«Був відгук від дівчини, яка написала, що це її історія» — інтервʼю з авторкою «Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенією Бабенко
Героїня інтервʼю: Євгенія Бабенко, письменниця та сценаристка, авторка роману «Усі мої тривожні дзвіночки»
Авторка: Катерина Булаєва, редакторка блогу Vivat
У трохи більш як 100 сторінках дебютна книжка української письменниці Євгенії Бабенко «Усі мої тривожні дзвіночки» встигає підсвітити багато тем, важливих для кожного українця: родина, дорослішання, кохання і дружба, проживання травми, війна та інші. Читачі хвалять, рекомендують роман, він отримує нагороди, а видавництво Vivat уже додрукувало більше примірників.
Ми зустрілися з авторкою «Усі мої тривожні дзвіночки», щоб поговорити про те, як зʼявилася книжка, що надихало пані Євгенію при написанні, як вона готувалася до висвітлення важкої теми зґвалтування у своєму романі та чи планує продовження. Читайте інтервʼю в блозі Vivat.
На фото: Євгенія Бабенко
— Ваша дебютна книжка «Усі мої тривожні дзвіночки» отримала багато позитивних відгуків, стала номінанткою премії «Своя полиця», вибором читачів. Уже випущено другий наклад. Чи ви очікували ви, коли писали роман, що він стане популярним?
— Не можу сказати, що очікувала, але мені цього хотілося, звичайно. Я приємно вражена, що людям запала у серце моя книжка, що вони активно її обговорюють, записують відео в TikTok, пишуть мені особисто. Мені це завжди дуже приємно. Звичайно, як і будь-якій авторці, яка лише починає свій шлях, мені хотілося, щоб були відгуки, щоб люди читали книжку. Тому я рада, що так і сталося, що є якийсь відгук, що її так добре прийняли.
— А був відгук читачів чи від близьких людей, який особливо запам’ятався?
— Був відгук від дівчини, яка написала мені, що це її історія. І хоча він для мене був болючим, бо не хотілося, щоб такі історії переживали жінки чи чоловіки, цей відгук також показав мені, що книжка може співпасти з реальністю, що такі історії дійсно є.
Ця дівчина написала, що моя книга допомогла їй пережити травму, і це дуже важливо — бачити відображення власної історії в художній літературі. Для мене це був такий щемкий відгук і приємно було його отримати.
— Ви розповідали раніше, що до вас звернулося видавництво з запитом написати книгу. Як це було, що ви відчули в той момент?
— Я хотіла написати книжку, в мене вже були думки про це, але серйозних кроків у цьому напрямку я ще не робила на той час. Тобто, у мене не було рукопису, я не писала видавництвам.
У мене є невеликий телеграм-канал, What a story, Mark!, і якось туди додалась редакторка Vivat. Це потім вже я зрозуміла, хто це, — коли вона написала мені листа з пропозицією.
Коли мені запропонували видати книжку, я, звичайно, зраділа, але трохи й злякалася. Був такий міні-шок.
Відразу почала думати: чи вийде в мене, чи буде це хороша книжка, чи сподобається вона читачам, чи зможу я її закінчити? Бо почати, мені здається, багато хто може, а от закінчити — це вже інша справа.
Тому я спочатку насторожилась, але це було таке приємне настороження, мені було радісно. Потім погодилась — вирішила, що я хочу це зробити.
— Ви подавали у видавництво кілька синопсисів. Чи ставили відразу на «Усі мої тривожні дзвіночки»? Які ще ідеї мали?
— Ідея цього роману була більш розписана, бо я хотіла зробити з неї короткометражний фільм. У неї більш-менш був фінал, кульмінація. І так, я на неї, мабуть, і ставила, бо я її найбільше розвинула.
Я пам’ятаю, що ще була збірка оповідань, там вже якісь оповідання в мене були навіть готові, написані. А більше не пригадаю, це було вже доволі давно, у 2022 році.
— У вашої книжки є епіграф, уривок з пісні, яку ви радите послухати при прочитанні. А які ще? Можливо у вас був особливий плейлист, який слухали при створенні роману?
— У книжці є ще одна пісня: «Димна Суміш» — «В Країні Ілюзій», яку вони слухають на пляжі біля Дніпра.
Плейлист в мене був. І ось ці дві пісні, Are You All Good? дуету breathe. та «В Країні Ілюзій», мабуть, були найбільш важливі і прослухані мною багато разів.
— Перенесімося на початок самої книжки: головна героїня Христина, ще дівчинкою, молиться, щоб її мама повернулася з роботи. Було так багато відгуків, що людям відгукнулася ця сцена. Це наче якийсь спільний спогад для українців. Чи була сцена для вас автобіографічною?
