«Суперсила, яку від нас приховували» — інтервʼю з авторкою «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» Анною Євгенією Янченко

Героїня інтервʼю: Анна Євгенія Янченко — винна експертка, сомельє, лекторка, засновниця блогу «Сомельє в зелених штанях», авторка книжок «Вино без правил. Як пити круте вино і не залежати від думки винних снобів» та «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні»

Авторка: Катерина Булаєва — редакторка блогу Vivat

Українське вино має довгу й захопливу історію — просто про неї забули. Тож довелося віднайти. Це зробила Анна Євгенія Янченко — винна експертка, лекторка й авторка книжок про вино. Її нова робота «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» незабаром виходить у видавництві Vivat — одразу українською та англійською.

Ми зустрілися з Анною Євгенією, щоб поговорити про вино, книжки, дивовижні історичні відкриття та написання книжки, яка допоможе відновити памʼять про важливу багатовікову традицію українського виноробства — при цьому не знудивши й навіть розвеселивши читача. Запрошуємо вас прочитати розповідь пані Анни Євгенії про все це та багато іншого.

З яким вином читати цю статтю

У книзі «Віднайдена історія вина в Україні» Анна Євгенія Янченко прописала перерви на вино. При прочитанні вам траплятимуться поради: «перш ніж читати далі, відкоркуйте ось таке вино, візьміть бокал такого вина».

Наприкінці нашої розмови я запитала авторку, з яким вином вона порадила б читати це інтервʼю? А відповідь виношу на початок, щоб ви, читачі цієї статті, встигли скористатися рекомендацією й провели відповідні приготування 🍷

Надалі — пряма мова письменниці 👇

У книжці я часто повторюю назви наших локальних сортів — «Одеський чорний, Сухолиманський білий, Тельті курук» — як код, як ритм. Вперто закликаю куштувати своє, бо зараз це тренд в усьому світі.

Якщо читаєте це влітку, у спеку — оберіть біле. Сухолиманський білий або Тельті курук. Якщо читаєте взимку — Одеський чорний.

З яких досвідів складається Анна Євгенія Янченко

Я складаюся з досвідів смакових, ароматичних і книжкових. У дитинстві я буквально пожирала книжки. Прочитала все в бібліотеці при школі мистецтв — далі не було що читати, тож мене відправили в дорослу. Я вірила кожному слову з книжок, дитина ж, критичне мислення в мене було на нулі.

А ви розумієте якого типу книги наприкінці 90-х були в бібліотеках при школах. Власне, тому я змалечку стала комуністкою, бо читала пропагандистські тексти й не знала, що це брехня. І коли на уроках історії України з’ясувалося, що все це — вигадка, я була розчавлена. Спершу психувала, тягла книжки в школу, доводила: «Ось же, написано, що „кулаки“ то погано!» А потім ще й з’ясувалося, що і в моїй родині теж були репресовані — мені про це раніше не казали, бо була мала. Власне, відтоді я все ставлю під сумнів, перевіряю й переперевіряю — інакше не можу.

Ще я жила в Аргентині — чотири з половиною яскравих, барвистих, дуже насичених роки. І, мабуть, з того часу я не терплю нудного: мені потрібно, щоб у всьому було життя, ритм, барви. Щоб «неслося». Саме там відкрила для себе вино — як частину ритуалу споживання вечері, а не як напій розваги чи вечірки.

І, власне, вино дало мені цей досвід «ненудного». Там для мене є все: і смак, і аромат, і ще й історія. Бо за кожною пляшкою є якийсь винороб, який чомусь вирішив зробити так, а не інакше, цей сорт винограду обрати, а не інший і виготовити саме таке вино й саме на цій території. Це цікаво!

А коли я повернулася в Україну, виявилося, що в нас нема вина. В порівнянні зі звичним для мене розмаїттям винних пляшок в аргентинських супермаркетах, в українських магазинах було порожньо. Звісно, були винні бутики… Але там я не могла собі нічого дозволити через вартість — це при тому, що я працювала, була редакторкою в журналі XXL.

Тому перший рік, як повернулась в Україну, я взагалі нічого не пила. А потім почала «жити» в «Гудвайні». Так, тоді в мене ще не було вміння описувати вина, розрізняти смаки, але я вже була навчена розрізняти якісне вино від «третього сорту». І якось подумала: «Ну все, піду вчитися — і буду писати про вино. Люди мають знати, що вино — це кайф».

Так я пішла в школу сомельє — вчилась, як навіжена. Завела блог «Не глотать» (ще російською тоді), для якого купувала вино та писала про нього правду. Якщо вино круте — казала, беріть. Якщо погане й дарма витрачені гроші — теж писала чесно. І байдуже, хто його зробив або привіз. Люди читали, бо це було щиро. Так я й зайнялася вином — з пристрасті, з бажання ділитися, і трошки через боротьбу за справедливість.

