Павло Белянський про письменництво, показ воєнних реалій і книгу «Будь ласка, не бійся»
У своїй новій книзі «Будь ласка, не бійся» Павло Белянський, український прозаїк, сценарист, військовослужбовець, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, без прикрас показує дійсність перших тижнів повномасштабної війни в Україні. Й так само з відвертістю й з гумором він розповідає про своє життя, службу в Збройних силах України та написання книг.
Послухати письменницькі та життєві історії пана Павла, більше дізнатися про нього самого та його твори, читачі можуть, побувавши на презентаціях романів автора. Одну з таких, у межах міжнародного книжкового фестивалю Book Space у Дніпрі, відвідала й редакторка блогу Vivat. А згодом частину розмови між Павлом «Паштетом» Белянським і модераткою презентації, філологинею, лекторкою та блогеркою Єлизаветою Волошиною, наша редакторка перевела в текст — так зʼявилась дана стаття.
З цієї публікації ви зможете дізнатися: чому Павло Белянський — «Паштет», що мотиває автора писати далі, чому йому цікаво розповідати про неідеальних людей та багато іншого. Захопливого читання 💚
На фото Павло Белянський
Єлизавета Волошина: Сьогодні будемо говорити про книгу «Будь ласка, не бійся». Ну і, звісно, як можна говорити з паном Павлом тільки про книгу? Звичайно, що не тільки про книгу, а й про життя. Ну і одразу таке перше питання: розкажіть, будь ласка, чому у вас такий позивний? Бо все, що я знайшла: що це ще зі шкільних часів.
Павло Белянський: Це звичайне, дитяче моє прізвисько, яким мене називали мої товариші ще з дуже малого віку: «Паша — Паштет». А потім, коли ще був той початковий фейсбук, можна було бути анонімним, я зробив собі сторінку з ніком «Паштет», під ним і писав. Це було дуже зручно: мене ніхто не впізнавав, можна було за всіма підглядати, що хочеш писати і не боятися, що тебе за це поб'ють.
ЄВ: А якби вам потрібно було брати позивний уже в дорослому віці, що б це могло бути?
ПБ: Колись мені товариш зробив шеврон з позивним. Сказав, що це про мене: і позивний був — назва отого вулкана. Знаєте? Дуже складна. Гір-тер-піруль-муль-дуль (певно, мається на увазі вулкан Ейяф'ятлайокюдль в Ісландії — припущення ред.) — «пацан», який з'явився і зупинив усе життя по Європі. Товариш сказав: «О, це твоє! Тримай».
ЄВ: Дуже промовисто, щодо того, як вас сприймають люди.
Мені хотілося би поговорити (перед тим, як ми перейдемо безпосередньо до самої книги) про ваш шлях до письменства. Адже ви змінили дуже багато професій до того, як стали військовослужбовцем і, власне, до того, як почали друкуватися як письменник. Якби вам у 20 років сказали, що станете відомим письменником і лауреатом Шевченківської премії, на якому моменті б ви розсміялися?
ПБ: Я завжди знав, що я буду писати. Завжди. І я не пам'ятаю себе, не читаючим.
Пам'ятаю себе більш-менш нормально років з чотирьох з половиною, перший мій спогад: я сиджу і читаю. Це була якась велика книга, думаю, що і дуже складна, але я дійсно її читаю. А чому я читаю? Бо батьки, військові, привезли мене до бабусі, яка навчила дитину читати. А коли вони повернулися мене забирати після своєї відпустки чи щось таке: «Дивись: він читає» — «Ні, він не може» — «Та ж сидить і читає». Тоді батько взяв з полиці «Довідник металургії та шахтарської справи» (дід був у шахтоуправлінець) і сказав: «На, читай». І я вголось проговорюю ці всі незрозумілі слова, що там написані, в вони дивляться отакими очима на мене.
Тому я зрозумів, що я буду письменником, ще тоді. Єдине, що я сказав би собі тепер: «Починай раніше. Не в 40 років видають першу книжку».
Хоча з іншого боку, коли я писав перший сценарій серіалу, працював з 1+1 і дуже хвилювався, що я 40-річний початківець, продюсер казав мені це: «Не дуже гарно, може, починати в 40 років, але в тебе такий вже великий досвід життя, що не треба вигадувати героїв, ти просто їх береш серед тих людей, що знаєш, а ти пройшов доволі такий цікавий шлях, в різних працював сферах, ким тільки не був, тобі є, про що розказати глядачам, читачам».
