Світлана Тараторіна про історичне фентезі «Лазарус. Змій»

Книжковий тур Світлани Тараторіної містами України триває: письменниця презентує другий роман в серії історичного фентезі «Лазарус» — «Змій». 13 червня відбулася зустріч з читачами у Дніпрі в межах книжкового фестивалю Book Space.

На події Світлана Тараторіна розповіла про роботу над першим романом і продовженням (авторка написала три книги про Олександра Тюрина, видано перші дві), харизматичних персоналій, які є прототипами її героїв, реальні факти з минулого століття, що відсилають до подій книг і не тільки. Ми вибрали найцікавіші тези та моменти розмови Світлани Тараторіної з модератокою події Ольгою Захарян-Дробович. Подаємо їх у текстовому форматі. Далі — пряма мова письменниці.

Про написання та перевидання свого першого роману — «Лазарус»

Це був мій дебютний роман. Власне, він стався через те, що на той момент був видавничий конкурс. Це було видавництво, яке до того практично не працювало з українськими авторами. […] Багато було російськомовних книг (напевно, більшість на ринку) — йдеться про часи ще до 2014 року. І фантастика в Україні існувала здебільшого російськомовна. Але 2014-й багато змінив і видавці подумали, що, можливо, і українські автори здатні приносити прибуток.

Свій дебютний роман я писала довго. Дуже страдницьки з ним працювала — це було якесь вигадування велосипеда, я ще абсолютно не розуміла, як це робити. Перший розділ переписувала більш як 20 разів і, коли вже віддавала текст, зробила «гачок» наприкінці, думаючи, що, можливо, колись можна було б написати продовження. Я не дуже вірила, що цей роман не те, що виграє, що він матиме таке добре життя. А тоді його було видано. […]

2024 року у Vivat вийшло, власне, перевидання «Лазаруса» 2018 року. 

Отож, продовження начебто і заповідалося: мене багато питали про це з часу виходу першого роману. Якщо вже зовсім чесно: я не відразу, видаючи першу частину, розуміла, що сподіваюсь на другу. Десь мріяла про це, але не думаю, що дебютний роман ми настільки позитивно сприймаємо — що будуть нагороди, відгуки і зрештою його перевидадуть. І ось — він існує вже майже 8 років.

Про роботу над романом «Лазарус. Змій»

Друга частина — ніби повернення у світ, який ти дуже добре знаєш. Всі ці роки я роздумувала, яким могло би бути продовження. У мене були якісь ідеї, сюжетні комбінації. Все змінив 2022 рік. Бо, хто читав перший роман, пам'ятає, що у ньому все зупиняється на межі великої війни.

Війни між видами: між людьми і нечистю, напевно. Чому так? Тому що події першого роману мають історичні алюзії на справжню реальність 1913 року. І ми пам'ятаємо, що 1913 рік плавно переходить в 1914-й, коли європейська цивілізація зазнала невідворотних змін. Коли я починала писати перший роман (це було в 2015 році, ми вже всі були в стані війни, просто по-різному її відчували в різних регіонах України), то хотіла подумати над моментом, коли ця війна стає неминучою. Мені так не хотілося входити в цей дискурс війни, в сюжеті навіть, що перший роман зупиняється на цій точці. Всі очікують, але війна ще не починається.

Зустріч з читачами на фестивалі Book Space у Дніпрі. Джерело фото: Альманах фантастики “Das ist fantastisch!”

Я думала над продовженням: чи занурюватися в історичні алюзії 1914-го і подальших років Першої світової війни. Але 2022 рік дав відповідь сам. Війна таки почалася. Велика і повномасштабна. Це змінило й сюжетні лінії — продовження має алюзії на реальний 1917 рік. Фентезі все ж таки дозволяє такі стрибки в часі. 

І хоча між першою і другою книгою сюжетно менше року, але в історичній реальності, на яку я посилаюся, це вже ситуація, яку ми можемо собі уявити, згадуючи нашу реальну історію 1917-го.

Про дослідження фольклору під час роботи

Для мене «Лазарус» — це urban fantasy, міське фентезі, де одним з головних героїв є місто. Водночас тут багато реальної історії, реальних історичних персоналій, хоча вони отримали різну адаптацію в фентезійному світі. Це місто 1913 року, де живуть люди і нечисть. І ця нечисть та її джерела в основному з української демонології. Мені дуже хотілося взяти якісь локальні міфи, умовно істот, які були поширені саме на цій території. 

