Про письменництво під час війни, наш емоційний спадок та розмови з дітьми про важливе — фрагменти з інтерв’ю Катерини Єгорушкіної
У своїй творчості сучасна письменниця, членкиня українського ПЕН-клубу, арттерапевтка Катерина Єгорушкіна осмислює прожитий досвід та допомагає зробити це іншим. Під час війни авторка документує свідчення українців, спонукаючи не тамувати власного голосу і таким чином розширювати власний простір свободи. Письменниця створила понад 20 книжок для дорослих і дітей. Цьогоріч вийшла її нова книжка «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни».
Взаємодіючи з дитячою аудиторією, Катерина Єгорушкіна використовує практику казкотерапії. Яскраві дитячі книги авторки вийшли, зокрема, у Vivat: «У нас завівся невидимий тигр», «Наш підліжковий космос», «Історії друзів із Горішкових Плавнів», «Історії хоробриків із Горішкових Плавнів», «Мої вимушені канікули».
Книжки Катерини Єгорушкіної перекладені різними мовами, права на них придбані у 20 країнах. Серед відзнак — премія Пітера Пена у 2004 році, що дісталася шведському виданню дитячої книги «Мої вимушені канікули». У 2022 році ця книга також увійшла до списку «Книги року BBC» та очолила рейтинг «Топ БараБука».
У нещодавньому інтерв’ю для медіа UkraineWorld Катерина Єгорушкіна розповідала про те, як допомагають історії з її власної родини осмислювати теми для творчості; а ще про простір для самовираження та збереження емоційного спадку, волонтерську діяльність, сприйняття складних тем маленькими й дорослими читачами. Ми вибрали низку важливих фрагментів з інтерв’ю письменниці та переклали їх українською.
Про спадок війн і те, як травми впливають на нас
«Я відчинила тумбочку і дістала невеликий стосик листів, їх написав коханий моєї бабусі, Андрій, під час Другої світової війни, коли їхав на фронт. Бабуся Таня залишила мені ці листи. […]
Читаючи листи того дня, я замислилась: чи можемо ми вплинути на те, як війна та травми змінюють нас?
За часів моєї бабусі не було стільки інформації чи доступу до психологічної підтримки; потрібно було вижити, збудувати довкола себе захисний панцир та перетворитися на людину, зведену до набору функцій (і радянський режим не заохочував нічого більшого — ті, хто був здатний ставити запитання, стикалися з репресіями).
Частина родини померла, а держава забрала землю, сад і все велике господарство. Моя бабуся не могла здобути вищу освіту, бо навіть не мала взуття, щоб їздити до міста. Вона працювала на різних роботах, мала два цивільні шлюби, двох дітей, але продовжувала кохати Андрія до кінця своїх днів. Вона замовила два портрети: один свій, у молодості, і один свого коханого. Куди б не переїздила, вона вішала ці портрети над ліжком і казала чоловікам, які були в її житті, що це її брат. […]
Все ж, підозрюю, що моя бабуся хотіла пам’ятати себе саме такою, якою вона була тоді — її довоєнний образ був для неї надзвичайно цінним. Я думаю, що війна знищила щось важливе всередині неї, і через пам’ять про коханого вона намагалася відновити цю втрачену частину себе».
Про роботу з документальною книгою «І тоді наш будинок став кораблем. Історії про емоційний спадок війни»
«Багато з нас захоплені власними історіями — часто хаотичними, неосмисленими — проте схильні думати, що ці історії небагато важать для інших. Мовляв, поговоріть з тими, хто ближче до лінії фронту. Але це пастка. Бо там ви знайдете або мертвих, або тих, хто втратив слова, щоб описати, через що довелося пройти, чи втратив надію, що людина з іншим досвідом зможе їх зрозуміти. Тоді виглядає так, що лише мертві мають право говорити. Але такий підхід грає на руку нашим ворогам і створює ситуацію, коли ми знову втрачаємо свій голос, а за нас говорять інші. Ось чому я вирішила зібрати ці історії — щоб ми не втратили шансу змінитися завдяки їм. Спочатку це були короткі свідчення, підслухані десь у чергах, у громадському транспорті. Згодом я почала цілеспрямовано записувати інтерв’ю з людьми. Зазвичай розмова займала кілька годин, а через кілька місяців чи навіть рік я поверталася до людини та питала про зміни, які з нею відбулися з того часу. Історії людей змінювалися з плином часу, і я слідкувала за своїми героями. […]
Мені здається, ми занадто багато всього відклали на час «після війни» — не лише радісні речі. Непропрацьований біль руйнує наші тіла, психіку, стосунки. Багатьох моїх знайомих, які відкладали такі речі ще з 2014 року, немає в живих. Молоді люди — здебільшого волонтери або члени сімей — один за одним отримують жахливі діагнози. Ось чому я хочу, щоб ми вже зараз почали працювати над своїм емоційним спадком. Це вимагає сили, підтримки, розуміння і хоча б краплі відчуття безпеки. Але ми не можемо дозволити собі нескінченно накопичувати біль і зламатися від цього тягаря».
Про самовираження та простір свободи
«Довгий час я боялася самовираження. З дитинства мені казали не привертати до себе уваги, мовчати, бо так безпечніше. Тепер я розумію чому. Брат моєї бабусі писав вірші проти Сталіна і зник безвісти. Дві молодші сестри моєї бабусі померли під час Голодомору. Частину родини депортували до Сибіру, вижили не всі. „Чорний воронок“ приїхав за моїм прадідом, він ховався в підвалі родичів, захворів на хворобу легень і помер молодим. Бабуся мовчала про ці події майже до кінця життя.
