Мам, ну ти нормальна? 101 річ, про яку знають тільки мами дівчаток-підлітків. Посібник із виживання

Лоран Кеннеді написала книгу-інструкцію з виживання поруч з дочкою-тінейджером. «Мам, ну ти нормальна?!» – це світло в кінці тунелю для тих батьків, які вже покинули надію на те, що цим емоційним гойдалкам колись настане кінець і життя знову засяє барвами. 

Материнство – це не завжди радість. Часто – це самотність, безнадійність та зневіра. Це не лише щастя, про яке хочеться розповісти друзям, але й ганебні миті, про які нікому й не скажеш. Ще вчора донечка нагадувала янгола і засинала під твою колискову. Сьогодні вона має тебе за банкомат, просить виключити твій застарілий плей-лист в машині, соромиться при друзях, не дякує за подарунки, на які ти відкладала цілий рік в надії втішити дитину…, словом, – занижує твою самооцінку – і це тоді, коли ти сама переживаєш кризу середнього віку. 

Існує 1001 особливість у дівчат-підлітків, про які ти навіть не підозрювала, поки сама з ними не зіштовхнулася. 

Нас попереджали, що у тінейджерів гормони скачуть, як у вагітних, вони бувають агресивними і драматизують навіть невинні речі. Але ми поняття не мали, що вони вкрадуть спокій своїми змінами настрою та спонтанними дикими ідеями, змусять пити заспокійливе у спробі самому не зійти з розуму. 

Книга написана у легкому іронічному стилі. 

Авторка – психолог та колумніст, яка роками пише про батьківство. Лоран Кеннеді – мама чотирьох дітей, троє з яких – тінейджери. 

«Мам, ну ти нормальна?!» допоможе жити і любити – і навіть отримувати від життя «з маленькими фуріями» втіху та щастя. Прем’єра книги в Україні співпадає зі світовою прем’єрою. Це видання, яке ще не опубліковане, а вже отримало безліч схвальних рецензій від найвпливовіших критиків світу.

Цитати

Люба мамуню дівчаток-підлітків! 

Почуваєшся трохи самотньо? Навіть розгублено? Можливо, тобі цікаво, що ти зробила не так, або ти боїшся того, що буде далі на шляху материнства? А може, ти, як я свого часу, переживаєш той материнський шок, коли переходиш від однієї стадії «мамування» до наступної й жодний клаксон не спрацює заздалегідь, аби про щось тебе попередити? Або, можливо, ти спантеличена й ошелешена усім цим «прекрасним» кипучим виром; цією новою, невиправною «живістю» особливої людини, яку ти виплекала і яка гасає будинком, розпалюючи скрізь маленькі багаття?

Розмови з підлітками:

– Ви нізащо не вгадаєте, що я навчилася сьогодні робити!» – кажу я веселим голосом, намагаючись хоч якось завести розмову, стоячи біля чайника на кухні, де мої підлітки товчутся після школи. 

– Бути чемною зі своїми дітьми, – відповідає один підліток, не піднімаючи голови. 

– Не лізти в чужі справи, – відповідає другий підліток. 

Вони дають одне одному смачне «п’ять» і забираються геть. Їм байдуже, що я навчилася сьогодні робити.

Ознаки того, що в тебе з’явився підліток:

Ціла вічність, перед тим як улягтися спати. Час відходу до сну стає дедалі пізнішим. Потім (приблизно у віці одинадцяти років) ти просто втрачаєш контроль над цим у вихідні. Несподівано час відбою стає формальністю – все одно ти вже не можеш переглядати в телеку те, що хочеш, і невдовзі, побажавши «на добраніч», ти починаєш іти спати першою. Це так виводить із себе…

«Ну ти нормальна?». Цими словами закінчується ледь не кожна репліка. Навіть якщо ти скажеш, що винайшла ліки від раку, вони все одно кинуть на тебе недоброзичливий, недовірливий погляд і запитають «Ну ти нормальна?», ніби ти щось такого страшного накоїла, що маєш провалитися крізь землю від сорому.

Засоси. Тепер ти знатимеш, як почувалися твої батьки. Це страх як шокує. Особливо, коли ти помічаєш їх за сніданком (я вже мовчу про те, як тобі доводиться червоніти на батьківських зборах). А ще тинейджери – лицеміри: самі ходять із засосами, але щойно побачать ці зовнішні сліди любові на тобі, починають імітувати блювотні звуки, бурмотіти щось на кшталт «як огидно…» й поспішно покидають кімнату.

Маленька примітка для мудрих: найгарячіші випади дочок, як і опіка над ними, татів, як правило, оминають. Гаразд, нехай це так тільки в нашій сім’ї, де в мого чоловіка щось на кшталт привілейованого становища через його нездатність витерпіти дівчачі сльози: щойно їх угледить – тане. Я пам’ятаю, мій батько був не таким податливим і не давав сісти собі на голову. Однак, як зазначає Алісія, дівчата не хочуть бути схожими на тата: він не надто цікавий як приклад для наслідування. Інколи тати тільки шкодять. Їхні дочки не провели тринадцять років, спостерігаючи за кожним їхнім рухом і фіксуючи всю інформацію для свого «списку слабких місць мами», хіба не так? Між ними немає тісного зв’язку.