«Всьо чотко!». Сергій Кузьмінський і «Брати Гадюкіни»

«Брати Гадюкіни» та їхній фронтмен Сергій Кузьмінський, безсумнівно, одне з найяскравіших явищ в українській музиці 1990-х. Увірвавшись у неї з феєричною сумішшю регі, блюзу, рок-н-ролу та фолку, вони принесли бунтівний дух справжньої творчої свободи, чим завоювали любов публіки на довгі роки. 

Це видання стане справжньою знахідкою не лише для прихильників творчості Кузі та «Братів Гадюкіних» — адже передусім це біографія цілого покоління, що зростало на зламі епох. Написана на основі десятків інтерв’ю, а також дописів самого Кузьмінського, книжка вражає щирістю й відвертістю. А вміщені в ній світлини, аудіо- й відеозаписи додають особливої атмосфери.

Про автора

Юрій Рокецький (*1983) — юрист, вокаліст. Музичну кар’єру розпочав ще з університетських часів як бард, пізніше виступав у складі гурту Green Silence, разом із яким став лауреатом фестивалів «Перлини сезону», «Крок у майбутнє», Carpatia тощо. Сольно — лауреат «Червоної рути», «Зоряного вітру» та низки інших. Із 2023-го — фронтмен гурту «Мертвий півень», з яким активно гастролює.

Відгуки

Коли з’явилась перша касета «Всьо чотко!», мені виповнилось чотирнадцять — і я був шокований. А зараз я розумію, що історія життя Кузі подібна на його пісні: драйвова, іронічна, передбачувана в основі, але абсолютно несподівана в деталях. Львів, рок-н-рол і грецька класична драма — усе разом. Читається на одному диханні. І для тих, хто вперше буде відкривати для себе «Братів Гадюкіних», і для таких їхніх відданих фанів, як я :), — Святослав Вакарчук, співак, лідер українського гурту «Океан Ельзи»

Юркова біографія Кузі — про феномен любові та щирості, про легкість, суперечливість, слабкість та екстаз. Зрештою — саме про людяність, яка і є основою справжньої музики. Написана з дитячим захватом і чесністю, вона є як точним і відвертим свідченням діянь самих «Гадів», так і характеристикою цілої епохи, на тлі якої ці діяння розгортались. Вийшло правдиво, у чомусь ностальгійно, та передусім — життєствердно. Для дітей, так би мовити, середнього і старшого шкільного віку, які ще не чули про Заппу, але вже не слухають Кобзона, — Сергій Жадан, письменник, поет, фронтмен гурту «Жадан і Собаки»

Цитати

Однокласники згадують Сергія як вихованого та інтелігентного хлопчика. Здібний, без хуліганських звичок, трохи замкнений, із блискучим почуттям гумору, у добрих взаєминах з однолітками і вчителями. У старших класах половина дівчаток школи були закохані в нього по вуха. Сестра Наталя розповідає: «Була вчителька української мови, Анісія Аполлонівна. Це була старша жінка з таким характерним пишним начосом, модним у 60-х. Вона страшенно любила Сергія та його жарти, ці штучки всякі. А він досить пристойно вчився. Українську ми вивчали за власним бажанням, хоча школа була з російською мовою викладання і можна було відмовитися. Діти військових переважно відмовлялись. А ми із Сергієм не відчували жодного дискомфорту з цього приводу, і зі щелепою в нас усе було гаразд».

Зрештою, музичну школу Сергій так і не закінчив, оскільки йому було ліньки ходити туди цілих п’ять років, однак там він вивчив ноти і загалом здобув базу для подальшої музичної діяльності. Батьки придбали синові японський синтезатор Yamaha, на якому він далі займався і вдосконалював свої навички. У ті часи це була доволі рідкісна річ і по-справжньому цінний подарунок.

Класу до сьомого я слухав музику неусвідомлено: в основному джаз (батько був джазменом**). До періоду статевого дозрівання виникла нарешті необхідність у своїй музиці — і я, на відміну від батька, став слухати хард-рок. І за якийсь час перший удар перевернув мені мізки. Називався цей удар Led Zeppelin «Physical Graffiti». Досі це один із моїх улюблених альбомів. У той час я мало що розумів: звідки ця музика, як це робиться, про що співається і т. д. Знав єдине: музика ця потрясала, від неї йшов мороз по шкірі і, що дуже важливо, цю музику ненавиділи мої батьки та й усі дорослі...

Утім джерелом натхнення йому слугували не лише весілля. Петро Полтарєв пригадує, як Кузя сам одягав модний кримпленовий піджак страшнючого сизого кольору та штани-кльоші й ішов під кінотеатр імені Лесі Українки, де збиралися хлопці, які приїжджали до Львова з навколишніх містечок і сіл. Він підходив до їхнього гурту й запитував: «Хлопці, можна я з вами постою, сі потусую?». Ті йому відповідали: «Ну та стій», — і балакали собі далі, а Сергій убирав у себе їхню говірку і сленг.