, я приводжу своїх дітей. Тож атмосфера цього місця стала величезним натхненням для роману, поряд із кількома реальними історіями, як-от випадок із Робертом Гарроу (серійним убивцею), якого двічі саджали у в’язницю в 1970-х. У дитинстві він не давав спокою моїй уяві і мені було цікаво повернутися й зануритися в дослідження його минулого. Він був джерелом натхненням для створення персонажа Джейкоба Слютера в романі.
— Величні краєвиди Адірондакських гір допомогли вам побачити нові можливості з точки зору сюжету чи тематики?
— Я думаю, що право на володіння землею — це вічна тема. І вона є однією з основних у книзі. Чи може людина взагалі володіти землею? Хто має на це право? І якщо так, то як класова приналежність впливає на це? У реальному житті в історії Адірондакського парку європейські поселенці витіснили ірокезів та алгонкінів, які використовували землю як мисливські угіддя, а тоді європейці почали конфліктувати між собою. На початку 1800-х років лісозаготівельна промисловість тут бурхливо розвивалася. І тому робітничий клас масово переселявся до Адірондаку для вирубки лісу, перший ліс у цій місцевості був знищений. Приблизно від 90 до 95% території Адірондакського парку сьогодні не є пралісом саме через те століття вирубувань лісу.
Священик і письменник Вільям Г. Г. Мюррей відкрив для себе неймовірну красу Адірондакських гір як місця відпочинку та написав книгу під назвою «Пригоди в дикій природі, або Життя в таборі в Адірондакських горах». Вона стала неймовірно популярною і привабила до цього району туристів. Серед них були найзаможніші династійні родини Сполучених Штатів, які побудували на цій території розкішні табори відпочинку.
Цікаво, що лише тоді, коли найбагатші родини країни відкрили для себе красу цих земель, уряд раптом зацікавився їхнім збереженням — що, власне, дуже типово.
Раптово ця місцевість стала важливою для збереження природи, але це призвело до витіснення робітничого класу чи принаймні значно ускладнило заробіток на життя у тих краях.
Тож вся ця історія також лягла в основу класових конфліктів у романі.
Це справжній ансамблевий твір: одні персонажі представляють заможні родини, інші — робітничий клас, а хтось виступає посередником між ними.
— В основі роману «Лісовий бог» — заможна родина, яку ви досить ретельно досліджуєте та аналізуєте, розкриваючи їхнє прагнення уникнути відповідальності та наслідки такого вибору. Майже все здається їм виправданим заради репутації та грошей; приналежність до класу є спектром, через який вони дивляться на провину. Чи можете ви трохи детальніше розповісти про те, як ці відмінності вплинули на сюжет?
— Для мене була надзвичайно цікавою ідея про те, як багаті люди граються у виживання в дикій природі, тоді як бідним людям потрібно володіти певними навичками, щоб буквально вижити.
Я хотіла включити персонажа Слютера, який виступає своєрідною зловісною тінню на тлі всього роману, тому що реальне натхнення для цього персонажа, Гарроу, виріс у дикій місцевості та був навчений навичкам виживання, таким як полювання, ловля пасток, риболовля та життя за рахунок землі. На Гарроу двічі влаштовували облави: першу — перед тим, як його вперше взяли під варту, а другу — після того, як він утік із в’язниці. І обидва рази його було надзвичайно важко знайти саме через те, що він добре знав ліс.
І мені сподобалася ідея, що хтось може використовувати знання лісу у зловмисних цілях або щоб перехитрити своїх вистежувачів.
Мені видалася дуже моторошною ідея про цього лісового вбивцю на волі, який використовує ті ж навички, яким навчають дітей у таборі, щоб уникнути розшуку.
Мені подобаються речі з подвійним сенсом або багатогранні. Тут ті ж навички, які можна використовувати для добра, можна використовувати і для зла.
— Події роману відбуваються в період між 1950 та 1970 роками. Що вас привабило в цій епосі?
— Одна з особливостей щодо персонажів, які представляють усі суспільні верстви, полягає у тому, що потрібно шукати теми, які працюють одразу на кількох рівнях. Одна з них — це те, як у 1950-х і 1970-х роках — і, на жаль, досі — жінки в кожному суспільному класі прагнули влади та втрачали її.
Наприклад, персонажка на ім’я Еліс Ван Лаар у багатьох аспектах дуже привілейована і повністю інфантильна в інших. Її видали заміж у сімнадцятирічному віці за набагато старшого чоловіка. Вона так і не мала шансу отримати освіту й відтоді несе наслідки цього вибору. Інша героїня, Ті Джей Г’юїтт, є молодою директоркою табору. Хоч це не зазначається прямо, вона лесбійка, і вона дуже відсторонена від інших персонажів історії. Вона бореться з тим, щоб знайти своє місце в суспільстві у період, коли відкрито говорити про себе означало б ризик втратити роботу директорки дитячого табору.
Ще одна персонажка — Луїза Доннадьє, дівчина з робітничого класу, яка зуміла отримати місце вожатої, хоча зазвичай ці позиції призначалися дітям із заможних родин. Вона веде важку боротьбу, щоб відчувати себе частиною суспільства.
Я вважаю [цей період] цікавим, тому що можна було дослідити саме тему про те, як жінки були позбавлені прав та інфантилізовані в різних соціальних класах.
— Питання жіночої автономії та влади проходить через всю історію, від дівчат у таборі, які, очевидно, повинні дотримуватися правил, до різних дорослих жінок, яким наказують, знущаються, зупиняють на місці або навіть змушують замовкнути. Це відчуття мізогіністичного гноблення пронизує роман, майже як привид. Ваші жіночі персонажі показані розумними та самодостатніми, але вони не можуть повністю бути собою.
