Гібридна топографія
Ми звикли до стабільності географічних карт і непорушності кордонів. Коли навесні та влітку 2014 року межі держави раптом стали по-новому перекроювати, це виявилося шоком для більшості українців – тієї більшості, яка вважає, що Україна – це частина цивілізованого європейського простору з чітко встановленими правовими нормами, обов’язковими для виконання. Однак спроба пересунути державні кордони, хоч якою б авантюрною вона не здавалася за умов ХХІ століття, вдалася. Може, якраз завдяки вдалому поєднанню різних маніпулятивних технологій. Тобто, не так через збройну агресію сусідньої країни (хоча її важко заперечити), як через спритне використання інформаційних ресурсів, у яких затиралася відмінність поміж правдою, напівправдою й вигадкою. Це наочно показало всю силу символічного капіталу, яким є сучасна система інформації, тобто капітал культури.
"Що ж стосується вибору творів для аналізу, то його визначили три критерії. По-перше, охоплено увагою топових письменників, які істотно впливають на громадську думку та й уміють сконцентрувати ключові проблеми нашого часу. По-друге, обрано твори, що викликали найбільший суспільний резонанс, що активно обговорюються й дискутуються в публічній сфері. По-третє, автор не зрікається суб’єктивності, тому залишив також нішу для власного вибору, продиктованого приватним смаком чи відчуттям актуальності. Так чи інакше, у книжці будуть обговорені твори Софії Андрухович та Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Володимира Лиса, Надії Мориквас, Володимира Рафеєнка, Василя Шкляра тощо. Їх годі проігнорувати, коли мова йде про ментальне топографування українських місцевостей, дарма що можна навести численні інші (можливо, не менш промовисті й влучні) приклади такої культурної практики в сучасній літературі.
Літературне топографування місцевості представлено в трьох проекціях. У першому розділі автор зосередив увагу на характерному діагностуванні «місць пам’яті» (П’єр Нора), що втілюють механізми культурного освоєння – не лише простору, а й часу. У третьому розділі розглянуто феномен місць проблематичних або «не-місць» (Марк Оже): позбавлені властивостей, вони й людину прирікають на аналогічне зречення власної тотожності. Нарешті, перший і третій розділи книжки розділено пунктирною зоною війни, зокрема в її гібридній якості, яку не можна конкретно визначити. Таким чином, місця чергуються з не-місцями, реальну конкретику карти застує символічна й уявна локація, а географія неодмінно поєднується з історією. Принаймні такий образ світу пропонує художня література, адже їй ідеться передусім про людину й людські уявлення простору, а не про політичні чи геодезичні мапи. У цьому людському світі зовсім інакші, ніж у природі, вітри, бурі й урагани, – не менш стихійні й не менш руйнівні, однак інші. І якщо читач має відчуття, що зараз ми мимоволі опинилися в епіцентрі однієї з таких стихій, то в художній літературі він знайде поживний ґрунт для того, аби це відчуття ідентифікувати, збагнути й осмислити" (Ярослав Поліщук, із передмови).
