Надзахідне сонце

Дадзай Осаму (справжнє ім'я - Цушіма Шюджі: 1909-1948) — класик японського модерного письменства, его-белетрист. Поруч із Сакагучі Анго (1906-1955) та Ода Сакунос ке (1913-1947) є представником нашумілої в середині ХХ століття неформальної декадентської «школи волоцюг» (яп. бураї-ха). Остання зустріч трьох відбулася 1946 року в культовому для токійської богеми барі «Люпін». Саме тут «титан фотографії» Хаяші Тадахіко зро бив цю улюблену самим Дадзай світлину. На ній він усміхнений і розслаблений.

Невимушений стиль, щирість і проникливість у його розповідях про життєві казуси відразу полюбилися читачам: друковані у часописах твори, зокрема «Спогади» (1933), «Квіти бла- зенства» (1935), «Сто видів Фуджі» (1939), «Біжи, Мелосе!» (1940). невдовзі виходили окремими збірками. Його літературні переробки найвідоміших японських народних оповідок шановані й дотепер. Однак справжня популярність до Дадзай прийшла у повоєнні роки. «Скриня Пандори» (1946), «Дружина Війона» (1947) і «Пропаща людина» (1948) склали золотий фонд сучасної класики Японії. Вершиною творчості став останній виданий за життя письменника бестселер «Надзахідне сонце» (1947). Дадзай у різні способи відтворював свій життєвий досвід, часто гіркий (один із найуживаніших ним прикметників), а часом курйозний. Майже всі його твори автобіографічні, майже в кожному з них - трагікомічний автопортрет-карикатура. Сумна (само) іронія, тотальна втома від життя і скептицизм, соціальна байдужість і нонконформізм, властиві повоєнній добі та заго стрені хворобами, психологічними та фінансовими проблемами письменника, це не літературний маніфест, не творче кредо і не світоглядна позиція, а проживання ним кожного дня «як є». Тому й фінальне самогубство із коханою видається не виставою, а просто рухом за течією.