Добірка рецензій на роман «Пісня Ахілла» Медлін Міллер
Прихильники Медлін Міллер та її книги «Цирцея» радіють скрому виходу українською у Vivat ще одного роману авторки — «Пісня Ахілла». Та чого саме варто чекати від цієї книги? Дізнатися допоможуть цікаві рецензії.
Продовжуючи рубрику в блозі Vivat, ми пропонуємо вашій увазі добірку ревʼю, присвячених «Пісні Ахілла» (The Song of Achilles). Попереджаємо, у них можуть бути невеликі спойлери, проте найбільший ви певно вже знаєте: ця книга — не тільки ретелінг про події Троянської війни, а й зворушлива, трагічна історія кохання.
Рецензія на «Пісню Ахілла» з The Washington Post
Авторка: Мері Дорія Рассел
На відміну від щасливих учнів класицистики, як Медлін Міллер, я не знайомилася з творчістю Гомера у молодості. Доки мені не виповнилося 60 років і я не почала писати про Дока Голлідея (який читав класику мовами оригіналу), найближче до «Іліади» я була, дивлячись «Трою» з Бредом Піттом.
Термін «гомерівський» може бути кодом для перезрілої прози, захопливих епічних сюжетів та безлічі нерозрізнених героїчних персонажів. Цей зневажливий вислів більш доречно застосовувати до пишних, незрозумілих перекладів Гомера. Знурившись у кілька з них, я щойно закінчила енергійне, потужне виконання «Іліади» Стівеном Мітчеллом, коли надійшла «Пісня Ахілла» Міллер.
На фото Медлін Міллер
Моя порада — прочитайте ці дві книги разом. В «Іліаді» Гомер пояснює гнів Ахілла похмурістю та ображеною гордістю. Під час облоги Трої Агамемнон забирає у нього полонянку Брисеїду, і Ахілл дується у своєму наметі, замість того, щоб битися за царя, який принизив його та вкрав його нову іграшку. Позбавлені божественної майстерності Ахілла в бою, десятки тисяч греків гинуть як ціна за його честь. Але саме смерть його друга Патрокла справді викликає лють Ахілла. Ця втрата знову кидає Ахілла в бій, гнаного горем настільки нестерпним, що воно досі може приголомшити та зворушити нас.
Але ким був Патрокл? Чому його смерть так спустошила Ахілла? Гомер розповідає нам, що сталося, але не розповідає чому. «Пісня Ахілла» Міллер пропонує цю передісторію, екзегезу, яка витягує особисте та інтимне з мужньої пригодницької історії Гомера.
Вона дослідила давньогрецькі тексти, щоб знайти кожну згадку про Патрокла. Вона знайшла вигнанця і створила для нас самотню, ізольовану дитину, позначену зворушливим смутком. Він привертає увагу золотого хлопчика Ахілла і зростає поруч з ним, стаючи не просто товаришем і другом, а й дорожчим для Ахілла за все на світі.
Поступово «Пісня Ахілла» перетворюється на тиху історію кохання, настільки зворушливу, що мені не хотілося переходити до війни та розповіді Гомера про збочену честь та вперту гордість. Але Міллер граційно переходить до цієї більш публічної історії. Її батальні сцени напружені та захопливі. У них молодий, напівбожественний Ахілл розкривається як Aristos Achaion — найвеличніший з греків. До кінця історії її персонажі заґартовуються ще 10 роками війни. Це чудово зроблено.
Міллер виконує й інші, не менш складні переходи. На третині шляху вона виводить нас із натуралістичного світу, який здається реалістичним і знайомим, у стародавній світ богів і богинь, які спаровуються зі смертними, щоб породити великих воїнів-героїв з оповідань Гомера. Це сміливий вибір.
У фільмі «Троя», як ви, можливо, пам’ятаєте, сценарист Девід Беніофф розповів історію облоги без комп’ютерно-згенерованих божеств і тонко натякнув на те, як реальні події пізніше можна було б інтерпретувати як те, що відбулося під божественним впливом. (Його Ахіллес також був безпечно гетеросексуальним, а Патрокл у фільмі став йому двоюрідним братом).
