Коли факти читаються як роман: головне про жанр художнього репортажу

Авторка тексту: Ольга Боднар

Є тексти, які надовго залишаються в пам’яті після прочитання, тому що події, описані там, хтось прожив у реальності. Художній репортаж належить саме до таких форм оповіді: в основі текстів лежать історії, що спираються на авторські спостереження за реальністю, влучно доповнені елементами художньої прози. Читач поринає у розповідь, що повниться яскравими художніми засобами, діалогами, особистими асоціаціями та враженнями від очевидців.

У ХХ–ХХІ століттях художній, або літературний репортаж (це найпоширеніші назви цього жанру) став одним із важливих способів говорити на важкі теми: про війни, трагедії, соціальні розбіжності, катастрофи. Та не тільки це: наприклад, американські репортажисти писали про все, що захоплювало їх та передавало дух епохи: від автомобільних гонок до субкультур. Через те, наскільки яскравою є палітра досвідів оповідачів-журналістів, художній репортаж можна досліджувати дуже довго. Сьогодні розповідаємо, як виник та розвивався жанр — за кордоном та в Україні — і що пізнавального можна почитати.

На межі журналістики й літератури

Тексти, що належать до напрямку сreative nonfiction, у нас найчастіше називають літературною, або наративною журналістикою — вони створені основі реальних подій, подаються як художня оповідь, часто саме в жанрі репортажу. З одного боку, автор діє як журналіст: збирає інформацію, спостерігає, спілкується з героями, про яких писатиме. Але форма художнього репортажу дозволяє йому проживати подію і на папері: бути емоційним, писати яскраво, експресивно, красиво і за бажання провокаційно, ділитися власною рефлексією, брати активну участь у подіях.

«Журналістські тексти можна писати так, щоб вони читалися як роман», — зазначав Т. Вулф. Тож наративний репортаж представляє дещо розмиті межі між літературою та журналістикою.

Автор мусить враховувати момент етичності, щоб читач йому довіряв: зберігати фактичну достовірність при використанні прозових технік. Тобто, публікувати точні факти і цитати, додавати діалоги, які ґрунтуватимуться на записах, свідченнях очевидців або особистих розмовах, а не на додумуванні.

У книзі The Art of Fact літературна критикиня Барбара Лаунсберрі виділила чотири основні характеристики для текстів жанру сreative nonfiction:

1. Задокументованість теми, яка відбувалася в реальності, не вигадана автором.
2. Всебічне дослідження, що відкриває перед автором нові перспективи з вибраних тем, а ще дає змогу підтвердити достовірність наративу завдяки перевірюваним джерелам інформації в тексті.
3. Наступною визначальною рисою авторка називає «сцену». Лаунсберрі говорить про важливість розширених описів та відтворення контексту подій.
4. «Витончене письмо: літературний прозовий стиль». Матеріал, що піддається перевірці джерел інформації, та всебічне дослідження забезпечують нонфікшн-складову, наративна форма й структура демонструють майстерність оповідача, а «відшліфована мова зрештою засвідчує, що кінцевою метою від самого початку була література».

Ви також розпізнаєте художній репортаж за наступними ознаками:

• Присутність оповідача. Він не ховається за своїми героями, а також є одним з учасників події, може фіксувати на папері моменти свого внутрішнього монологу, ділитися особистими думками про написане, навіть якщо вони суперечливі. У таких текстах є місце суб’єктивності, але вона підсилюється чесністю і відповідальністю оповідача.
• Тяжіння такого репортажу до художньої літератури дозволяє автору показати своїх героїв справді цікавими й багатогранними, а не абстрактними «свідками події»: він може говорити про їхні складні досвіди, розповідати історії через призму протилежних поглядів тощо. Таким чином ми краще розуміємо контекст, в якому відбувається подія, яку реакцію вона викликає у суспільства.
• У лонгрідах та довгих прозових формах чудово працюють історії зі знайомою структурою: зачин, розвиток, кульмінацію й кінцівку. Завдяки оповідному розгортанню історії автору органічно вдається побудувати напругу в сюжеті та підвести його до кульмінації.
• Художній репортаж відзначається виразною мовою деталей, які будуть врізатися читачам в пам’ять: від жестів, інтонацій та зморшок на обличчях героїв до розлогих описів локацій — інтер’єрів, пейзажів тощо.