ЄВ: Ви змінили багато професій. У яких з них вважаєте себе найгіршим працівником?
ПБ: Найгірший я був студент. При тому, що я був старостою.
Якось я складав іспит, не пам'ятаю вже, з чого. Я прийшов туди, на мене дивилась викладачка: «Щось я вас взагалі не пам'ятаю, — а тоді,— а-а-а, так ви ще і староста?! Чому я за вас постійно заповнюю заліковки? Тепер я знаю, хто ви — та людина, за яку я постійно заповнюю розклад і заліковки!»
Та вийшло смішно, тому що вона сказала: «Будеш до мене ходити ще купу часу». А починає шукати мою залікову книжку й не може її знайти. Тоді відкриваються двері, заходить найкраща студентка з моєї групи, Свєта, і каже: «Ви мені відмітку не в ту книжку поставили». Так я проскочив того разу. Але ми рік вчили цей предмет і на другому іспиті та викладачка з мене, звісно, зняла декілька шкур.
ЄВ: У ваших книгах дуже багато автобіографічного. І ви неодноразово повторювали, що нічого не вигадуєте, що у вас погано з фантазією і ви все берете з життя. Скажіть, будь ласка, чи залишається щось, про що ви принципово не готові писати з того, що відбувається в вашому житті?
ПБ: Завжди є внутрішній цензор, який ніби каже: «Якщо ти зараз таке напишеш, хтось прочитає й скаже “о Боже, таке відбувається в нашому війську”. Давай поки не треба — не на часі».
Але поступово, потроху: минув час і вже про це можна розповідати. Я цю книгу, «Будь ласка, не бійся», не зміг би написати відразу — в ній дуже багато поганих людей, відверто поганих, але й вони робили дуже гарні речі в ті перші дні повномасштабної війни.
Я собі це якось занотовував, лишав, і зараз, вже на п'ятий рік, коли є якась відстань, то зʼявилась, як я думаю, необхідність та можливість про це розмовляти, переосмислювати. Ми ж дорослі. Хіба ми будемо приховувати ці проблеми?
ЄВ: Ваші тексти дуже часто називають чесною прозою. І коли читаєш, розумієш, що дійсно, там немає чорного і білого, як і в нашому житті.
ПБ: Я не люблю слово «чесність». Щодо цього я привожу один і той самий приклад: коли ми захищали посадку під Харковом у 2022 році.
Ми там сиділи місяці три, за неї ходили на штурми, нас вибивали, ми відходили — така була позиційна фігня. І нас ніхто не прикривав: по нам дуже багато працювала артилерія російська, а наші у відповідь майже не стріляли. Це був суцільний жах, на той час не було FPV-дронів, але арти було дуже багато. З сьомої ранку до сьомої вечора: міномет, танк, гаубиці, вертоліт прилетів постріляв — така постійна карусель, дуже виснажливо. Я бачив хлопців, які виставляли руки з бліндажів, щоб їх поранило і вони могли спокійно поїхати лікуватися. Бачив людей, які з глузду сходили від цього тривалого обстрілу.
За два дні до початку контрнаступу, в мене вбили побратима там. Потім починається контрнаступ і ми розуміємо, що насправді все ж було не дарма: ми тут тримали оборону, це було дуже складно, але в цей час в нас за спинами накопичилися сили, які пішли і прорвали оборону ворога.
Так от про чесність. Якщо б я, наприклад, розповідав вам історію цього пацана, якого вбили за 2-3 дні до контрнаступу, просто зупинив би розповідь на тому місці, як його вбивають, це було б чесно? Ну, певно, так. Але про що б це було? Про те, що ми просиділи в посадці ні для чого і його вбили?
А от якщо розповідати цю історію ще не кілька днів далі, що потім почався контрнаступ і його смерть була недаремна, бо ми стримали ворога, а хлопці навчилися, накопичилися сили, вдарили і вдарили класно. Це ж теж буде чесно? То де межа чесності?
Тому я не люблю слово «чесність», я люблю слово «відвертість». Пишу відверто, так, як я бачу, намагаючись не приховує всього того, що я бачив чи відчував.