Міллер не займається такими сучасними маніпуляціями. Морську німфу Фетіду зґвалтував смертний і змусив народити Ахілла. Абсолютно людський юний Патрокл супроводжує свого напівбожественного друга на вершину гори, де хлопчиків навчає кентавр. Ці події здавалися реальними в контексті роману та нагадали мені зауваження Стенлі Шмідта, редактора журналу Analog Science Fiction and Fact, про те, що ми завжди розповідали історії про інопланетних істот, але в минулому називали їх ангелами та демонами, кентаврами та німфами.
Занадто часто романісти ставляться до минулого так, ніби воно «як зараз, але в капелюхах» — сміливі, незалежні жінки відстоюють свої права; рабині сперечаються і їм це сходить з рук. Ага, звісно!
Міллер позбавила свою історію такої сучасності. У ній немає фрейдистської психології, немає просвітницького скептицизму щодо релігії, немає іронічного знання з 21-го століття. Наповнена науковими дослідженнями, її уява бездоганно поєднується з епізодами «Іліади».
У прозі, такій же чистій та лаконічній, як і захоплива поезія Гомера, Міллер передає силу та відданість юнацької дружби та дозволяє нам повірити в цих давно померлих хлопців, для яких морські німфи та кентаври — не легенда, а реальність. Авторка рробить їхні імена відомими ще одному поколінню, поглиблюючи та збагачуючи історію, яка розповідається вже 3 000 років.
Джерело: сайт The Washington Post
«”Пісня Ахілла»: ЛҐБТК+ література, написана правильно» — огляд на The Daily Free Press
Авторка: Іден Мор
Минулого тижня я прочитала «Пісню Ахілла» Медлін Міллер, і мені є що сказати.
Фанарт до «Пісні Ахілла» за авторством Cassey Kuo. Джерело: Facebook-сторінка Art of Cassey Kuo
Роман — це художній переказ класичного грецького міфу про Ахілла та його соратника й, як кажуть, коханого Патрокла. Міллер розповідає історію їхнього кохання очима Патрокла, від дитинства до дорослого віку, у ліричному стилі письма. Сире зображення кохання та пристрасті в поєднанні з природним, але складним розвитком персонажів робить книгу захопливою.
Багато хто класифікував би цей роман як типову ЛҐБТК+ літературу, адже зрештою, двоє головних героїв перебувають у одностатевих стосунках. Але, прочитавши чимало любовних романів про ЛҐБТК+, я помітила ключову відмінність між цим романом та багатьма іншими і це допомогло мені усвідомити, що в цьому жанрі існує серйозна проблема.
Я рішуче підтримую підвищення обізнаності про спільноту через літературу, але я розумію, що є правильний і неправильний способи це робити. Моє невдоволення стосується не історій, класифікованих таким чином, а радше самої класифікації та позначення. Значна частина сучасної ЛҐБТК+ літератури, з якою ми стикаємося сьогодні, робить єдиною темою книги гомосексуальність.
Візьмемо, наприклад, фільм «З любов’ю, Саймон», який зняли за книгою. У ньому розповідається про те, як Саймона змушують «вийти з шафи» та як він справляється з наслідками цього, досліджуючи стосунки з таємничим хлопцем онлайн. Історія болісно одномірна. Єдиним помітним сюжетним моментом є сексуальна орієнтація Саймона, настільки, що здається, надмірно політизований характер сюжету завдає болісної несправедливості ЛҐБТК+ спільноті.
Як в «З любов’ю, Саймон», здається, автори часто настільки зосереджуються на одностатевій природі стосунків, що це взагалі перестає бути схоже на стосунки — через брак емоційного розвитку чи справжнього дослідження зв’язку між персонажами.
