Цікаві факти про Лесю Українку

Авторка: Яна Кубишкіна, копірайтерка в інтернет-книгарні Vivat

Її спадщина у різних сферах діяльності — позачасовий скарб, з якого можна черпати мудрість, натхнення та настанови про те, куди рухатися культурі, літературі й цілій державі. Цікаві подробиці з життя цієї геніальної панни (ми не перебільшуємо, а констатуємо факт) повсякчас збурюють обговорення серед літературознавців та пересічних людей.

Леся Українка (справжнє ім’я — Лариса Петрівна Косач) — талановита постать, без якої ландшафт української літератури був би зовсім інакшим. Громадська діячка, перекладачка, авторка таких відомих текстів, як драма-феєрія «Лісова пісня», «Одержима», «Камінний господар», «Блакитна троянда», «Кассандра», феміністка й жінка, чия інтелектуальна й духовна сила досі вражає. Неочікувані деталі про творчість і повсякдення поетеси заохочують до створення цілих розвідок, монографій, масштабних досліджень і впорядкування різних артефактів буття діячки, як-от твори чи листи. Редакція блогу повідає деякі факти з життя Лесі Українки, зовсім не зазіхаючи на місію розповісти про таку непересічну письменницю все.

Мати вважала доньку менш талановитою й цінувала сина Михайла більше

Зараз публіку продовжує дивувати, якою освіченою інтелектуалкою була поетка. Цікаві факти про Лесю Українку чи не завжди починаються із захопливих пізнань про ті таланти й дари, які вона демонструвала з дитинства.

Змалечку у її особистості зростали захоплення поезією, обдарованість та вольовий характер. Батько Петро Антонович Косач доволі рано помітив усі ці риси, поєднані й міцно переплетені у постаті доньки. Натомість від матері — шанованої Олени Пчілки, зачинательки дитячої української літератури — мала майбутня поетка отримувала інакше ставлення.

На світлинах: Лариса Косач із братом Михайлом у дитинстві, з матірʼю Ольгою Драгомановою-Косач у дорослому віці

Матір вважала її завдатки меншими, ніж у старшого братика Михайла. Перші поетичні спроби Лесі Українки вона зустрічала не з теплотою найближчої людини, а з твердістю цензора, що не гребує вказівками на недосконалості. Згодом напівшанобливо, напівіронічно дівчина кликала Олену Пчілку «королевою-матір’ю» та «Її Величністю».

Озираючись на контекст появи маленької Косач на світ, можемо припустити таке: певна прохолодність у ставленні була спричинена обставинами вагітності й післяпологового відновлення.

Лариса була дитиною небажаною. Вкрай втомлена турботами материнства і з півторарічним сином Михайлом на руках, Олена Пчілка не чекала на таке стрімке поповнення родини знов. Після пологів жінка тяжко захворіла й втратила молоко. Зусиллями батька для доньки знайшли потрібну годувальницю й опіку, поки матір відновлювалась в Італії. Сьогодні ми б, можливо, назвали стан Олени Пчілки післяпологовою депресією.

Діти Косачів здобували початкову освіту винятково українською, за власною програмою

І рішення це було ухвалене у зв’язку з посиленням царських репресій української мови й культури. У 1876 році, коли мала Лариса збиралась йти до школи, російський імператор Олександр II підписав Емський указ. Це таємне розпорядження означало повну заборону українського письменства. Тож у Звягелі мати Олена Пчілка береться організовувати домашнє навчання для своїх двох дітлахів — Лариси й Михайла.

За словами жінки, у чотири роки майбутня поетка вправно читала, а першою прочитаною книжкою дитинки стала «Розмова про земні сили» Олександра Стороніна. Не встигло малій виповнитися і шість років, а вона вже самотужки написала листа до Драгоманових. Тож домашнє навчання від юної матері було неабияким ефективним.

До офіційної школи Косач боялась віддавати дітей. Згадувала про це згодом так:

«Мені тоді здавалося, що школа зараз же зруйнує моє змагання виховати дітей в українській мові. Це був даремний страх, бо потім я побачила, що коли дітей добре вправлено в українській мові, то тоді школа цієї мови не зруйнує. До цього страху за українську мову дітей приходиться ще й те, що я, живучи ще у Звягелі, в такому простенькому місті, що скидалося на село, приїхавши з-за кордону, возила дітей з першою весною „на дачу“, щоб вони не одвикали від мови».

Втім, таке усвідомлення прийшло вже значно пізніше. Тож початкову освіту діти Косачів отримували вдома, на текстах Куліша, байках Гулака-Артемовського, Глібова, томах праць Чубинського та інших текстах. Олена Пчілка не спрощувала високочолих пасажів для малечі, вважаючи подібний підхід неправильним. Врешті хлопчики й дівчатка Косач попрямували до школи. Михасик, наприклад, вступив до Хелмської класичної гімназії.