ЄВ: Багато письменників говорять про те, що не готові писати про війну відверто, адже ми ще проживаємо її і не здатні це цілком відрефлексувати, структурувати весь досвід. І тому дуже важко знайти баланс відповідальності перед читачем, адже все ж таки ви не можете розповідати все до кінця. І, напевно, це про нову відвертість буднів, в яких ми живемо.
Мені хочеться поговорити уже безпосередньо про саму книгу. Вона має таку цікаву назву…
ПБ: У мене всі назви дуже дурацькі. Я не вмію називати книги. Це просто біда якась.
ЄВ: Робоча назва книги «Будь ласка, не бійся» — це «Зброд». Тому що тут про ТРО на Київщині, перші дні повномасштабки. Й дійсно ти читаєш і розумієш, що це зброд. Але цей зброд повинен захищати столицю, захищати країну від ворога. А вони не військовослужбовці: один герой був просто в піксельних штанах, його прийняли за бравого вояку.
Скажіть, будь ласка, як все-таки видавництво дійшло до нової назви? Я так розумію, що це не ваша ідея.
ПБ: Назв у цієї книги було, я не знаю, певно десятки два. Просто їх всі написали, і я: «Ну добре, хай ця».
Я не вмію називати. У мене завжди нормальні назви у чернетах. Я пишу російською, потім перекладаю сам — мені так легше працювати з текстом. Я назвав «Сброд», почав перекладати українською: «Набрід» — ну ні; «Збрід» — теж якась фігня. Тож загалом мені не подобалося, хоча, може, воно і нормально було.
Ну а по-друге, у видавництві сказали: «Ти що, який збрід. Ти про кого це? Ні-ні-ні, не можна. Це ж сонечки!» На що я: «Боже, ви ж читали! Які там сонечки? Там же якісь суцільні тварини». (Сміється.)
Ну і отак нова назва зʼявилася.
ЄВ: У книжці, як і в ваших творах загалом, немає ідеальних героїв. Скажіть, будь ласка, чому для вас настільки важливо показувати війну через звичайних і недосконалих людей? Через людей з вадами, моральними дилемами і так далі?
ПБ: По-перше, я просто інших не бачу. Всі люди з якимись вадами, у всіх в голові щось відбувається. Мені ще пощастило, бо в підрозділі, й в одному, й в іншому, не знали насправді, хто я в цивільному житті, і це було дуже зручно. Можна було спокійно підглядати за пацанами, спостерігати, щось занотовувати, писати. Ніхто не соромився, ніхто не казав «ага, зараз він подивиться і напише».
У мене навіть була така штука, коли ми заїхали працювати й чекали, коли нам підвезуть з чим працювати. Це була нічна лісосмуга, не дуже далеко від ЛБЗ (лінія бойового зіткнення — прим. ред.), не можна вмикати світло. Ну а що роблять хлопці вночі, якщо нічого взагалі не можна? Балакають, розповідають один одному «ПТСР-ні історії», у кого щось таке було.
Один хлопець розповідав, як в них була позиція біля цвинтаря і йому припекло в туалет. Він пішов шукати, де це зробити, каже: «Там присяду — на мене всі дивляться. Туди перейшов — і знову дивляться. Думаю: “Піду в інший бік”». Він тільки відходить, а туди, де він був, міна «ляп». Він каже: «Зберегли мене». А я сміюся, кажу, що працював на цвинтарі. Й інший вже хлопець дуже голосно починає сміятися: «Як в кіно. “Я працюю на цвинтарі”. Не дивився? Подивися. Це клас!» (Фільм «Я працюю на цвинтарі» знято за однойменною книгою Белянського, письменник також був автором сценарію — прим. ред.)
Саме на прикладі цих реальних людей цікаво спостерігати зміни. Крізь них дивитися на ці події військові.
Знову таки, нормальні і ненормальні. Заїжджали працювати з артою: один і той самий підрозділ, але два різних екіпажі. В одному такий був командир: «Екіпаж! До бою!», «Екіпаж! Покинути позицію!» — ну дуже правильний. Що про нього писати? А з другим виїхали, зарядили «вампіра», це такий чеський РСЗв, багато-багато пострілів: «Зараз зробимо перший пристрілочний, потім коригування і швидко тікаємо. Бо помітять і дрони відразу прилетять. Буде відповідь просто жесть — завжди так». По часу — як стрільнемо перший, хвилини три в нас є, щоб відстрілятися. Отже, ми стріляємо і чекаємо коригування. Хвилина — немає. Три — немає. П'ять хвилин — немає. Ми всі вже розповзлися в різні боки, бо зараз же прилетить, шарахне. Десь на хвилині тринадцятій приходить коригування. Ми біжимо швидко, вистрілюємо, повертається той командир і як закричить: «У**буєм!». Я біжу: «Ну от же команда, от нормально, оце добре, оце по-нашому». (Сміються.)