Демонологічна система «Лазаруса» насправді складна. Недаремно в кінці кожної книжки є словник нечисті, який складався вигаданим істориком. Мене питали, чи це реальний історик. Ні, це вигаданий мною історик Межі, який намагався класифікувати всі види нечисті. Звичайно, з позиції імперця, розподіляючи нечисть за якоюсь градацією шкідливості чи корисності для власної імперії.

Оверлеї до роману «Лазарус. Змій»

І тут, якщо говорити про нечисть, то це справді дослідження багатьох наших фольклористів, етнологів з давніх давен. Наприклад, зараз, працюючи з редактурою третьої частини, я згадала історію про упирів з Нагуєвичів. Її записав Іван Франко, теж як фольклорист і етнограф. Реальна така історія сталася в Нагуєвичах на Івано-Франківщині: там виникла хвороба, в якій звинуватили упирів. Знайшли їх так само легко, як і відьом завжди легко знаходили. Ось такими фольклорними анекдотами я послуговувалася.

Якщо говорити про історію, то це велика частина мого внутрішнього захоплення. І тут іноді я сама не знаю, що мені більше приносить задоволення: читання цих історичних анекдотів чи писальних текстів.

 Дуже багато накопичилось в мене книжових досліджень і це вже перейшло в збірництво цих матеріалів.

Про теми, актуальні для Києва зараз і в минулому столітті

Вийшло так, що в продовженні накладається не тільки реальність псевдоісторична, але й, вочевидь, наша реальність. 

Ілюстрація з книги «Лазарус. Змій» авторства Єлизавети Варави

Наша історія в багатьох речах теж римується. Коли читаєш щоденники, спогади тих, хто жив у 1917-1918 роках… для мене навіть у 2022 році це було терапевтичне читання. В них не було світла, електрика вже була, але на початку революції в Києві електростанцію поклали. Потім вона ще затоплювалася. Каналізація була дуже вибірково. Кияни могли до Дніпра спускатися, якщо не було води, і таке існувало. Не було критично необхідної їжі, тому що не було можливості підвозу їжі, а Київ сам себе не годував. І так далі, і тому подібне. При цьому було постійне відчуття тривоги, бо ніколи не знали, хто звідки наступає, що буде завтра з владою. А за період з 1917 до 1920 років у Києві 14 разів змінювалось влада. 14 разів!

Були дні, коли тричі за два дні влада змінювалась. І справді киянам треба було в цьому всьому жити, пристосовуватися, були жахливі епізоди дуже страшних обстрілів… 

В мене було розуміння, що люди пережили ті часи, вони вижили. На їхніх плечах ми будуємо свою країну. Бо без національно-визвольної війни 1917 року і подальших років, очевидно, не було б нас зараз тут, не було б України. І це дуже надихало, хотілося про це розказати.

Щодо епідемій так само. Знаєте, ми пережили з вами ковід, думаючи, що це найстрашніші періоди нашого життя. А зараз думаєш: можна ж було тихо сидіти вдома, не бігаючи в укриття. У ті часи щось подібне було, страшніше трохи. Це була епідемія «іспанки» в 1918 році. Дуже швидкий грип, який ще й вражав молодих людей. І справді багато хто помер. Наприклад, Віра Холодна, акторка німого кіно, померла від «іспанки». 

Мені хотілося накласти три таких реальності: те, що було в історії, те, що ми трішки з вами пережили, і те, що можна в фентазійній реальності додати. Про хвороби написано не випадково, сподіваюся, вже третя частина серії повністю пояснить що це, як і чому сталося.

І звичайно, реалії того часу. Кияни знають, що зима 1917 року — це був перший страшний прихід більшовиків. Власне, атака Муравйова на Київ була однією з найкривавіших. Потім більшовики ще тричі приходили. Це був шлях ворога: цим же шляхом вони тоді йшли від Харкова, Полтави на Київ і їх зустрічали війська УНР на цьому шляху. Тому дуже багато алюзій, які просто диктуються історією. Якщо я пишу історичне фентезі, або з залученнями історичних фактів, то цього просто не можна оминути.

