«Давно не читала нічого подібного і з усіх сил раджу тепер усім» — Тетяна Гонченко про роман «Те, що видно звідси»

3 міс. тому
|
Категорія
«Давно не читала нічого подібного і з усіх сил раджу тепер усім» — Тетяна Гонченко про роман «Те, що видно звідси» - Vivat

Авторка книжки «Фриланс здорової людини», фрилансерка, засновниця Telegram-каналу «Непозбувний книгочитун» Тетяна Гонченко поділилася у своєму каналі відгуком на роман Маріани Лекі «Те, що видно звідси».

Редакція блогу Vivat вирішила опублікувати рецензію Тетяни Гонченко та вибрані письменницею цитати і тут. Тож надалі — пряма мова.

На фото Тетяна Гонченко

Буває, що людина ще поруч і нікуди не пішла, а ти вже скучаєш за нею. Так само у мене було з книжкою «Те, що видно звідси» Маріани Лекі: поки я її читала, вже сумувала, що вона колись закінчиться.

Книжка однозначно влітає в топ прочитаного цього року (можливо навіть на перше місце), бо подарувала багато насолоди під час читання і здивувала, наскільки вона несподівана, майстерна і продумана.

Це історія про селище в горах у Німеччині, де всі один одного знають. Одній мешканці сниться окапі — це така тваринка, схожа на коня та жирафа одночасно. Минулі рази, коли він їй снився, хтось помирав. Тому забобонні мешканці містечка починають готуватися до смерті. Хтось розповідає свій давній секрет, хтось пише листи, а хтось настільки наляканий, що перестає виходити з дому й рухатися.

Далі справді буде смерть (і не одна).

Книжку не назвеш легкою, вона місцями дуже трагічна. Але все одно лишає дуже світлий післясмак.

Як же це чарівно написано! Повтори і самоперегукування, стиль, дуже точні й тонкі описи характерів героїв і їх стану — не напряму, а через метафори. І ще багато фішечок. Наприклад, одного з головних героїв ніколи не називають за іменем, виключно за професією, і коли один раз, ніби між іншим, його ім’я в книжці таки прозвучало — я аж верескнула, як це добре зроблено. А ще на 249-ій сторінці ви зрозумієте, чому книжка так називається і так оформлена.

Лишу кілька цитат

📖 «Я відчуваю себе так, ніби хтось посадив нас за протилежні кінці одного столу. Тепер, однак, цей стіл завдовжки дев’ять тисяч кілометрів. І хоча ми не бачимо одне одного, я знаю, що ти сидиш на іншому кінці».

📖 «Ми стояли тісно одне біля одного і було незрозуміло, як ми взагалі опинилися в цьому місці, серед усіх цих непотрібних речей; щоразу здавалося, ніби ми зайшли зовсім не через двері, а ніби хтось помістив нас сюди згори, ніби хтось відкрив стелю величезною рукою і довго думав, як би ще нас сюди прилаштувати, нічого не виймаючи».

📖 «Я почуваюся людиною, що постерігає за тим, як падає дерево, думаючи, що насправді дерево не буде зрубане, поки не торкнеться землі, а до того ще є час».

📖 «Вони пам’ятали, що за інфаркту відчувається поколювання в руці, але не пам’ятали, у якій саме, тому людям у селі поколювало в обох руках».

Про героя, який чекав смерті, бо хотів її

✍️ «Він ліг у ліжко й став дивитися на двері, як іменинник, що прокинувся занадто рано через хвилювання і нетерпляче чекає, коли батьки нарешті прийдуть із тортом».

✍️ «Сельма і мій батько виштовхнули своє мовчання на вулицю».

✍️ «Пес швидко ріс, дивуючи нас щоранку новими розмірами, бо, як і всі, він ріс переважно вночі. Іноді ночами я переривала свій власний ріст і дивилася, як він спить і росте».

✍️ «Йти у нічний ліс було схоже на запрошення до смерті, і Ельсбет відчула, що фактично кидається їй в обійми. Хоча для смерті було б трохи дешево скористатися такою очевидною ситуацією».

Про те, як люди, переставши боятися своєї швидкої смерті, почали соромитися своїх прощальних дій

📭 «Коли раннього ранку прийшов листоноша, щоб забрати пошту зі скриньки, там уже було кілька людей, які чекали, щоб забрати листи, які вони поспіхом укинули, бо тепер їм було ніяково, бо вони вважали, що слова в них були недоречно великі для життя, яке у них продовжувалося, у них було забагато „завжди“ і забагато „ніколи“. Листоноша терпляче дозволив людям порпатися у поштовому мішку і повернути свою правду, яку вони виповіли напередодні».

📭 «Фредерік розстібав гудзики дуже зосереджено, так, ніби наступні покоління можуть зробити цінні висновки з того, як він зараз розстібає гудзики».

📭 «Марліс стояла перед кухонним столом, ніби хтось поставив її туди, бо не знав, куди ще її поставити».

📭 «Всі стояли, схилившись наді мною, ніби я була чимось надрукованим дрібним шрифтом».

Головні стилістичні фішечки тут не процитуєш, бо роман схожий на обплетений плющем, де гілки й листя переплутані, пов’язані між собою, перетинаються і перегукуються.

Давно не читала нічого подібного і з усіх сил раджу тепер усім.

«Віват», видайте, будь ласка, побільше книжок цієї авторки — я хочу читати все!

Джерело: Telegram-канал «Непозбувний книгочитун»

 

Схожі статті