ЄВ: Так, життя воно насправді в недосконалості якраз і полягає. Але коли я читала цю книгу, там було дуже багато неоднозначних моментів, що там крали гуманітарку і про командира конченого тощо. Наскільки сьогодні українське суспільство готове до чесної розмови без прикрас про те, в чому ми живемо?
ПБ: Я не орієнтуюсь на готовність чи неготовність суспільства. Мене це бентежить, мені болить, не дає спати — я про це пишу. А якщо чекати на готовність, то це взагалі ніколи не буде на часі. Завжди все не на часі: народжується дитина — о Боже; хтось помирає — о Господи. Все часто не так, як планувалося. Але коли є питання, треба розмовляти, треба про це казати.
ЄВ: У книжці є думка, що головне питання війни: чи хочуть українці залишатися українцями. Є там змістовний глибокий діалог. Я розумію, що оскільки ви пишете про ситуації зі свого життя, то у вас були якісь неоднозначні розмови на цю тему з людьми. Скажіть, будь ласка, чи ви бачите по українському суспільству як військовослужбовець певні зміни в цьому питанні? Чи ми хоча б трошки наблизилися до відповіді на питання «чи готові українці бути українцями?».
ПБ: Як я можу відповідати за українців? Я не знаю.
Бувало ти знаходишся в зоні бойових дій, потім повертаєшся, і журналіст: «Повернувся, повернувся. Треба спитати... Скажіть нам, будь ласка, що відбувається на Покровському напрямку?» А я можу сказати про 50 метрів в одній лісосмузі на Покровському напрямку: я її бачив, там працював. Але не за весь Покровський напрямок. Я можу сказати за себе.
ЄВ: Скажіть за себе. Я просто чому так питаю, бо я фіологиня й мене шість років учили шукати глибокі сенси в кожній квіточці.
ПБ: Отже, це сценка «Вчитель літератури, карає автора, який нічого не хотів сказати своїм твором». (Сміються.)
ЄВ: Й насправді у мене є ще запитання в цьому ключі: чи був момент, коли читачі знаходили в текстах якісь такі сенси, які ви взагалі не закладали?
ПБ: Завжди. Я дуже люблю писати таким чином: написав і не роблю висновка, а роблю крок назад, відходячи від того, що я написав; далі — розбирайте собі, це ваша справа. Я описую, як це відбувалося, фіксую дійсність, яка мене зацікавила. А сенси… будете шукати — знайдете.
ЄВ: Трішечки поговоримо про письменницьку кухню. Я не буду питати про ваші творчі плани — я в курсі. А буду питати про найдурнішу причину не писати, яку ви собі вигадували.
ПБ: Слухайте, у кожного письменника завжди є два приводи для хвилювання. Тільки два. Перше: «О Господи, мене не читають». Друге: «О Господи, мене читають». І те, і те дуже страшно, ти не завжди розумієш, чому це відбувається і що з цього буде.
Написав і думаєш: «Та ну ні, все одно не будуть це читати. Навіщо писати?» або «О Боже, це ж хтось прочитає! Навіщо це писати?»
Тому саме я не пишу для читачів. У мене про це є історія з продовженням. Починається вона з «Битись не можна відступити»: я написав цю книгу, тому, що вижив. Я під обстрілом пообіцяв Богу, що буду писати, кожен день буду: «Боже, тільки збережи мені життя, я буду писати. Я більше нічого не вмію, але це я вмію, тому я прям буду писати. Тільки збережи мене». Це був дуже тривалий обстріл і я таки вижив, все нормально, навіть поранений не був. Що мене дуже здивувало.
Ну і я почав писати. Написав книжку «Битись не можна відступити». Вона вийшла. І мені тривалий час після цього не писалось. Ну от взагалі нічого. Я себе трохи втратив. Якось був в відпустці, страшенно напився, прийшов додому п'яний-п'яний, впав спати і наснився мені Бог.
