«Для мене важливо, щоб книжка не просто допомагала створювати захищений внутрішній простір, а й сама ставала “живим досвідом”» — інтервʼю зі Світланою Ройз
Героїня інтервʼю: Світлана Ройз, українська психологиня, письменниця, авторка освітніх проєктів
Авторка: Ольга Боднар, райтерка блогу Vivat
У час труднощів стає особливо цінним уміння досліджувати власний внутрішній простір та віднаходити сили всередині себе. Орієнтиром у такій пізнавальній мандрівці для читачів стала книжка «Дім всередині» від української фахівчині з дитячої та сімейної психології, письменниці Світлани Ройз. «Ми змінюємося, коли діємо», — каже авторка. Її яскраві книжки-практикуми спонукають дітей до творчого самопізнання, майстер-класи допомагають батькам і педагогам. А нова праця, «Дім всередині», натхненна особистим досвідом.
Читачі полюбили історію про дівчинку Кіру, що адаптується у новому місті, разом з мамою чекає на Та (тата) з війни, листується з ним і ділиться своїми малюнками. Саме Та пропонує героїні поринути в її уявний Дім всередині, дослідити його: побувати у кімнатах радості, помилок, суму, страху, турботи про себе і надії. Допомагає у цій грі підвіска — керамічний будиночок, що нагадує героїні про рідний дім.
Поки ми з нетерпінням очікували виходу другого тиражу історії, яка відразу знайшла своє місце у читацьких серцях, поспілкувалися з письменницею про процес роботи над терапевтичними книгами і «Домом всередині» зокрема. З’ясувалося, що з останньою книжкою пов’язано чимало зворушливих життєвих епізодів. Запрошуємо прочитати інтервʼю та замовити книгу, новий наклад якої вже надруковано 🩵
— Пані Світлано, ви вже створили 16 книжок для дітей і підлітків. З чого починається робота над кожною книжкою, як з’являється готовність розкрити для авдиторії ту чи іншу тему?
— Майже у всіх моїх книжок є «замовники», хоч вони і не знають про це 😊 Був запит від дітей чи батьків. Він, звісно, не звучав так: «напишіть про це книжку». Коли до мене зверталось все більше і більше родин з однією темою і я розуміла, що повторюю з консультації в консультацію подібні речі чи коли все більше батьків звертались із запитанням «як розповісти дитині про….», я вирішувала створити «інструмент». Він би ставав посередником у контакті батьків та дітей. Давав загальну, але глибоку інформацію за різними темами. А на зустрічах родини могли б зі спеціалістами йти ще глибше, вже в особисті історії та питання.
Насправді, всі мої книги написані одночасно для дітей та дорослих. Не тільки, щоб знайти слова для пояснення складних тем дитині, а й щоб, можливо, внутрішня дитяча частина самих дорослих почула те, що їй було важливо колись давно почути.
Всі книжки, які ми створювали з різними видавництвами — це практикуми. З деякими з них можна грати — як в книжках про адаптацію до дитячого садочка чи походу до лікаря, і в «Страховиську» — книжці, яка допомагає трансформувати страх. Майже у всіх можна малювати чи є пропозиція створити щось. Для мене важливо, щоб книжка не просто допомагала створювати захищений внутрішній простір, а й сама ставала «живим досвідом». Ставала «сенсорною», виходила за рамки виключно візуального чи тактильного каналів сприйняття.
Ми змінюємося, коли діємо. І кожна книжка та книжечка пропонує дії.
Найскладнішою виявилась книжка про розлучення, яку ми видали з ВСЛ минулого року, — «Таріль з історією». Складна книжка на складну тему. Я жартую, що це єдина книжка, яку просто так, коли це не тема життя родини, не принесеш додому і не подаруєш.
— У своїх інтерв’ю ви згадували, що задумали створити «Дім всередині» ще на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, як з часом трансформувалася ідея книги? Коли виникло бажання доповнити інтерактивне видання художньою історією?
— Взагалі я хотіла зробити книжку без тексту, точніше, з мінімумом тексту. Книжку-картинку — з наліпками. В якій би дитина могла сама буквально створювати та наповнювати власний захищений простір. І дуже хотіла, щоб книжка була у формі будиночка — з трикутним дахом, з вкрапленням різних матеріалів і навіть ароматів.
Я думала про наш власний досвід — коли ми з дітьми перші місяці великої війни жили не вдома. І якраз відповідала знайомій на запитання про складну адаптацію її дитини, що поїхала від війни за кордон. Так з’явилась ідея Дому всередині, який ти створюєш сам. Але потім, в розмовах з видавництвом, ми зрозуміли, що формат такої книжки звужує аудиторію і дуже складний у виробництві. Мене попросили подумати над історіями, можливо, казками. Я відповіла: ні, я зараз точно поки не зможу. Але подумаю 😊
І тут втрутився, насправді, як і у в більшості моїх книжок, мій власний досвід. Наше повернення додому, наші стосунки та стан дітей. Від’їзд чоловіка у військо. Майже всі діалоги та ситуації — з реального життя. А всі практики та ідеї — з моєї практики. Я писала розділ і одразу кидала його в наш спільний з видавництвом чат. І ця подорож Домом всередині була для всієї команди в режимі реального часу.