Але в українське вино тоді я не вірила. Купувала заради експерименту й воно часто не відповідало моїм стандартам. А ще я була впевнена: в нас вина не знали. Бо про вино зустрічала згадки хіба в Гоголя, коли читала в дитинстві. Тож я була в контрах з українським вином.

Аж поки…

У кожного в житті є момент «аж поки». Для мене це було, коли я пішла вчитись на сенсорний аналіз в Одеський національний технологічний університет і писала диплом. Перша частина диплому то завжди історія, в моєму випадку то була історія вина.

Я почала шукати інформацію. Більшість джерел писали, що в Україні вина не було. Посилались на одну книжку — роботу Лідії Артюх. Коли я її знайшла, то дійсно, побачила: «На початку XX ст. селяни Півдня і Подністров’я почали виготовляти вино з винограду, рідше — з іншої садовини. Але таким промислом займалися лише заможні селяни з більшими наділами землі, які могли собі дозволити виділити ділянку під виноградну лозу. Тому виготовлення домашнього виноградного або фруктово-ягідного вина не набуло значного поширення серед українського населення».

Тоді я здивувалась: «Як це? Виноград же точно ріс в Закарпатті, Бессарабії… Але розумні люди, науковці, які досліджували це питання, вивчали, писали статті, посилаються на цю книжку, отже, мабуть, це правда».

Потім сталася друга частина «аж поки». Це був 2019-й. Ми їздили на винарні Тернопільщини та Хмельниччини. Я збиралася писати статтю для Guide to GoodWine і вирішила глибше копнути в історію вже не для диплому, а «для себе». І знайшла — цілі два томи Михайла Балласа, історика, який досліджував виноградарство в Російській імперії XIX століття. Він писав про Вінницю, Могилів-Подільський, Херсон, Бессарабію, Крим, та про багато чого!

Я тоді подумала: «Стоп: а як з’явилась фраза щодо неіснуючого виноробства в Україні, якщо є книжки, які доводять, що в українського вина є історія, і їх можна знайти в архівах чи онлайн?»

Ну власне тоді й зрозуміла, що десь щось не так, треба дослідити. Спершу я хотіла просто зібрати цікаві факти для лекцій і дегустацій, в мене не було ніякої великої місії. Але почалась повномасштабна війна. Ми були на Шрі-Ланці, потім у Грузії, чекали тижні, і мені було страшно. Щоб заспокоїтись, я прийшла в Тбіліську бібліотеку і попросила все про вино. Думала так: радянські архіви в усіх національних бібліотеках однакові, треба ж з чогось починати. Мені дали читацький квиток і я почала читати.

Власне, той рік я провела, гортаючи сторінки, скролячи тексти в телефоні й на комп’ютері. Читала постійно й подекуди відкриття робила в дуже не пафосні моменти. Наприклад, одне з важливих відкриттів зробила у перукарні, поки мені фарбували волосся.

Як письменниця опрацювала 800 текстів і віднайшла історію українського виноробства

Усі науковці, які шукали інформацію про українське вино до мене, скоріш за все, користувалися класичними архівами. Відповідно, якщо фахівці не знайшли, то й мені годі було там шукати й треба заходити з інших боків.

А я ж навіть не знала, з якого століття починати пошук! З XX-го, як писала Артюх? З XIX-го, як було в Балласа? Чи раніше? Спойлер: як виявилось, треба було дуже далеко в минуле дивитись, аж на 29 століть назад.

Нагадаю, я не історик, за першою освітою — культуролог. А коли працювала редакторкою, то більше з все любила репортажі, але саме через це знала, що ціна слова невелика. Тому вирішила об’єднати різні джерела. Спочатку подивилась, що писали про територію сучасної України мандрівники різних століть, яким не було сенсу викривляти інформацію. Паралельно почала переглядати все про археологічні дослідження на території сучасної України. Бо тут також не напридумуєш: якщо знайшли якісь глечики, амфори, якісь кухлики, з чого пили, то це вже точно доведено. І ще шукала всілякі статті про податки — якщо вино продавалось, то податки з нього точно збирали. Інша окрема категорія пошуку — закордонна преса, англійська та французька насамперед.

Мені також багато допомагали науковці, історики. Цю допомогу неможливо переоцінити. Щоправда, були й такі, які казали, щоб я залишила історичне дослідження «серйозним людям», а сама б не займалась, чим не треба, а краще вийшла заміж. Але то таке.

Потім, коли я вже знала, що й як шукати та була «надивленість», я поїхала під Одесу в Інститут виноградарства і виноробства імені В. Є. Таїрова, де провела тиждень з ранку до ночі в архівах. Весь знайдений матеріал зводила в таблиці Excel по століттях, прізвищах, подіях, географічних точках.

