Велич і ницість. Історія про Черчилля, його родину та спротив під час Лондонського бліцу

Це історія про рік, що зробив Черчилля Черчиллем — отим ексцентричним генієм, яким ми його знаємо. Він працював у ліжку чи ванній, спав будь-де й будь-коли, ненавидів свист і помилки у звітах міністрів. А ще — ніколи не розлучався із чорною валізою для паперів і вмінням підбадьорити інших — навіть коли розповідав сумні історії. 

Що переживав прем’єр, коли його переповнювало дражливе передчуття труднощів і можливостей? Коли тисячі бомб шматували його місто, а він ціною надзусиль вигризав довіру Штатів до Британії як союзника? Як реагувала його сім’я, коли торохтіли повітряні атаки, вили сирени й гуркотіли бомбардувальники? Це емоційна історія найпохмуріших 1940-1941 років у Лондоні через повсякдення Черчилля і його оточення.

Для кого книжка

Для всіх, хто цікавиться історією та біографіями відомих людей, зокрема Вінстона Черчилля. Для тих, хто любить читати не сухі факти, а напівхудожню оповідь, що ґрунтується на достовірних фактах.

Чому ця книжка

Книжка особливо близька українцям, адже описує реалії Британії під час війни: що переживали люди, як реагувала влада, як вдалося об’єднати суспільство тощо. 

Це унікальна історія, що показує Черчилля не як монументального лідера, а як живу людину із запальним характером, живими емоціями й палкими промовами.

Про автора

Ерік Ларсон — автор восьми книжок, шість з яких стали бестселерами New York Times. За твором «Диявол у Білому місті» готується мінісеріал з Кіану Рівзом у головній ролі для платформи Hulu, а StudioCanal and Playtone Productions має права на екранізацію «У саду чудовиськ».

Відгуки

Завдяки відчуттю присутності Ларсон занурює читачів у глибину роботи Черчилля та його команди — як вони дивовижно швидко вирішують питання життя і смерті. — Білл Ґейтс

Захоплива книжка, від якої неможливо відірватися. — Опра Вінфрі

Цитати

Черчилль ігнорує власну безпеку

Бомбардування Лондона посилило страх за безпеку Черчилля, який він сам, здавалося, не поділяв. Навіть під час найлютіших рейдів він вилазив на найближчий дах і дивився. Однієї холодної ночі, спостерігаючи за рейдом із будинку, під яким розташовувалося бомбосховище Кабінету міністрів, він грівся, сидячи на димарі, аж поки до нього піднявся офіцер і чемно попросив посунутися: дим заходив назад у кімнати. Черчилль, зачарований гарматними пострілами, підходив до комплексів протиповітряної оборони навіть коли над ним пролітали німецькі бомбардувальники. Під час рейдів відправляв персонал у бомбосховище, але сам туди не йшов, а повертався працювати за стіл. І вночі, й під час пообіднього перепочинку він спав у себе в ліжку.

«Одного-двох я встигну уколошкати»

Перспектива нападу змусила всі прошарки британського суспільства замислитися про те, що конкретно він спричинить — не в абстрактному сенсі, а на рівні подій, які можуть відбутися, поки ти сидиш за столом і читаєш «Дейлі експрес» або підстригаєш трояндові кущі, стоячи навколішки у себе в саду. Черчилль був переконаний: Гітлер насамперед воліє його вбити, сподіваючись на те, що наступний уряд буде поступливішим. Він наполягав на тому, щоб у багажнику його авто завжди лежав ручний кулемет «Брен», і неодноразово присягався, що як німці нападуть, то забере їх із собою в могилу якомога більше. За словами інспектора Томпсона, Черчилль часто мав при собі револьвер — і подеколи його губив. Пригадує, як Черчилль, бувало, починав ним розмахувати, «лукаво і з насолодою» вигукуючи: «Бачите, Томпсоне, — живим вони мене не візьмуть! Одного-двох я встигну уколошкати, поки мене застрелять».