Історія Міллер зовсім не схожа на це. Один зі способів, яким вона блискуче досягає цього, — це переплетення давньої історії з романтичною пригодою, яку часто ігнорують. Ґеї не з’явилися за останні 100 років. ЛҐБТК+ спільнота завжди існувала протягом історії, а література не визнавала її існування.
Але Міллер переробляє розповідь, стару як світ, з історією кохання в основі, роблячи її нічим не відмінною від будь-якої іншої історії кохання, вплітаючи їхнє кохання в історію.
Історія кохання Ахіллеса та Патрокла значною мірою існує таємно, зосереджуючись лише на них самих, а не на навколишньому суспільстві, що дозволяє авторці заглибитися у справжню, непідробну красу їхнього зв’язку, не схожу на жодний роман, який я коли-небудь читала.
Історія починається з того, що Патрокл відчуває потяг до свого друга Ахілла, хоча й не може розпізнати, чим ці почуття є насправді. Він захоплюється красою та грацією Ахілла. Межа між дружбою та романтикою швидко стирається, і вони досліджують свої почуття у лісовій тиші, створюючи зв’язок на все життя без зовнішнього впливу та осуду.
Вони росли разом і їхні душі переплелися. Міллер витончено зображує, як двоє людей можуть кохати так сильно, що майже зливаються в одну істоту, створюючи відчуття, ніби вони завжди були лише двома половинками цілого. Але вона все ще зберігає їхню індивідуальність: Ахілл — сильний напівбог, який прагне слави, а Патрокл — ніжний і добрий цілитель. Вони люблять одне одного, попри відмінності, пройшовши разом усі труднощі своєї молодості.
Важливо зазначити, що історія кохання — не єдине, що відбувається у «Пісні Ахілла». Персонажі борються з війною, славою, безсмертям та втратою людяності. Це чудовий приклад репрезентації ЛҐБТК+, оскільки підходить до ґей-романтики та її трактування так само, як і до гетеросексуальної романтики. Окрім їхньої сексуальної орієнтації, є набагато більше, що робить цю книгу чудовою.
Попри все це, навколо ЛҐБТК+ спільноти все ще існує лякаюча кількість стигми. Як людина, на яку література вплинула більше, ніж будь-що інше у її житті, я вважаю, що слова можуть допомогти поширити обізнаність, якої заслуговує спільнота. Але слова мають силу, і їх потрібно використовувати обережно та правильно.
Загалом, я схильна вірити, що ця книга стане сучасною класикою, тому закликаю вас спробувати її прочитати, ким би ви не були. Вона може вас здивувати.
Джерело: The Daily Free Press
«Пісня Ахілла» Медлін Міллер — рецензія на The Guardian
Авторка: Наталі Гейнс
Грецький напівбог Ахіллес вперше постає як коханець, так і борець у цьому чудово написаному романі.
Якщо ви хотіли переказати історію одного з великих закоханих у грецьких міфах, ви могли б обрати Паріса, чиє кохання (чи пристрасть) до Єлени спрямувало тисячу кораблів проти його міста Трої та стерло його з карти світу. Або Орфея, чия відданість Еврідіці привела його в глибини пекла, щоб спробувати повернути її. Або навіть Алкести, яка так сильно кохала свого чоловіка Адмета, що була готова померти замість нього.
Остання міфічна фігура, яку ви могли б спробувати переосмислити як романтичного героя, це Ахіллес, одноосібний геноцидник, визначальною рисою якого був його невгамовний гнів. Ахілл відмовився від битви під Трої, бо Агамемнон зневажив його честь, і спостерігав, як троянці вбивають його співвітчизників-греків; він повернувся до битви лише тоді, коли його друг Патрокл був убитий.
Його помста Гектору була безжальною: він не лише вбив оплот Трої, а й знеславив труп, тричі протягнувши тіло Гектора по місту. Гомер викладає все це у першому рядку «Іліади»: «Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея» (переклад Бориса Тена). Навіть після смерті його привид все ще прагне крові, і Поліксену, троянську принцесу, доводиться приносити в жертву біля його гробниці, перш ніж греки зможуть відплисти додому з Трої.