До категорії «маловідомі факти про Лесю Українку» точно не належить цей. Втім, з формулювання на просторах інтернету можна виснувати, що діти сімейства Косач отримували освіту повністю вдома. Це не відповідає дійсності. Однак, освіта Лесі Українки дійсно так і продовжувалась вдома. Причиною цьому стали вже не політичні переконання сімейства, а хвороба — туберкульоз кісток, що так рано прийшла у життя поетки.

У дев’ять років майбутня письменниця захворіла на туберкульоз кісток

У розмовах про Лесю Українку часто можна спостерігати дві крайнощі. Або ж все обговорення її постаті обертається навколо страждань, спричинених хворобою, або ж недугу воліють відкидати з дискурсу взагалі, щоб не асоціювати відому поетку винятково з муками. Та уникати згадок про туберкульоз кісток — це позбавляти себе можливості сповна зрозуміти Лесю Українку, для якої нестерпний біль і пошуки полегшення були невід’ємною частиною існування. Від цього не можна було просто втекти: протягом всього життя тіло стало для мисткині найбільш запеклим і суворим ворогом. То як усе почалося?

Наразі існує припущення, що перше зараження туберкульозом у житті дівчинки сталося ще немовлям. Нібито малу вигодовували розведеним коров’ячим молоком і тоді у організм потрапила мікобактерія хвороби. Та спусковим гачком хвороби стало Водохреща 1881 року на річці Стир. Лід водойми провалився під вагою багатьох людей і Лариса промочила ноги.

Симптоми швидко дали про себе знати: сильний біль у правій нозі змушував батьків шукати відповіді. Спершу були лише помилкові діагнози — ревматизм і «недокрівна золотуха». Тим часом недуга захопила і ліву руку. Леся Українка носила кінцівку підв’язаною й грала на улюбленому піаніно, долаючи страждання. Земський лікар Боткевич з Гадяча врешті поставив правильний діагноз — туберкульоз кісток. На початку жовтня 1883 року недугу підтвердили при університетській лікарні у Києві, а також прооперували ліву руку, видаливши уражені кісточки під хлороформною анестезією. Після втручання поетка почувалась жахливо. Це й не дивно. Вже в кінці XIX століття наукова спільнота поступово почала доходити висновків про шкоду хлороформу у якості анестезії. Речовина була надто токсичною, маючи властивість викликати порушення серцевого ритму, цироз, атрофію печінки й смерть.

Операція у 1883 році стала лише початком нескінченних візитів до лікарів у спробах полегшити біль. Періоди прояснення були тимчасовими, натомість медична картка поповнювалась новими діагнозами, серед яких, наприклад, туберкульоз нирок і легень. Більше про це можна дізнатись у статті «Хвороба, творчість і життя Лесі Українки» від Валентини Мойсеєнко, Інни Шостки та Наталії Тарченко.

Місце зростання Лесі Українки: розкішний родинний маєток з великою територією

Сімейство Косачів не бідувало. Після численних переїздів вони врешті осіли у селі Колодяжному, що на Волині. Саме там минуло дитинство Лесі Українки. І це було прекрасне місце для митей радості й нещастя юності. На 500 гектарах купленої землі (а це еквівалентно площі 700 стандартних футбольних полів) розташувався родинний маєток, сільськогосподарський двір, поля й ліси. Дерев’яний будинок Косачів мав шість кімнат і два входи. У 1882 році сімейство в’їхало у помешкання — і з шести дітей троє народились тут. Без покоївки, кухаря й управителя з такими розмірами було не обійтись.

Згодом батько Косач ухвалив рішення добудувати ще дві споруди, адже сімейство збільшувалось і вже дорослі діти потребували свого простору. Так на території з’явилися будиночки — білий і сірий. У білому, по окремих кімнатах, жили поетка та її старший брат Михайло. Саме тут Леся Українка написала тексти, що згодом склали її першу поетичну збірку «На крилах пісень».

Будинок Косачів у Колодяжному («сірий» флігель)

Що сталося з маєтком, коли сімейство Косачів роз’їхалося? Будівлі занепали, після Другої світової у їхніх стінах відкрили музей. Наразі у садибі він досі функціонує і буття цього місця не минає без пригод. Установа має власну інстаграм-сторінку.

«Садибний роман» з Максимом Славинським

Як зазначає автор передмови до збірки творів Лесі Українки про стосунки «Сапфо» (нещодавно видано у серії Vivat Класика), професор Сергій Романов: невзаємна й болісно вразлива закоханість у цього вісімнадцятирічного юнака, колегу за перекладами Гейне змусила Лесю Українку зустрітися з формою стосунків, які повторюватимуться у її житті знов. До садиби сімейства Косачів Максима Славинського запросила людина з оточення родини. Гадалося би, візит до такого осередку інтелігенції — справжня мрія. Шанс зустрічі з поважними панами й панночками спершу налякав юнака, однак згодом став пам’ятним періодом у житті Максима.