Друзі тоді жартували, що «всі кажуть, виноробства в Україні не було, а ти історію в Excel звела».

«Ви бачите те ж, що і я?» — що вразило авторку під час збору даних

Найбільша диковинка, яка просто перевернула моє уявлення — згадка про дегустацію вина в літописі!

Король Данило приїжджає до хана Батия, а той йому каже: «Ой, що ж ти так забарився, чого давно не приходив? Ну, добре, що прийшов. Чи пив ти наш традиційний напій — чорне молоко, кумис?» Данило каже: «Ні, не пив. Але якщо велиш, тоді випʼю». Хан дає йому кумис, і той наче п’є. Але через якийсь час Батий присилає Данилу жбан вина з фразою: «Не звикли ви до нашого пиття. Пийте те, до чого ви звикли».

Вино! Уявляєте, мова ж про XIII століття! І не просто згадка — це опис цілого ритуалу. Тоді я ще не до кінця вірила, що вино в нас було століттями. А тут — отаке! Я з відкритим ротом пересилала скрини літопису знайомим: «Ви теж це бачите?!»

Як «Віднайдена історія вина в Україні» отримала міжнародну нагороду

Є така International Organisation of Vine and Wine — найшанованіша організація винограду і вина у світі. Вона вже понад 70 років проводить конкурс винних книжок. Видання читають до десяти рідерів із різних країн — спеціалісти з вина, історики, медієвісти. Вони щороку вибирають 12 книжок для найвищої відзнаки — Award, і ще 12 для «другого місця» — Mention (що теж престижно, просто трішки нижче за рівнем).

Мені дуже мріялось подати книгу на конкурс й щоб її прийняли. Бо сам факт участі української книжки в такому конкурсі — вже подія. Але було й лячно. Зазвичай в конкурсі бере участь серйозна наукова література: біохімія, тонкощі виноградарства, історія Бургундії. А в мене — книжка з картинками, з коміксами. Я ж її переписувала 9 разів лише для того, аби історичний текст легше читався!

Тому я не була впевнена, що з цього щось вийде. Було трішки відчуття меншовартості. І я була шалено вражена, коли вони її прийняли. І, власне, коли я минулого літа дізналась, що книга отримала нагороду, та ще й OIV 2024 Award — то були неймовірні відчуття.

Мені випала честь вийти на сцену в Лісабоні, на врученні нагород Міжнародної організації винограду і вина, й розповісти всьому залу про Україну. Це було дуже відповідально — ділитися зі світом нашими великими, недооціненими секретами.

«29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» — це для всіх тих, хто вино робить і п’є

Я знаю, що багато виноробів, як і я колись, не довіряють власному минулому — бо виросли з відчуттям, що його не існує. А насправді — воно є. Історія вина в Україні — це суперсила, яку від нас просто ховали.

Мазепинські погреби з винами, наприклад, — як ми могли про це не знати? Як ми могли не знати, що у XVIII столітті заможні кияни собі копали винні погреби, коли будували будинки? Як ми могли не знати, що Сковорода був у Токайській місії і працював при виборі вин? Але це все не було нам відомо.

Я хочу, щоб виробники вин запалились ідеєю, що вони наслідують класні давні традиції, що їхня справа має історію. Ще я б дуже хотіла, щоб ця книжка була на столах всіх, хто п’є вино.

Я мрію, щоб ця книжка була яскравою, красивою, такою, яку хочеться подарувати — разом із пляшкою вина. І водночас — доступною, щоб її могли собі дозволити всі, хто любить вино або працює з ним. Дуже сподіваюся, що цей мікс вийшов: хтось зверне увагу на ідею, хтось — на обкладинку, хтось — на ілюстрації.

Ця книжка — для всіх, хто насолоджується винами. І мені однаково важливо, щоб її прочитали як в Україні, так і за кордоном.

Бо ні тут, ні там часто не знають, що в України є винна історія — ще й яка! Якщо іноземці дізнаються, що ми виноробна країна ще з часу до нашої ери, це додасть українським виноробам впевненості: на дегустаціях, на виставках, у розмовах. Бо це не нова мода — це традиція, що має глибоке коріння. Саме тому ми одразу зробили і українськомовне, і англомовне видання. Бо в цій історії є чим пишатися.

Пані Анна Євгенія сама ілюструвала книжку, або Як народилася техніка «кружечками»

Ілюстрація Анни Євгенії Янченко до книги «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні»

Хоч я й закінчила художню школу, але то було давно в дитинстві й звісно, я не є ілюстраторкою. Але коли почала працювати над книжкою, зрозуміла: пояснити іншому художнику, що саме я бачу, — дуже складно. Тоді я вирішила: головне не технічна досконалість, а щирість. Я пробувала різне — акварель, гуаш, — але зрештою вибрала фломастери й кольорові ручки. Бо це було просто, мило й дуже по-дитячому. І сам процес був ламповим-теплим.