Світлана Ройз з чоловіком та дітьми. Фото надані письменницею
— У соцмережах ви розповідали, що прикраса — керамічний будиночок — спочатку з’явився як ваш родинний оберіг, а тоді став частиною книги. Наскільки такі символічні речі допомагають втримувати опору у важкий час?
— Керамічний будиночок — окрема важлива і тепла історія. «Історія в історії». В ній кілька для мене важливих шарів. Перший — найглибший — можливість вшанувати пам’ять чоловіка, якого я знала ще дитиною. Данила Денисевича. Сина моїх давніх знайомих — засновників майстерні керамічних виробів «Вусатий Янгол». В дитинстві Данило хотів купити собі програвач. Вигадав робити в майстерні маленькі керамічні будиночки і продавати їх. Я купила тоді ці перші будиночки, а потім замовляла їх для моїх студентів в подарунок. На початку великої війни Данило з батьком, Борисом Денисевичем, пішли добровольцями у військо. Данило загинув. Цього року йому мало виповнитись 24 роки. Його будиночки живуть у багатьох людей. Оксана — мама Данила, і Борис публікують його вірші, безкінечно мудрі ідеї та фрази. Можливо, ви дивились мультфільм «Украдений місяць. Кум» — він зроблений за ідеєю Бориса, там історія і про його дітей. А для мене в книзі була можливість вшанувати пам’ять Данила.
Один з таких будиночків я дала із собою чоловіку у військо. Як частину дому і нашого тепла та турботи. І у мене була така сама підвіска. Я торкалась до неї, коли потрібно було «заземлитись».
Тобто цей будиночок став одночасно символом, перехідним об’єктом — посередником в контакті, і заземлюючим об’єктом, що повертає до поточного моменту — насправді, повертає до себе, у стіни «власного дому всередині».
У кожного з нас є такі предмети, які стають більше, ніж предмети — це малюнки дітей, листи, ключі від дому в кишені, яких ми торкаємось, щоб відчути більше контролю. Парфуми, які нагадують про важливі стани, події чи людей. Їхнє завдання — стати для нас «мушлями», що зберігають не шум моря, коли ми їх прикладаємо до вуха, а наш стан. Повернути нас у «вікно толерантності» — мовою травматерапевтів.
— Як ви обирали кімнати для Дому, як вирішували, які простори мають у ньому з’явитися?
— А ви помітили, до речі, що в нашому Будинку немає кімнати злості і її сили? Я хочу їй приділити інший проєкт, не знаю поки, що це буде за проєкт. Я розповідала, що наша книга — практикум. І він побудований за певною схемою. Писала я розділи не в тій послідовності, в якій потім розмістила в книзі.
Для того, щоб торкнутись складних тем, у нас мають бути сили. Має бути опора, від якої ми можемо відштовхнутись і до якої ми можемо повернутись.
Я знала, що в Будинку Всередині має бути кімната радості. Радість — емоція, на яку ми маємо собі поступово давати право. В ній частина нашої життєвості. Цю кімнату головна героїня знаходить першою. За нею йде кімната любові. В цих кімнатах ми дуже обережно йдемо в тему надії та майбутнього: Кіра відчуває — майбутнє поки приховано, але на неї точно очікує багато радості та любові. І тільки після того, як ми торкаємось теми радості та любові, ми заходимо в кімнату суму. Там Кіра усвідомлює, що сум виникає, коли ми втрачаємо те, що приносило нам радість та любов.У цій кімнаті ми говоримо і про втрату, і про силу пам’яті. Але те, що ми можемо спиратись на любов, робить цю кімнату «не важкою», легкою для сприйняття.
Ще одна важлива кімната — страху. Я люблю цю «нестрашну» кімнату — в ній дівчинка знайомиться з різними «інструментами», що ведуть її до відчуття сили.
Головна ідея цієї кімнати — ми завжди більші за наш страх.
Конфронтація зі страхами — ресурсовитратна і далі я мала дати «підживлення», щось, що дало б можливість перепочити від інтенсивності емоцій і дало б більше сил. Наступною Кіра досліджує кімнати помилок і кімнату турботи про себе. А закривається простір книги кімнатою надії — однією з найважливіших наших сил.
— «Дім всередині» — це книжка-практикум, корисна для дітей, підлітків, вихователів, вчителів, психологів. Чи відчувається різниця між тим, як її сприймають діти і дорослі?