Витоки жанру: від подорожніх нарисів до памфлетів та репортажів

Репортаж є важливим напрямком у жанрі нонфікшн в цілому. Згадуючи найперших авторів, можна заглиблюватися аж до античних праць Геродота, Тацита, Плутарха, Тукідида, які з надзвичайною художньою майстерністю описували тогочасне суспільне та політичне життя, доповнювали свої описи діалогами. Один з найяскравіших представників сучасної репортажистики, польський автор Ришард Капусцінський, написав книгу «Подорожі з Геродотом», таким чином продемонструвавши, що Геродота — першого історика у світі — можна також називати першим репортером.

У циклі лекцій «Журналістика в літературі» (їх можна переглянути на ютуб-каналі Wise Cow) літературознавець Ростислав Семків розповідає про популярних письменників, ще з часу Даніеля Дефо, які працювали репортерами і пізніше застосовували свої журналістській навички в літературній праці.

Пан Семків зазначає: часто журналістам, обмеженими суворими правилами редакції, фактчекінгом та швидкою публікацією «сухих» новин, хотілося чогось більшого. І цю потребу вони змогли задовільнити, коли ступали на літературний шлях.

Риси літературної журналістики проглядалися у XVIII-XVIII столітті, в цьому контексті згадують імена Даніеля Дефо та Джонатана Свіфта. Дефо був автором провокативних памфлетів на політичні теми. У ХІХ столітті продовжували застосовувати літературні інструменти для своїх репортажів Марк Твен, Чарльз Діккенс, в ХХ — Ернест Гемінґвей, Джон Стейнбек, Волт Вітмен в Америці, Джордж Орвелл у Великобританії.

Це був період бурхливого розвитку преси (а пізніше радіо), стрімкої урбанізації. Друкувалися есеї, подорожні нотатки, репортажі. Автори бачили, що застосування літературних прийомів, яскравих метафор, дозволяє найбільш вдало показати життєвий уклад різних верств населення і в цілому сприяє читабельності тексту, тож старалися зберігати фактичну достовірність при використанні прозових технік. Щоб читач зрозумів, як живе людина, недостатньо вказати оклад за її працю, значно показовіше буде розповісти, в яких умовах вона перебуває щодня. Більшість перелічених нами письменників мали журналістський фах та певний період свого життя працювали у медіа, про них також цікаво розповів Ростислав Семків на згаданому курсі лекцій.

Так, на початку ХХ століття жанр репортажу, що запозичував потрібні літературні прийоми, закріпився в європейській і американській пресі. Саме цей синтез став основою його подальшого розвитку.

Художній репортаж у США: від публікацій у знакових журналах до появи Нової журналістики

У США важливу роль у розвитку жанру відіграли журнали — передусім The New Yorker, де публікувалися об’ємні літературні репортажі. Один із показових прикладів — публікація у 1946 році репортажу Hiroshima Джона Герсі. Автор розповів історії шести людей, які пережили атомне бомбардування. Цей текст вважають одним із перших зразків Нової журналістики (New Journalism).

Виходили репортажі і в інших журналах, зокрема, у Harper’s, The Atlantic Monthly, Rolling Stone, Esquire та ін. Завдяки поєднанню журналістської точності й художньої образності медіа могли утримувати увагу та впливати на аудиторію, яка цікавилася і зовнішніми, і внутрішніми культурними і політичними подіями.

Журналіст Том Вулф став культовою особистістю, засновником Нової журналістики. Працюючи штатним журналістом, Вулф активно намагався розповідати про реальні події через призму художніх засобів: використовував багато яскравих порівнянь, незвичних епітетів, жартів та інших прийомів у своїх есеях. Коли редактор відправив Вулфа до Каліфорнії із завданням написати кілька текстів про культуру форсованих автомобілів, в підсумку у автора вийшов креативний репортаж під назвою «Ур-ра! Ур-ра! Ось вона — та сама Цукеркорозмальована апельсиннопелюсткова обтічна крихітка!». Пізніше цю назву використають ще раз, трохи видозмінивши — «Цукеркорозмальована апельсиннопелюсткова обтічна крихітка» — для публікації першої книги Вулфа, збірки його есеїв, що стане бестселером. Вулф напише ще ряд книжок та багато есеїв, переважно присвячених контркультурі 60-70-х років.