Мене часто питають про оцей принт — чому кружечки. Кажуть: «То ти копіюєш того. А ні, ти копіюєш того», — і згадують якихось японських дизайнерів. Але насправді, коли я була мала, в садок ходила, то одного разу не знала, як щось намалювати, і спитала в бабусі. А вона мені сказала: «Малюй і отак кружечками все всередині замальовуй». Я так весь дитячий садок промалювала й було чудово. Потім, правда, у художній школі мене по руках били за це, бо штриховка нормально не виходила.

Так і виходить: тобі за тридцять і раптом порада бабусі Олександри Олексіївни виходить на перший план.

Як авторка і сама стала героїнею «Віднайденої історії вина»

Мені дуже хотілося, щоб текст не перетворювався на сухий підручник. Але при цьому, щоб він звучав достовірно. Просто вставляти великі цитати з джерел — виглядало неприродньо. Хотілося дії, емоції. Тому я придумала з великих цитат робити комікси. Відповідно треба було задіяти якогось персонажа — може, магічну істоту, яка ставитиме запитання отим мандрівникам, щось коментуватиме, провокуватиме діалог.

Але нічого не виходило. Думала-думала і зрештою вирішила: «Ой, та ладно, намалюю себе». Тому там є я, тільки поки готували книжку, зачіска змінилася.

Ілюстрація з «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні»

Бонус для читачів — квест 23 українськими винарнями. Як їх вибирали

В кінці книжки є маленька пригода — маршрут українськими винарнями. Вибрати їх було не просто. Виноробень в Україні давно понад 100. А хотілося дати щось дуже чесне й переконливе. Тому я користувалася своїм внутрішнім правилом, яке маю ще з 2013 року, відколи почала займатися вином:

• писати тільки про ті вина, які багато разів куштувала;
• стежити, як розвивається виноробня;
• і — найголовніше — щоб за вином стояла ідея настільки сильна, що погане вино там просто фізично неможливо зробити. Наприклад, коли винарня має власні виноградники, правильне обладнання, місію.

Коли вийшла моя перша книжка про вино, «Вино без правил», у ній було згадано лише кілька виноробень. Були навіть образи: «Чому так мало?» А я відповідала: «Бо поки що впевнена лише в цих». Але з 2017 року українське виноробство стрімко виросло. Пішла якість, конкурси, нові імена — обирати стало приємно й важко одночасно.

Я зробила в Excel таблицю — дані, дегустації, порівняння — і з неї вже сформувала цей маршрут із 23 винарень. Звісно, поки ми готували книжку, зʼявилися нові. Тепер я вже думаю про наступне доповнення.

Які стереотипи про вино досі живі в українському суспільстві

Один із важливих проєктів, яким я дуже пишаюся, — це цикл із чотирьох лекцій про історію вина в Україні. І попри всю цю роботу, попри зростання інтересу до теми, деякі стереотипи й далі живуть у головах навіть професіоналів.

Так, ті, хто вже відвідує винні курси, переважно позбулися міфів на кшталт «порошкового вина». Але інший стереотип — про відсутність українського виноробства як такого — досі дуже поширений. І не лише серед аматорів. Цей міф часто підтримують навіть ті, хто професійно працює з вином — сомельє, викладачі, продавці. І тут уже проблема системна: в Україні, здобуваючи винну освіту, ми вивчаємо історію вин Франції, Італії, Іспанії. А от українське виноробство лишається за дужками.

Це сумно, але не безнадійно. Поступово, крок за кроком, ми повертаємо собі цю історію. І що більше буде книжок і лекцій — то швидше вона повернеться на своє місце.

Про винні ритуали авторки книжок про вино

Вино — це не просто напій. Для мене воно завжди було ритуалом, певною медитацією.

Коли ти вирішуєш випити келих вина, поспіх недоречний. Не можна це робити, якщо думки розбігаються між незавершеними справами, повідомленнями чи тисячею інших турбот.

Вино вимагає, щоб ти залишився тут і зараз — сам на сам із собою, зі своїм келихом, зі своїм життям і з тими, кого любиш.

У мене є свої правила: якщо я випиваю келих вина — не дегустую, а саме насолоджуюсь напоєм — це означає, що в цей день я більше не працюю. Це початок справжнього відпочинку.

Дякуємо пані Анні Євгенії за цікаву та змістовну розмову 💚

Дякуємо вам за прочитання. І нагадуємо, книжку «29 століть. Віднайдена історія вина в Україні» та її англомовну версію 29 Centuries. Rediscovered History of Wine in Ukraine вже можна передзамовити в інтернет-книгарні Vivat.