Про пошуки ідентичності

«Лазарус» — це роман про Київ і про ідентичність Бо головний герой імперець, якому ця вся ситуація не дуже подобається, так вже його виховали, приїжджає в Київ. І це дуже різноманітний Київ, де начебто мирно співіснують різні види. Хоча владу все ж таки уособлюють люди, здебільшого люди.

Йому не хочеться бути в Києві, йому все не подобається. Але за певними сюжетними обставинами він змушений залишитися. І тут починається його пошук відповіді на питання, хто він в цьому світі, як йому ставитися до Києва, як йому ставитися до Межі, де можуть існувати люди і нечисть. І це його пошуки теж.

Для мене це в цьому контексті є антиколоніальний дискурс, коли людина, яка є носієм імперських цінностей, причому нав'язаних (тому що він сам по собі, як на мене, доволі принциповий і чесний, знає, що таке справедливість), ставиться до цього світу упереджено. І це його шлях — долати упередженості і розуміти хто свій, а хто чужий. Навіть не свій-чужий, а хто свій, а хто інакший. І як сприймати цю інакшість. […]

Основний вектор першої частини — це нечисть-люди, свій-інакший. Коли цей інакший стає чужим. Коли цей чужий може розвернутися до тебе настільки, що почнеться війна. У продовженні (без спойлерів), мені хотілося подумати над тим, що може об'єднати свого-інакшого і хто цей інакший. Бо тут ще питання: хто свій, а хто інакший?

Про Змія

Тут сильно вигадувати не довелося, бо це міф про київського змія. І, взагалі, в кожному європейському місті має бути свій змій. Якщо у вас свого змія немає, то пошукайте, він точно десь є, десь захований. […]

Історія про київського змія існувала завжди. Від казок про Кирила Кожум’яку, з давніх давен, до Змієвих валів, які оточують наш регіон. І мені теж дуже хотілося з цим міфом погратися, тим паче події в багатьох справах першої книжки торкаються якраз Кирилівських пагорбів, де за легендами і була битва Кирила Кожум'яки зі змієм. Там є печери, де змій спав і там були розкопки, де знаходили невідомі кістки різного походження. Тобто, вочевидь, змій там був. Треба це визнати. Якщо він був, то, звичайно, про нього треба написати.

Той, хто читав першу частину і буде читати другу, я думаю, відчує різницю у сприйнятті Змія і авторкою, і мені би хотілося, щоб героями теж. 

Я не думаю, що це буде спойлером, але в другій частині Змій вже є повноцінним героєм. Якщо на початку першої історії вся Межа чекає на нього, Змій для нечисті є легендарним воїном, царем, вождем, тим, хто їх звільнить від цього гніту людей, то в другій частині він вже з'являється. І тут мені хотілося подумати не те, щоб над природою влади, а над природою тих, кому ця влада дістається, як вони з цим можуть впоратися.

Про улюблених / головних персонажів

Олександр Тюрин, Василина і Топчій — це три стовпи, які тримали першу історію (або мені так здавалося як авторці). У першій книзі дуже багато персонажів і не всіх їх обов'язково запам'ятовувати, тому що від справи до справи залишаються основні, решта можуть десь «пробігати», але не так активно діють.

Коли я написала першу книгу, читала на неї відгуки, дивувалася, де мені писали, що замало жіночих персонажів, або вони не досить яскраві. Я думала: «А як же Василина?». Пізніше перечитувала роман, готуючись писати продовження, і зрозуміла, що та Василина, яку я вигадала, залишилася в моїй голові. Це емансипована, для мене дуже симпатична, по-своєму неоднозначна, зі своїми слабкостями, але надзвичайно приваблива жіноча персонажка. Про неї склалася недосказана історія, так як я собі її уявляла, тому в продовженні це вже була реабілітація перед Василиною передусім.