Але у своєму романі «Пісня Ахілла» Медлін Міллер знайшла кохання під кровопролиттям та люттю.
Історія розповідається від імені Патрокла, який, вигнаний батьком жити до двору Пелея, невдовзі закохується в сина свого господаря, надлюдину Ахілла: з дитинства його статус напівбога означає, що він швидший, красивіший та вправніший за всіх своїх однолітків.
На диво для Патрокла, Ахіллес відповідає йому на кохання, і двоє хлопчиків стають дорослими та кохають один одного. Ахіллес залишається для Патрокла божественною фігурою:
«Я заплющив очі й чекав, довгі хвилини, поки не подумав, що він заснув. Потім повернувся подивитися на нього. Ахілл лежав на своєму боці, спостерігаючи за мною. Я не чув, як він перевернувся. Я ніколи його не чув».
Проза Міллер поетичніша за майже будь-який переклад Гомера. Іфігенія, принесена в жертву своїм батьком Агамемноном, щоб задобрити богиню Артеміду, описується як така, що мала «зворушливе ім’я, наче стукіт копит молодих козенят по камінню: швидке, жваве, миле». А коли Брісеїда, наложниця, яку Агамемнон пізніше викрадає у Ахілла, поступово вивчає грецьку мову у Патрокла, «її слова були подібні до нової шкіри, все ще тверді й чіткі, не затерті від використання».
Відчуття неминучої трагедії ніколи не покидає цих закоханих. Ахілл давно знав, що йому доведеться вибирати між коротким, славним життям і довгим, прожитим у безвісті. Міллер посилює драматичну іронію, властиву їхній історії. Обоє знають, що Ахілл ніколи не повернеться з Трої: йому судилося померти там. Але Патрокл надто маловідомий, щоб фігурувати в пророцтвах, тому він боїться жахів життя після смерті Ахілла:
«Я підвівся і потер кінцівки, розбудив їх ляпасом, намагаючись попередити істерику, що наростала всередині. Ось так це й буде, щодня, без нього. Я відчув, як щось сильно стискає груди, схоже на крик. Щодня, без нього».
Ми знаємо, що Патрокл має померти раніше за Ахілла. І лише після його смерті на перший план виходить справді жахливий аспект Ахіллової природи. Коли він зустрічається з Гектором, останній просить повернути його тіло родині, коли Ахілл покінчить з ним:
«Ахілл видає звук, наче задихається. „Між левами й людьми немає угод. Не сподівайся на пощаду“».
Міллер витратила 10 років на написання цієї книги, проте її плавна проза приховує ретельне дослідження, яке вона явно вклала в неї. Це глибоко зворушлива версія історії Ахілла: там, де раніше стояв і бився супергерой, тепер існує повністю тривимірна людина — син, батько, чоловік і коханець.
Джерело: сайт The Guardian
«Це ваш знак, щоб прочитати „Пісню Ахілла“ (і плакати)» — відеоогляд
А наостанок у подібних публікаціях ми завжди додаємо відеоревʼю від англомовних книжкових блогерів, та цього разу вибрали не зовсім рецензію. Ми пропонуємо до перегляду захопливу відеопрезентацію, опубліковану на YouTube-каналі your boy needs a hobby. Вона справді називається «Це ваш знак, щоб прочитати „Пісню Ахілла“ (і плакати)».
Автор цього відео з мінімальною кількістю спойлерів розповідає про розгортання троянської війни та її опис в «Іліаді», розглядає витоки історії про Ахілла і Патрокла, описує власні враження від роману Медлін Міллер.
❗️ Та попереджаємо у відео є чорний гумор, «дорослі» жарти й міцна лексика.
Нехай ця добірка рецензій допоможе вам зрозуміти, чого очікувати від книги «Пісня Ахілла» Медлін Міллер, і надихне вас додати її до списку бажанок або й передзамовити 💚