— Це безпосередньо пов’язано з назвою родинного маєтку в романі — будинку серед дикої природи, який сім’я збудувала й охрестила «Самодостатність». На перший погляд, він названий на честь однойменного есе Ральфа Волдо Емерсона, яке пропагує ідею про те, що бути самостійним і не залежати від інших — це важлива риса, яку варто розвивати в собі. І все ж для родин на зразок Ван Лаарів, які живуть у надзвичайно жорстких рамках, їхнє особливе розуміння самодостатності зовсім не поширюється на жінок у родині, яких регулярно позбавляють прав. Це стосується і Еліс Ван Лаар, матері, і Барбари Ван Лаар, зниклої доньки.
Вони також вважають себе самодостатніми в аспектах, де насправді не є такими. Наприклад, їм здається, що вони самостійно зібрали своє величезне багатство й звели цей розкішний маєток, хоча насправді він був збудований людьми з робітничого класу. Отже, їхнє визначення самодостатності дуже вузьке і точно не стосується жінок.
Та вони й не бажають, аби стосувалося.
— Відсутність матері є наскрізною темою у ваших романах, з акцентом на батьківських фігурах, які заповнюють цю прогалину. У романі «Лісовий бог» родина знову відіграє важливу роль. Чи можете ви розповісти про цю тему у вашій творчості?
— Гадаю, ви абсолютно праві: одна з речей, що об’єднує мої романи, які на перший погляд здаються дуже різними — це тема віднайденої сім’ї й те, що рідна родина не обов’язково має залишатися єдиною опорою протягом усього життя. У випадку з «Лісовим богом»: Барбара Ван Лаар — це тринадцятирічна донька, яка зникає на початку роману. І вона справді шукає будь-яку приналежність, яку тільки може знайти, і вона звертається до дорослих поза родиною за цим відчуттям приналежності, на краще це чи на гірше.
— Горе також є центральною темою історії. Горе не лише за померлими, а й за тими, хто не такий, як ми хотіли б бути, зокрема й за батьками. Чи можете ви розповісти про важливість горя та туги в цій історії?
— Я завжди шукаю теми, які можуть підсвідомо рухати історію вперед. Ніколи не пишу на якусь конкретну тему — гадаю, якби я це робила, то ризикувала б тим, що мої персонажі були б дуже «дерев’яними» чи алегоричними. Закінчивши першу чернетку, я починаю розмірковувати: про що насправді ця книга? Тоді у наступних чернетках повертаюся назад і намагаюся виділити тематичні моменти, де це можливо. І тема горя, я б сказала, є сильним мотивуючим фактором: люди прагнуть зцілити своє горе або зцілитися способами, які є одночасно здоровими та шкідливими. Коли хтось прагне зцілити горе нерозумним способом, це може перетворитися на ефект доміно та мати наслідки, яких вони не передбачали, що, на мою думку, саме так і відбувається в цій книзі.
— Ви пишете з таким співчуттям до своїх персонажів, з таким емоційним інтелектом. Наскільки це інстинктивно чи просто відображає те, ким ви є як особистість, і скільки цього навмисно нашаровується на розвиток вашого персонажа?
— Я вихована завжди замислюватися над тим, чому люди роблять погані речі та бути досить стійкою до думки, що вони за своєю суттю злі або погані люди. Коли в дитинстві я скаржилася, що інша дитина погано до мене ставилася або була до мене жорстокою, перше, що питала моя мати: «А що в нього вдома? Що відбувається в родині?». В дитинстві це було неприємно, бо часом просто хотілося мати маму, яка була б на твоєму боці. Проте я помітила, що роблю так само зі своїми дітьми. І я справді думаю, що це створює набагато цікавіший погляд на світ, якщо ми враховуємо всі мотиви поведінки людини, а не просто списуємо її з рахунків. І я думаю, що ця тенденція проявляється в моїй творчості. Мені не особливо цікаво писати лише про погану людину. Мені цікавіше розмірковувати над тим, як вона дійшла до тих дій, які вона робить.
— «Якщо загубився — сядь і кричи». Цю пораду дають дітям, коли вони прибувають до табору «Емерсон», і вона стосується густоти лісу. Залишатися на місці може здатися нелогічним, але збільшує шанси на порятунок. Мені подобається, як роман досліджує, хто готовий зробити саме це: рятувати себе чи чекати на порятунок — як метафорично, так і буквально.
— У певному сенсі ідея самостійності прямо протилежна ідеї сісти та кричати про допомогу. І обидві теми є сильними.
Я принципово не погоджуюся з Ральфом Волдо Емерсоном, коли він каже, що вершиною характеру є самостійність, тому що вірю в суспільство, в якому покладаються одне на одного. Я вважаю, що іноді просто потрібно сісти й закричати, коли ти заблукав.
Цю фразу мені теж часто повторювали в дитинстві в Адірондаку, коли ми йшли у похід або мені дозволяли гратися без нагляду неподалік лісу. Мені втовкмачували, що дуже легко збитися з шляху та обернутися, подумати, що йдеш у правильному напрямку, хоча насправді це не так. Тож сісти й закричати — це хороша практична порада, коли ви заблукали.
Але ви праві, що в цій фразі є певна суперечність: вона насправді призначена тим, хто хто не має навичок виживання у лісі, які керівництво табору хоче бачити у своїх вихованців. Навколо цієї фрази є певна напруга. Але це хороша порада. Якщо хтось прочитає книгу, запам’ятає цю інформацію й скористається нею, я буду дуже рада!