— Мені здається, діти дуже близько приймають до серця релігію, взагалі віру. В моєму поколінні, думаю, багато було дітей, які вірили в Бога, якась частина з них досі вірить, якась частина стала атеїстами, агностиками. Та через ці перші стосунки з Богом, мені здається, діти теж усвідомлюють себе і своє місце в світі. Ці дитячі молитви і якісь розмови з Богом — щось дуже миле та цікаве для дослідження та описування.
І мама — це дуже важлива людина в житті кожного. Ця штука в дитинстві, коли ти дуже переживаєш, щоб з нею було все добре, теж відгукується багатьом. Якось прийшло мені це усвідомлення.
Адже і зі мною це так само було: я хвилювалася, щоб мама повернулась додому, щоб з мамою нічого не сталося. Це спільне у мене з головною героїнею і, я думаю, ще у багатьох дітей тоді. Та і зараз, напевне, також.
— Основна ж дія роману відбувається у перший рік навчання у виші. Чому ви вибрали описати саме цей період життя людини?
— Це такий перехідний етап — від дитинства до дорослішання. Особливо, коли ти змінюєш місто, переїжджаєш на навчання в інше. І який це шок, який це стрес для кожної дитини. Така трансформація глобальна відбувається людиною. Тобі треба до всього адаптуватися, знайти нових друзів, почати навчання і можливо, навіть шукати роботу. І це все викликає дуже багато емоцій.
— Нещодавно була новина, що в Британії британський же серіал «Юнацтво» про злочин на ґрунті мізогінії пропонують показувати в школі. Чи хотіли б ви, щоб «Усі мої тривожні дзвіночки», де також багато важливого та близького для підлітків, рекомендували школярам чи навіть включили до програми?
— Це дуже відповідально насправді. Мабуть, так — для старшої школи, 10-11 класу. Бо молодшим, мені здається, це зарано читати, а от в старшій школі було б корисно.
Я якраз надихалася цією віковою категорією, і мені хотілося б щось для них зробити.
До книжки, до цього проєкту, я працювала як сценаристка над підлітковим серіалом «Секс, інста і ЗНО». І в нас були фокус-групи з дітьми такого віку — 11 клас. Цей досвід, ці розмови дуже мені відгукнулися емоційно. Я зрозуміла, наскільки це важкий період для кожної дитини, цей перехідний етап. Мені захотілося зробити щось для них, і це вилилося в цю книжку.
— Тож книжку можна читати вже зі старшого шкільного віку, але і для дорослих вона цікава теж — для них ця історія, як стрибок у минуле. Ви теж відчували ностальгію, коли писали?
— Так, я згадувала і свої роки навчання, звичайно. Хоч в романі від мого досвіду не дуже багато, але все одно настрій того, що я відчувала переданий — знайомство з одногрупниками, з самою атмосферою студентського життя. Тож для мене це також було таке повернення, і я намагалась відтворити свої почуття.
— Важливим для сюжету є перше кохання. А яким воно було у вас і чи щось вклали від тої людини в образ Максима?
— У мене перша закоханість була в школі. І це трагічна історія. Його звали Олександр, і він розбився в автокатастрофі. Я навчалася на першому-другому курсі, коли це сталося. Ми з ним не зустрічались, але це була така моя шкільна закоханість.
У персонажах книжки від нього нічого немає. Мабуть, мені ще не вдалося це виразити в словах. Може, в майбутньому це зроблю, але поки що не писала.
— Розкажіть, будь ласка, як ви готувалися писати на таку тяжку тему, як переживання травми після згвалтування?
— У мене були історії моїх друзів та подруг, бо в нас довготривала дружба і ми обговорювали це. Я знаю історію кожної своєї подруги і майже в усіх них була ситуація, пов’язана з сексуальним насиллям, на жаль. Їхні історії також мене спонукали вибрати цю тему.
Мені потрібно було глибше зануритися в тему, тому я також читала багато історій, зверталася за консультацією до психотерапевтки. Вона спеціалізується конкретно на сексуальному насиллі, в неї є досвід багаторічної роботи з такими людьми.
Мене цікавили як загальні питання, так і специфічні. Я багато питала, як поводиться людина після пережитої травми. Якщо вона знає кривдника, то як складаються їхні стосунки? Чи були в неї (у психотерапевтки) в досвіді такі випадки
І вона дійсно мені допомогла, звичайно, не конкретизуючи, не називаючи ніяких імен — все було дуже професійно. Завдяки цим консультаціям я краще зрозуміла можливі патерни поведінки. І це показала в книжці.