Радянська політика змусила їх прийняти режим, змиритися з ним, стати його частиною — не визнаючи власної травми, не пов’язуючи причину та наслідок, так ніби втрати в час Голодомору лежали на одній полиці, а любов до Сталіна — на іншій.
Відсутність правди, відсутність довіри до себе та інших якраз і є тим, що звужує простір свободи. Довгий час я не давала собі права на самовираження; я приглушувала власний голос. Але коли всередині болить так багато історій, рано чи пізно вони прориваються назовні, і тобі доводиться працювати над емоційним спадком, щоб повернути собі право звучати автентично, а не безпечно. […]
Заборона на голос і видимість теж є частиною війни. Йдеться не лише про зовнішню свободу, але й про внутрішню.
Розстріляне Відродження було наслідком фізичного знищення митців сталінським режимом, і путін продовжує ту саму роботу зараз, вбиваючи моїх колег. Але коли ми замовкаємо, відмовляючись говорити через почуття провини вцілілого, натомість говорять росіяни — видаючи книги про нас замість нас, поширюючи власні наративи».
Як говорити з дітьми про складне
«Діти відчувають, чи можна покладатися на життєву силу дорослого поруч із ними. Коли ми говоримо про смерть, нам також потрібно помічати розквіт і красу життя — полотно любові, зіткане з багатьох кольорів і відтінків. І якщо цієї життєвої сили достатньо, вона переважить усе інше. Історія життя стає настільки багатою, що смерть стає — не крапка, а кома — людина та її робота продовжують жити в тих, хто їх любив».
Про книгу «Мої вимушені канікули»
«Я написала цю книжку в перші тижні повномасштабного вторгнення. Моя донька Даринка, якій тоді було 8 років, почала запитувати про війну. Я пам’ятаю, як глибоко її вразило побачене по телевізору — порожні дитячі візочки, частина акції у Львові, присвяченої вшануванню пам’яті дітей, загиблих у перші тижні повномасштабного російського вторгнення. Саме з цих розмов з моєю донькою почалася книжка „Мої вимушені канікули“. Вона про реальні події, які пережили наші діти. Замість звичних весняних канікул, що припадають на кінець березня, наш уряд надав дітям вимушену перерву на евакуацію, щоб врятувати їхні життя. Багато епізодів у книзі — це фрагменти з життя моєї родини, наших друзів і знайомих. Я „запакувала“ цю реальність у художню історію — щоденник вигаданої дівчинки на ім’я Віра, яка день за днем, з 23 лютого до кінця своєї вимушеної двотижневої перерви, розповідає нам про своє життя.
Книгу перекладено шістьма мовами, розпочато роботу над сьомою — німецькою — вже цього року. Одним із найвпізнаваніших моментів книжки є епізод про гру Minecraft, де діти відбудовують літак «Мрія». Це теж реальний епізод з нашого життя. Коли донька сумувала за своїми друзями, яких війна розкидала по різних країнах, вони зідзвонювалися та разом грали в Minecraft. Діти вирішили відбудувати те, що знищили росіяни — зокрема, найбільший літак у світі. Для мене це символічний момент: дитина має дуже обмежену силу впливати на події війни, але через гру, через уяву вона намагається хоча б емоційно пережити цей досвід і знайти спосіб впоратися з відчуттям безсилля. Я думаю, що одна з цілей книги — допомогти подолати відчуття самотності. Пам’ятаю, як після однієї презентації до мене підійшла дівчина-підліток, що пережила окупацію Бучі, обійняла мене і сказала: «Дякую, що написали книгу про мене». Я ніколи раніше не зустрічала цю дівчину».
Про дітей, що проживають війну
«Що ближче до війни, то дорослішими стають діти. Їхній світогляд стає більш дорослим, часто сповнюється болю. Це очі дітей, які вже розчарувалися в багатьох речах і могли не мати поруч дорослих, що допомогли б їм пережити цей досвід, залишаючись при цьому дітьми.
Я думаю, що на даний час одне із завдань для дорослих — не просто вижити, а підтримувати дітей, залишаючись у межах спільних людських цінностей, не впадаючи в цинізм. Війна за своєю природою досить цинічна — вона оголює багато брудних, болісних речей — але дорослі, які втратили віру в людство, врешті позбавляють цієї віри і своїх дітей.
Діти війни часто бувають надто слухняними, щоб не обтяжувати батьків усіма своїми емоціями. Іноді вони беруть на себе відповідальність за емоційний стан батьків, і відбувається зміна ролей — парентифікація. Діти втішають батьків під час обстрілів, піклуються про молодших членів сім’ї. З одного боку, батьки можуть пишатися такими відповідальними дітьми, але така зміна ролей має ціну: дитина стає емоційною батарейкою для дорослих і в неї не залишається сил на власне дитинство. Ще складніша ситуація в установах, де діти війни виховуються без участі батьків. Там бачиш поєднання болю та дитинності, від якого стискається серце».
Про письменництво у час війни
«Ми дізнаємося, як іншим вдавалося подолати виклики війни, як вони знаходили сенс і те, за що можна було триматися, як формувався їхній емоційний спадок. Засвідчуючи історії інших людей, ми сповіщаємо: ваші страждання не були марними, ми пам’ятатимемо вас, ми вдячні, що ви знайшли в собі сили чинити опір.
У певному сенсі мене рухає вперед відчуття скінченності, смерті. Відчуття краси, яку ледве можна витримати, і відчуття, що ця краса також помре — ось що рятує мене від прокрастинації. Письменництво — це мій спосіб зберегти красу в цьому світі та переконатися, що вона відбивається в очах інших».