Тома Вулфа також запам’ятали як поціновувача вишуканого стилю життя та білосніжних костюмів

Також слід згадати його антологію The New Journalism, видану 1973 року. У ній Вулф виклав чотири основні прийоми, за якими можна визначити тексти «Нових журналістів»:

1. Кінематографічність: динамічні сцени, коли читаєш, з’являється враження, наче переглядаєш кадри з фільму.
2. Діалоги: їх у тексті має бути багато, таким чином автор передає характери героїв і залучає читача.
3. Третя особа: автор не повідомляє факти, а дає можливість читачеві відчути, що проживають герої, тому останніх треба сприймати як персонажів.
4. Деталі: важливим є оточення та дрібні елементи, які будуть розкривати персонажів.

В антології Вулф представив 24 твори письменників, яких вважав належними до Нової журналістики, до кожного написав невеликий вступ. У книжці були представлені твори Трумена Капоте (який називав свою книгу «З холодним серцем» першим документальним романом, оскільки для сюжету використав реальну історія злочину), Джоан Дідіон, Нормана Мейлера, Барбари Голдсміт, Річарда Гольдштейна, Гаррі Вілса, Гантера С. Томпсона та інші.

Гантер С. Томпсон у свою чергу започаткував напрям гонзо-журналістики, для якої характерне використання сарказму, ненормативної лексики, агресії.

Ці тексти вражають не об’єктивністю, а відвертістю, прозорістю авторської позиції, написані вони від першої особи. Його найвідоміші романи: «Пекельні янголи», «Страх і відраза в Лас-Вегасі», «Ромовий щоденник». Для написання «Пекельних янголів» Томпсон протягом року жив у товаристві учасників байкерського клубу Hells Angels.

На фото Гантер С. Томпсон

Інша оптика: європейський репортаж

Якщо для американської репортажистики характерні експерименти й динамічність у описі подій, то європейські автори віддаються рефлексії, заглиблюються в тему, окреслюють актуальні проблеми і майстерно портретують своїх героїв.

Канон польської репортажної традиції відомий далеко за межами країни, сформувався у другій половині ХХ століття. Туди увійшли такі автори, як Ришард Капусцінський, Ганна Кралль, Єжи Шперкович, Малґожата Шеймерт, Кшиштоф Конколевський.

У часи Другої світової війни, в радянський період автори відчували потребу глибоко дослідити і розповісти про складні суспільні явища, чи то про Голокост, чи про перебування за «залізною завісою». Жанр продовжує активно розвиватися, з’явилися нові імена, серед них Вітольд Шабловський, Ізабелла Мейза, Маріуш Щиґел, які відвідували й Україну.

Художній репортаж в Україні

Історія художнього репортажу в Україні розпочалася у 1920–30-х роках. Модерна доба була відтворена у репортажних текстах, нарисах, подорожніх замітках Софії Яблонської, Майка Йогансена, Олександра Мар’ямова.

Мисткині та мандрівниці Софії Яблонській вдалося здійснити навколосвітню подорож. З-під її пера виходили захопливі есеї, репортажі та нариси про мандрівки колоритними місцями. Серед них найвідоміші — «Чар Марока» про життя в арабській культурі, «З країни рижу та опію» про перебування в Китаї минулого століття.

На фото Софія Яблонська

Результатом мандрівок письменника-експериментатора Майка Йогансена стали збірки нарисів, зокрема «Подорож людини під кепом» про поїздку до єврейських поселень на півдні України, «Подорож у радянську Болгарію», на цей текст талановито смішного автора надихнула похздка в запорізьку область, «Подорож у Даґестан» та інші.

На жаль, подальший розвиток жанру був обмежений цензурою, переслідуваннями та ідеологічним тиском радянської влади.

Зараз, у період війни з росією, жанр художнього репортажу в Україні розвивається попри все. За минулі роки з’явилася велика кількість текстів, що чесно репрезентують наших людей: фіксують свій досвід військові, волонтери, близькі, що чекають на них, люди, які втратили дім і будують його наново, українці в еміграції.

