Чотири скарби неба

Доля Лін Дайю була визначена у той момент, коли батьки назвали її на честь трагічної героїні китайського фольклору. Тринадцятирічною її викрадають посеред вулиці та разом з іншими дівчатами переправляють за океан для роботи у будинку розпусти. У той час в Америці панують жорстокі настрої щодо китайських іммігрантів, які змушують дівчинку боротися за власне життя. Чи вдасться Дайю втекти від трагедії, яка, здається, ходить за нею слідом?

«Чотири скарби неба» — історичний роман, який переносить читача у США кінця ХІХ століття та демонструє усю жорстокість цього періоду. Авторка переплітає тогочасну реальність із давньою китайською міфологією, витворюючи унікальне тло роману та абсолютно нове звучання художнього тексту у літературі.

Про авторку книги Дженні Тінхвей
Дженні Тінхвей Джан— китайсько-американська письменниця з Техасу, яка здобула ступінь магістра наукової літератури в Університеті Вайомінга. «Чотири скарби неба» — її дебютний роман.

Цитати з книжки Чотири скарби неба
Тринадцятирічною мене схопили посеред рибного ринку Джифу на Біч-роуд, коли я дивилася, як пишнотіла жінка скидає на купу сигів, схожих на лопати. Вона сидить навпочіпки, спершись пахвами на коліна, і перекладає найкращі рибини нагору. Довкола те саме роблять ще з десяток торговців, біля яких звивається підвішена в сітках риба. Вода з неї стікає вниз у відра. Земля навколо лисніє від бризок, що розлітаються від ще живих рибин. Їхні тіла вигинаються в повітрі й виблискують, мов сріблясті феєрверки.

Я ніколи нічого не розпитувала, а лише всотувала його слова, дозволяючи їм нести мене крізь дні. Він не платив мені за роботу, крім як своїми уроками, а я ніколи й не просила. Проте іноді, коли ієрогліф вдавався особливо добре, він підсовував мені срібняка. Я заощаджувала як могла, уявляючи, як у майбутньому стану майстром у власній школі каліграфії й купуватиму тільки найкраще приладдя для своїх учнів. І нагородою за те, що я слідувала за покликом серця, здавалося, був ієрогліф за ієрогліфом.


На мене знову хвилею накочує той давній щем від спогадів про рибальське село, наш будиночок на три прольоти і зрештою — про батьків. Моторошна тиша їхньої порожньої спальні. Німий ткацький верстат. Тієї миті біль утрати так глибоко в мене врізався, що ніщо, навіть 36 501 камінь не міг би залатати цю прірву. Чому ви пішли? Чому не забрали мене з собою? Невже так легко мене покинули? Повз мене, немов у вогні, проносяться ієрогліфи: «обман», «зрада», «відмова». І нарешті «сором».