Також будуть будуть повноцінні сюжетні лінії тих, чиїми очима ми будемо бачити історію. Це Олександр Петрович Тюрин, головний герой «Лазаруса», в «Змії» він буде так само. Василина, докторка з психічних захворювань нечисті, яка з'явилась на сторінках першого роману, продовжує діяти в другому романі. І, звичайно, Парфентій Топчій, мені за відгуками здалося, що він найбільше полюбився читачам. Хоча задумувався він за абсолютно клішованою схемою Вотсона і Голмса, цей персонаж, до якого Голмс ставиться так: «а знаєте, Вотсоне, ви дурник, я вам все розкажу». Так і Тюрин діє моментами зневажливо, щось пояснюючи своєму напарнику. Але напарник виявився не настільки простим, як здавалось на початку. І він для мене як для авторки був теж одним з найцікавіших в продовженні. 

Я не люблю, коли кажуть, що персонаж вийшов з-під контролю (так ніби автор нічого не контролює), але з Топчієм мені було самій цікаво досліджувати його історію — навіть не придумувати, а начебто йти за логікою цього персонажа.

У цьому контексті, продовження — це справді була така зустріч з друзями, яких я добре знаю. Скажімо, якщо перший роман я писала декілька років, переписуючи все, то продовження, яке складається з двох книжок, я написала одним заходом приблизно, мені здається, менше, ніж за рік. Зараз просто питання редагування вже третьої частини, але написані вони були разом.

Про історичний прототип Олександра Тюрина

Усі герої, які діють на сторінках книжки, вигадані, усі прізвища, за винятком кількох, належать реальним людям, які жили в Києві на початку ХХ століття. Тут є багато історичних прототипів, які існують на рівні прізвища, і мені хотілося розказати про цих персонажів. Якщо вам буде замало гугла та вікіпедії, Vivat додали у перевидання історичні коментарі. Я їх структурувала на місця, споруди, прізвища тощо.

Тюрин насправді теж сконструйований. Його прототипом є київський поліцейський того періоду Микола Красовський. 

Я дуже люблю цього персонажа і не стомлююсь про нього говорити. Це слідчий, який працював в Київській міській поліції у 1910-х роках. Він був дуже результативним, знаменитим, розкрив не одну резонансну справу. Він провів реформу київської поліції. Ним пишалися, називали різними іменами, наприклад, «український Лекок» — за ім'ям героя бульварних французьких детективних романів. Але у 1913 році стається «Справа Бейліса». Може, ви про неї чули. Це історія про те, що у Києві в печерах знайшли тіло хлопчика, 12-річного гімназиста. Він був практично роздягнений, зі страшними ножовими ранами на тілі.

На той момент імперія ворога вже була доволі хитка і нестабільна. Тобто з одного боку стабільна, як кожен труп, але з іншого боку її роздирали протиріччя. І як завжди, що робить імперія в такі моменти? Вона намагається зіштовхнути підкорені народи одне з одним. І тут цей випадок зі смертю хлопчика, на календарі іудейський Великдень. Вирішують сказати, що це ритуальне вбивство.

Неподалік від місця знайдення тіла був цегельний завод, де працював прикажчик Бейліс. Ось його заарештовують, звинувачують. Два роки він сидить у тюрмах, поки йдуть розслідування. Зрештою стається суд 1913 року, на який з'їжджаються всі ліберали імперії.

Микола Красовський

Микола Красовський, який займався цією справою, який намагався розслідувати по-чесному, розуміє, що Бейліс цього хлопчика не вбивав і взагалі його не знав. Але політична система була заточена на цю релігійну версію, і за те, що він мав свої версії, які міг підкріпити слідчими даними, Красовського звільняють з органів, він навіть потрапляє під суд. Він відбивається, дає свідчення на суді. Говорить про те, що в цьому винні інші люди (їхні імена з’являються в продовженні роману).

Але ця справа завершується, Бейліса виправдовують. І тут велику вагу відіграли кияни. Був суд присяжних, просто набрали киян, міщан. І представники режиму вважали, що настільки сильні антисемітські настрої серед киян, що вони апріорі звинуватять цього Бейліса, навіть не зважаючи на докази і свідчення. Але ні, кияни його виправдали. Бейліс, зрештою, з родиною переїхав і його шлях завершився в Сполучених Штатах Але, що цікаво, ритуальний аспект вбивства не був знятий. До сих пір це залишається так.