Збірки, есеї, дорожні репортажі виходять у видавництвах Vivat, «Темпора», «Човен», Discursus, «Комора», «Видавництво 21», «Лабораторія». Емоційно насичені, щемливі, правдиві репортажі публікують у журналах Reporters, Ukraїner. Сприяла розвитку напрямку й поява конкурсу репортажів «Самовидець». Медіа постійно працюють з документалістикою, есеї та літературні репортажі публікують у виданнях «Український тиждень», «Країна», «Локальна історія» та інших.

То що почитати з репортажних збірок, що вийшли останнім часом? Запропонуємо таку мінідобірку текстів, виданих у Vivat:

📖 «Ким ми були», Валерій Пузік — експериментальна книжка на межі військових мемуарів, психологічної драми й художньої есеїстики. Поєднуючи документальність із мистецьким осмисленням, автор розповідає про війну як глибокий трансформаційний досвід, ставлячи за мету зберегти пам’ять про побратимів, розповісти про втрати й зламані мрії.

📖 «Списки», Мирослав Лаюк. Збірка репортажів і есеїв, що поєднує свідчення військових і цивільних із авторськими рефлексіями, фотографіями, зробленими під час поїздок від лінії фронту до тилових госпіталів. Через історії про зруйновані міста, поранених бійців, постраждалих дітей й культурну пам’ять Лаюк осмислює цінність життя, мистецтва та свободи.

📖 «Бахмут», Мирослав Лаюк. Автор, письменник і фотограф знаходився у Бахмуті в період найбільш інтенсивних боїв за місто. Цей досвід він зберіг у книзі репортажів та есеїв, що детально розповідають про побут на війні, військових та цивільних, про втрати, пам’ять та забуття.

📖 «Слова і кулі», Наталя Корнієнко. З початку повномасштабного вторгнення до лав війська долучилося чимало українських митців. Авторка книги поспілкувалася з 24 письменниками та письменницями, окремі інтерв’ю були записані у критичних умовах: просто під час обстрілів, біля виходу з бліндажа тощо. У передмові Наталія Корнієнко описує власні емоції від роботи над книгою, коли лютувала після численних обстрілів, загибелі українських військових та цивільних. Книга вийшла емоційно насиченою, проникливою, щемливою, передмову до неї написав Сергій Жадан.

📖 «Пряма мова. Хроніки захисту», Олена Максименко. Воєнна публіцистика від української журналістки, що побувала на фронті та провела інтерв’ю з двадцятьма військовими. Авторка описує їх, як надзвичайно різних людей, які перед інтерв’ю можуть зазначати, що їм немає чого цікавого про себе розповісти, але коли розмова стає глибшою, діляться неймовірними історіями.

📖 У збірці «Над прірвою в іржі» Павло Стех спостерігає за українцями через приміські електрички: у ролі пасажира слухає та записує живі розмови, мимовільні зізнання, помічає різні настрої та найдрібніші деталі, фіксує їх на папері. Видання складається з чотирьох розділів, побудованих за географічними маршрутами автора, доповнених новим текстом, пов’язаним з Авдіївкою. А що ж до символізму у творі? Іржа, помітна на околицях кожного населеного пункту, за словамии автора «є головним складником ландшафтів Укрзалізниці. Іржа як лейтмотив. Іржа як п’ятий елемент. Іржа — тонка помаранчева нитка, що зшиває країну вздовж і впоперек». Подорожуючи старими потягами, здійснюючи численні пересадки, Стех уважно придивляється до і людей, які сходять і заходять у вагони, переживають складні миті і втішаються світлими.

На сьогодні художній репортаж існує в друкованих і цифрових форматах: представлено чимало книг, подкастів, мультимедійних проєктів. Журналісти та інші творці контенту борються за увагу читача, у добу емоційного перевантаження читачі легше сприймають візуальну подачу інформаціїї.

Так імерсивна журналістика поєднує класичні наративні прийоми з технологіями. Для занурення в історію використовують VR і AR-технології, 360-градусне відео, інтерактивні вебпроєкти, аудіоісторії з просторовим звучанням, а також елементи гейміфікації. Імерсивний репортаж потрібен, щоб занурити читача, глядача або користувача в подію, дати йому відчуття безпосередньої присутності всередині історії.

Тож у сучасному стані художній репортаж може видозмінюватися, проте цікавість публіки до людських історій, бажання їх знаходити, зберігати та переповідати залишається.

У статті використано зображення з фільму The Adventures of Tintin: The Secret of the Unicorn, 2011 р.