— Знаєте, я мріяла, щоб Дім всередині був «універсальним простором». Психологи та вчителі використовують книжку для роботи з дітьми та групами дітей. Це повноцінний, готовий розроблений практикум.
До речі, у мене поки не було відгуків від чоловіків. А мами, жінки пишуть зворотній зв’язок, особливо, про кімнату турботи про себе. Я створювала її такою — щоб турбота була відчутною для всіх. Рада, що це відчувається.
Що спільного в сприйнятті: я щаслива, що книжку сприймають не як книжку, а як простір — тепла і турботи.
І читають її не тільки ті, хто за різними обставинами не живе вдома, а й ті, хто шукає відчуття «перебування в собі, як в Домі».
— Кому важче рефлексувати і занурюватися в себе — дітям чи дорослим?
— Яке прекрасне, важливе запитання. Коротка відповідь — може бути по-різному складно. Але складність різна за своєю природою.
Дітям важче — бо вони ще тільки вчаться це робити. У них ще формується здатність до самоспостереження, цей метапогляд. Дитина часто відчуває, але не вміє назвати відчуття словами, зрозуміти причину, відокремити одне почуття від іншого. Їй просто не вистачає «інструментів». Рефлексивне мислення має дозріти. І саме читання, обговорення книг в цьому допомагає.
Дорослим важче, бо вони можуть уникати цього. Уникання — ознака травматичного досвіду і виснаження. Страх йти туди, де може бути щось неприємне чи складне, чи болюче. І якщо дитині не вистачає слів, щоб ословити всі її почуття та емоції, дорослі можуть багато пояснювати, але уникати відчуттів.
Дитина швидше входить у контакт із почуттями — вони на поверхні. А дорослий краще може їх осмислити, якщо дозволить собі туди піти. Піти в свій Дім всередині.
Світлана Ройз — кураторка інтерактивної виставки «Третє дихання»
— «Дім всередині» прикрашений барвистими символічними ілюстраціями Марії Рудик. Розкажіть, будь ласка, трішки про вашу співпрацю: чи ви обговорювали окремі деталі, можливо, давали якісь орієнтири художниці, чи це було її особисте бачення історії?
— Дякую, що ви окремо запитуєте про Марію. Це моя окрема любов. З Марією разом ми зробили вже 6 книжок. Вона надзвичайно талановита та чутлива. І я дуже довіряю її відчуттю тексту. Я хотіла, щоб саме Марія ілюструвала «Дім всередині», але в неї народилась друга дитина. Вона була дуже зайнята з малюками. Команда видавництва шукала художників, всі вони були хорошими, але «не нашими». Тим часом минув рік чи півтора. Я вирішила знов написати Марії і на наше щастя вона погодилась розпочати роботу.
Уявіть, коли я подивилась обкладинку і кілька ілюстрацій, запитала Марію: «Ви використали соняхи, бо ви знаєте мою історію з ними?». Вона відповіла: «Ні, мені просто дуже хотілось, щоб ці квіти були в книзі.
А моє прізвище, Ройз, перекладається як сонях. Це — моя внутрішня квітка.
Марія дуже уважна до коментарів. А я уважна і прискіплива до ілюстрацій. Ми вивіряли, наприклад, щоб повітряний змій не був схожим на ракету, щоб всі образи сприймались безпечно і дуже «тактильно». Щоб кольори були «однозначно гармонійними». Але насправді, моїх зауважень у цій книзі майже не було. Я дуже вдячна Марії за нашу співтворчість.
— Можете пригадати реакції від читачів чи відгуки на книжку, які вам особливо запам’яталися, вразили або зворушили?
— Ця книжка відкрила такий прекрасний простір любові й підтримки для мене самої. Мені незнайомі, але вже знайомі через книгу люди надсилали фото і відео, як діти читають книгу. Дуже зворушило повідомлення, в якому мама показала фото, як її старший син років 8 разом з молодшим лежать і читають книгу. Мама написала, що у сина дислексія, він не любить читати, а цю книгу сам взяв і не випускав з рук. Його тато у війську, тато головної героїні також, він відчув спорідненість.
Розчулила історія про те, як мама прийшла до школи дитини читати книжку — в школі є така традиція батьківських читань. В одному з розділів є розповідь про те, що в родині головної героїні стукають у двері — тук-тук тук-тук тук. Це означає: «Я тебе люблю». Коли після читання вчителька запропонувала поаплодувати цій жінці, один з учнів сказав: «Ні, потрібно інакше». І почав стукати по парті: «тук-тук тук-тук тук». А всі діти підхопили.
Від таких історій стає дуже тепло. І відчуття, що любові в нашому Домі всередині стає більше.
Редакція блогу Vivat дякує пані Світлані за цю теплу розмову. Дякуємо вам, що прочитали інтервʼю. Книгу-практикум для дітей та дорослих «Дім всередині» можна замовити в інтернет-книгарні Vivat. Натхненного читання 💛