А потім починається 1917 рік. І Красовський (вочевидь, подіяла ситуація з звинуваченням та наклепами і, напевно, він побачив, що таке є імперія) проходить шлях від імперського поліцейського до того, хто починає працювати в органах УНР. І він в якийсь момент очолює поліцію київську в УНР, а потім стає одним з засновників Служби безпеки УНР і Служби зовнішньої розвідки. От зараз, якщо ми подивимося якісь умовні пантеони цих міністерств, служб українських (книжки тощо), всюди буде Микола Красовський.

Для мене шлях Красовського паралельний з моїми книжками. Коли я починала писати, то про нього у вікіпедії був один абзац. Зараз це вже така велика повноцінна стаття, за вісім років наповнена, де ми знаємо декілька версій, як напевно закінчилося його життя. Це теж свої детективні історії. Мені би дуже хотілося, щоб про нього хтось написав нонфікшн — про його шлях. […] 

Буквально перед вторгненням у 2021 році з'явилась меморіальна табличка Красовському в Києві на тому будинку, де він приймав відвідувачів як поліцейський. Тому це історія про те, скільки ми всього ще маємо дізнатися і з яких неймовірних джерел це все приходить, щоб відновити те, що у нас було забрано.

Про історичні алюзії та цікавих постатей минулого

Межа — це алюзія на смугу осілості, яка існувала в Російській імперії. Це територія, де могли і не могли жити євреї. Київ то входив в цю смугу осілості, то не входив. Зрештою дозволялося в Києві на Липках, на Печерську (там, де зараз у нас всі урядові установи, Офіс Президента) жити євреям — купцям першої гільдіїі, найбагатшим. Тобто якщо хочеш там майно, хочеш там жити легально і постійно, ти маєш бути мільйонером.

Від того, звичайно, пішла історія про те, ніби тільки євреї тримали весь бізнес і весь цукор в Україні на той момент. Ну, тобто, частково це правда. І от з цим мені хотілося погратися, що є якесь обмеження територіальне. Тут живи, тут не живи. Тут роби, тут не роби. Для нас це вже дуже абсурдно, хоча, як ми бачимо, логіка нашого ворога до сих пір так працює.

У романі зустрічається багато різноманітних героїв, які відсилають до минулого. На рівні імен, наприклад, у мене такий персонаж — вихор — в українській демонології це такий дуже рухливий чорт з крилами. Мій персонаж має прізвище Донцов. Це алюзія на Дмитра Донцова, ідеолога українського націоналізму. Він був дуже харизматичний, як людина і як політичний діяч, неоднозначний в багатьох речах. Є така згадка і є можливість для тих, хто захоче, почитати про нього більше.

Дмитро Донцов

У продовженні з'являється людинобик В'ячеслав Липа і немає тут абсолютно прямої аллюзії, але (я дала це в історичні коментарі) прототипом цього персонажа можна вважати В’ячеслава Липинського. Для мене це дуже символічна історична постать. Тому що це етнічний поляк і поляк за самоусвідомленням. Але він визнав історично відповідальність поляків перед українською нацією. І вважав, що поляки мають сприяти розвитку української нації. Липинський підтримував гетьмана Скоропатського і сповідував ідею, що в Україні може бути принаймні спадкова аристократія. В принципі теж, можливо, про нього вже говоримо, але можна говорити голосніше і моя інтерпретація цього є.

Про розширення локацій у наступних частинах

У книжці є два форзаци. Перший форзац — це мапа Києва, яку ми змалювали з мапи 1911 року. Інший форзац — це вихід трошки ширше, така умовна Київська губернія. Історія розгортається на північ, бо з півночі приходить загроза, та на південь, бо ми більше дізнаємося про деякі види нечисті. Якраз в продовженні ми дізнаємося більше про упирів і вовкулак. І наступна частина піде ще далі. Ми будемо мандрувати Межею.

Якщо ми говоримо про реальну історію і подивимося на 1917-1918 роки, то можна собі приблизно уявити, куди далі буде рухатися сюжет. Все закінчується, скажу вам, в київському «Арсеналі». Це теж прив'язано до реальних історичних подій, але вже з моєю авторською інтерпретацією. […] Це напевно буде одна з фінальних точок третьої книжки, велика загроза, від якої всі будуть боронитися.

Новинка «Лазарус. Змій» та перша книга серії, бестселер «Лазарус», доступні в паперовому, електронному та аудіоформаті. Магічного та пізнавального читання 🕯️