Бог присів до мене на ліжко й сказав: «Я не пойняв. Це що? Ні, ну ти серйозно? Це зараз що таке? Ти як поводишся? Я тобі зберіг життя, ти пообіцяв мені. А сам п'єш? Паша, пиши! — і ще казав, — а може, ти хочеш назад? Та без питань, можна й назад». І я прокинувся.
Приходжу згодом з відпустки на службу, а мені кажуть: «На тебе розпорядження: ти їдеш на Покровський напрямок». Я почав писати зразу, просто там. Одразу відкрив нотатки в телефоні. Ще десь рік по цим бойовим розпорядженням їздив, тривалий час жив у Краматорську… і писав. І зараз пишу.
ЄВ: Скільки разів на день ви думаєте «о, це був би класний епізод для книжки»?
ПБ: Ну, це завжди помічаєш. Я навіть це роблю таким чином, що я щось бачу і починаю це описувати подумки, як би це написав. Це вже така професійна деформація. Постійна штука.
ЄВ: Чи помічали ви на тлі цього, що ваші рідні, друзі якось починають фільтрувати все для вас?
ПБ: Є два типи друзів і знайомих. Одні прибігають: «Слухай! Зараз тобі таку історію розкажу — книга буде. Пиши!» А інші: «Ой, ні-ні. Зараз щось розкажеш, а він потім напише-е-е!»
А найбільше, напевно, буде зрозумілий приклад моїх рідних. Якось я писав сценарій телесеріалу. Це була велика робота. І коли закінчив, вийшов на кухню, дружина щось готує, кажу: «Ну все, я написав». Вона така: «Все? Більше нічого не лишилося? Слава Богу! Як я втомилася жити в одній квартирі з тридцятьма твоїми героями». А я, поки пишу, кожного уявляю: як він поводиться, як розмовляє. Особливо, коли пишеш діалоги — треба ж вловити якусь манеру, тож постійно проговорюєш вголос і «це норм? а це?». Вона вже: «Та норм!»
ЄВ: Дружина — ваш головний бета-рідер?
ПБ: Вона мене не читає.
ЄВ: Ну зате вас читає Бог, наскільки я розумію. (Сміються.)
Вас дуже часто питають про вашу військову частину життя. Скажіть, будь ласка, який стереотип про військових найбільше бісить або смішить самих військових?
ПБ: Ну це однозначно про «наші сонечки». Дуже завжди смішно. Сонечки? Військо — як суспільство, воно різне.
[...]
ЄВ: Мені ще імпонує ваше визначення слова «подвиг». І ви досить часто зачіпаєте це питання.
ПБ: На нормальній війні не повинно бути подвигів, не можна, щоб були подвиги. Подвиг — це завжди погано спланована ситуація, яку треба якимось переможним зусиллям виправляти. Якщо нормальна спланована ситуація, то це просто робота. [...]
Я бачив багато дурних смертей саме через те, що було погано сплановано якісь дії підлеглих командирами, які або недосвідчені, або не дуже розумні. А ці люди, які не змогли здійснити подвиг чи змогли, — в будь-якому разі загинули.
Подвиги, звичайно, трапляються. Життя складніше, ніж просте реформулювання, тому вони будуть траплятися. І за це треба відзначати людей. Але все ж таки це баг системи: людина повела себе гідно, зробила, молодець, це чудово, але якщо б цього не було, було б краще.
ЄВ: І ще повертаючись до вашої книги. Назва книги «Будь ласка, не бійся» — це імператив, це заклик, прохання. Скажіть, будь ласка, до кого цей заклик перш за все?
ПБ: Не знаю, я, певно, сам для себе цей заклик робив. Насправді, ми кажемо, що там підіймаються якісь складні питання, а я, може, це робив лише для того, щоб ми намагалися себе не перепридумувати. Зараз такі часи, коли всі стараються бути кращими, ніж вони є. Можливо, часи такого справді потребують. Але не треба забувати, ким ми насправді були, з цим треба жити і нормально працювати…
Редакція блогу Vivat дякує Павлу Белянському та Єлизаветі Волошиній за цікаву презентацію та дозвіл поділитися цією розмовою в текстовому форматі. Дякуємо вам за інтерес до українських авторів і прочитання цієї статті 💚
Замовляйте книги Павла «Паштета» Белянського в папері та в електронній версії в інтернет-книгарні Vivat.
