Прощавайте, Ґабо і Мерседес. Ґабріель Ґарсія Маркес і Мерседес Барча

Історія останніх днів одного з найвизначніших письменників XX століття Ґабріеля Ґарсія Маркеса

Прощавайте Ґабо і Мерседес — це короткі мемуари, написані Родріґо Ґарсія за кілька років після смерті його батька у квітні 2014 року. Спогади охоплюють цей останній сумний і важкий період хвороби великого письменника та розповідають про життя родини й медичні обставини, що передували його смерті. Родріґо почав писати мемуари через потребу зрозуміти, що відбувається, але він знав, що не опублікує їх, поки жива мати. 

Мемуари відчиняють родинні двері і дозволяють читачам побачити приватне життя родини зсередини, де ми зустрічаємо не письменника, а батька та коханого чоловіка. 

А ще цей емоційний і зворушливий текст приправлений чудовим почуттям гумору, яке допомагає переварити весь біль, смуток і самотність, закладені в текстах Родріґо.  Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса.

Чому варто прочитати книжку «Прощавайте, Ґабо і Мерседес. Ґабріель Ґарсія Маркес і Мерседес Барча. Історія кохання у спогадах їхнього сина»?

• Мемуари про останні дні життя одного з найвизначніших письменників XX століття, лавреата Нобелівської премії Ґабріеля Ґарсія Маркеса.
• Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса.
• Ніжна та глибока історія про боротьбу людини за власне життя і прийняття неминучого, а ще про вміння відпускати, яким би сильним не було кохання.

Про автора

Родріґо Ґарсія — народився в Колумбії, виріс у Мехіко, зараз живе з родиною в Лос-Анджелесі. Вивчав історію в Гарвардському університеті, а потім став сценаристом і режисером. Серед його театральних фільмів — «Дев'ять життів», «Альберт Ноббс», «Останні дні в пустелі», а також епізоди серіалів «На глибині шести футів», «Клан Сопрано» та пілотний випуск «Великого кохання», за який він отримав номінацію на Еммі. Він був сценаристом, виконавчим продюсером і шоураннером серіалу In Treatment на HBO, а також зняв кілька епізодів цього серіалу.

Цитати

Коли батькові було вісімдесят, я спитав, що він відчував. 

— З висоти вісімдесяти років справді відкривається дивовижний краєвид. І кінець уже близько. 

— Тобі страшно? 

— Мені безмежно сумно. 

Коли пригадую ці миті, мене щиро розчулює його відвертість, особливо зважаючи на жорстокість запитань.

Батько чудово розумів, що його свідомість вислизає крізь пальці. Він наполегливо просив допомоги, раз у раз повторював, що втрачає пам’ять. Надзвичайно важко бачити людину в такому тривожному стані й витримувати нескінченне повторення. Він казав: «Я працюю з пам’яттю. Пам’ять — моє знаряддя і сировина. Без неї я не можу працювати. Допоможіть».

Сто років самотності» складаються з шести поколінь роду Буендіа, але йому стало б матеріалу ще на два. Він вирішив не використовувати його через страх, що роман вийде занадто довгим і обтяжливим. Батько вважав строгу дисципліну одним з підмурків роману, особливо коли йдеться про визначення форми і меж оповіді. Він не погоджувався з думкою, мовляв, ця форма вільніша, а отже, і простіша за сценарій або оповідання. Батько стверджував, що автор або авторка роману неодмінно має скласти мапу, за його визначенням, «карколомної географії роману».