— А чи підтримувала вас експертка-психологиня в розкритті цієї теми?
— Вона сказала, що це дійсно важлива тема, але поставилася нейтрально. Я, чесно кажучи, не запитувала, чи потрібно писати про це, бо в мене вже був такий намір і я не хотіла з нього зрушуватися.
Хоча, можливо, для когось прочитання цієї книжки може бути травматичним досвідом. Тому треба з обережністю її, мабуть, радити і казати, що там тригерні теми.
Але з тих відгуків, що я отримувала, то ця книжка була більше про якесь звільнення. І мені писали, що вона допомагала прожити важкі емоції.
Можливо, люди, які важко її сприйняли, мені не писали. Я допускаю, що таке теж може бути.
— Віктімблеймери не приходили до вас у коментарі з заявами «ой, ну то й що, нічого такого тут»?
— Ні, я думаю, що до них моя книжка не доходить і вони просто її не читали. Таких негативних відгуків особисто мені не писали взагалі.
❗️Обережно, спойлери! Якщо ви ще не прочитали роман «Усі мої тривожні дзвіночки» й не хочете передчасного розкриття важливих моментів сюжету, пропустіть 2 наступних запитання та відповіді.
— Момент на весіллі, коли Христина викриває гвалтівника, — ви писали як терапевтичний?
— Ця сцена для мене більше про силу головної героїні і про те, що вона змогла себе захистити навіть через роки. Попри те, що минуло вже багато часу, висказати все кривднику, якось його покарати. Можливо, це момент не зовсім відплати, але щось в цьому ключі.
Мені хотілося показати, що попри те, що вона прожила таку важку травму, героїня дуже смілива, сильна і попереду в неї ще є велике важливе життя.
І що ця травма — день, який лишився в минулому. Звичайно, події того дня сильно вплинули на неї, але в той же час вона може жити далі і прожити це щасливе життя.
— А наприкінці роману сцена, яка є щасливим моментом, але не традиційним хепі-ендом. Чи була у вас спокуса написати епілог «минуло 10 років», наприклад?
— Звичайно, була. У мене була спокуса написати як хепі-енд, так і не хепі-енд. Тому я вибрала щось нейтральне. І вийшов такий кінець.
Мені писали люди, що хотілося б продовження, що хотілося б другу частину книжки. І я така: «Вау!»
Пропозиції були: написати другу частину, іншу любовну історію чи якусь професійну, змінити кут зору, жанр. Це, звичайно, цікаво, я подумала над тим, але мені здається, що ця історія все ж закінчена. І нехай це буде просто наступна книжка, інша історія.
— У тексті ви зачіпаєте багато важливих питань: дружби, дорослішання, першого кохання, першої роботи, травми, війни з росією. Чи була тема, яку не підняли в своїй розповіді та вирішили, що вже в наступній книжці?
— Мабуть, я вже відпустила цю історію. Вже зараз, мабуть, я не хочу нічого змінювати, нічого додавати.
Це перша моя спроба виданої книжки. Щоб читачі познайомилися з моїм стилем, щоб вони дізналися про мене, щоб дочитали до кінця, мені хотілося, щоб вона була невеликою. Наступну я вже планую зробити більшою. Мабуть, там будуть інші теми.
— Ви розповідали в подкасті «Книжка в торбі» (рекомендуємо до прослуховування), що працюєте над книгою про «хорошу дівчинку, яка захотіла послухати своє серце». Це і є ваша наступна робота?
— Чесно кажучи, поки той подкаст відбувався, в мене вже були трансформації щодо того, що я хочу написати наступним. І, можливо, це буде інша історія. Хоча ця також мені подобається, вона близька мені, коли я вирішила більш детально попрацювати над ідеєю, то зрозуміла, що вона недостатньо цікава для мене саме зараз. Можливо, в майбутньому я знайду для неї якісь нові шляхи розвитку.
А наразі я на етапі дослідження нової історії, дослідження і пошуку. Поки більш конкретно не можу говорити. Ця ідея нова, і мені потрібно якийсь час з нею пожити, щоб вона в мене в голові побула.
Дякуємо пані Євгенії за розмову та надані фото.
Дякуємо вам за прочитання цього інтервʼю. І нагадуємо, другий наклад «Усі мої тривожні дзвіночки» вже приїхав із друкарні, книжку можна замовити на сайті Vivat, додавши до замовлення тематичну закладинку. А ще роман можна читати в електронній версії.
Більше цікавих статей