У передмові Сергій Романов пише:

«Вісімнадцятирічний поет-початківець потерпає через свої вірші, соромиться костюма й манер, невідповідних, як уважає, дому Косачів, аж тікає на півдорозі до Колодяжного. Згодом за допомоги старшого сина Косачів Михайла знайомство таки відбулося. У пізніших спогадах Славинський найбільше уваги присвятив матері сімейства Ользі Косач. Може, тому що письменниця Олена Пчілка здатна оцінити проби його пера. Про те, що літературою займається і донька, він згадує хіба принагідно. Чи таке оминання і замовчування випадкове? Здається, чутливий юнак не міг не завважити дівочої прихильності. Проте мовчав. І в спогадах, і в реальності».

Ларисі Косач було п’ятнадцять. Про ці стосунки ходили чутки у колах інтелектуалів. Зокрема про «садибний роман» згадували професор Олександр Шульгин та художниця Катерина Антонович. Говорячи згодом про поетку в спогадах і публічних доповідях, Максим Славинський не згадував про особистий вимір взаємодії з письменницею і говорив про її біографію, творчість надто відсторонено. У матеріалі для «Локальної історії» літературознавиця Тамара Скрипка припускає, що мовчав Славінський, аби не зачіпати почуттів своєї дружини Марії Сосчиної.

Згодом схожа історія, однак в більш гострій формі, повторилась у поетки з грузином Нестором Ґамбарашвілі. Передмова збірки «Сапфо» ознайомить з фактами про цю закоханість, а зміст занурить у тексти, натхненні цими та іншими почуттями у близькості з чоловіками.

Сергій Мержинський — любов фатальна й одержима

Професор Сергій Романов зазначає: сухоти звели політичного діяча, білоруса Сергія Мержинського та Лесю Українку. Інтелектуальна глибина цього чоловіка захопила поетку. Літературознавець описує Мержинського, даючи читачам зрозуміти причини такої глибокої й щирої зацікавленості письменниці новим знайомим:

«Чоловік чудово освічений, розуміє музику, малярство, літературу, театр. Як і вона, глибоко знається на мистецтві давнини, зокрема Ренесансі й Романтизмі. А ще зовсім захоплений модерною літературою, драматургією Гауптмана, Ібсена, Метерлінка. […] Характерний тип доби: ідейний революціонер-радикал, ніцшеанець і разом естет-інтелектуал, тонка, чутлива натура, перейнята жагою світової справедливості й доконечністю власної участі у її встановленні».

На знімку родина Косачів та Сергій Мержинський

Ця історія для Лесі Українки стала фатальною. Стосунки розгортались у свободі й періодичних зустрічах пари в різних містах. Та хвороба наступала. Згодом поетка дізналась про критичний стан Мержинського. Не роздумуючи, Леся Українка рушила до Мінська, де свої останні місяці доживав коханий. Біля його предсмертного ліжка письменниця створила поему «Одержима», яку можна прочитати у збірці «Сапфо».

Законний чоловік — на дев’ять років молодший Климент Квітка

Леся Українка познайомилася зі студентом Климентом Квіткою на вечорі літературно-артистичного товариства. Поетка виконувала пісні. Закоханий у неї юнак запропонував записати тексти композицій. Між двома зав’язалось спілкування, що згодом переросло у дружбу, а тоді любов. Пара була незвичною для тієї епохи, адже тривалий час співмешкала без шлюбу й чоловік у ній був молодший за жінку.

Фото Лесі Українки та Климента Квітки

З передмови Романова можна довідатися, як порядки цих стосунків пояснювала Леся Українка:

«"Формулу" цього співжиття Лариса вияснить Кобилянській у зовсім простий спосіб: “…будемо старатись якнайменше бути нарізно один від одного і якнайбільше помагати одно одному — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне”. На тому й “протримаються” десятиліття, аж до її відходу 1913-го».

Жоден із родичів поетки не живе в Україні

Список під назвою «майже невідомі факти про Лесю Українку» сміливо може очолювати цей! Прямих нащадків поетки годі й шукати, адже жінка не народжувала дітей. Втім, якщо говорити про двоюрідних родичів, то мешкають зараз по всій земній кулі.

У Швейцарії живе Роберто Гааб — онук Лесиної сестри Оксани Косач-Шимановської. У пошуках його на просторах інтернету вас зустріне неминуче розчарування. Житель курортного Лугано й власник юридичної контори, цей чоловік висловлює проросійські тези й підтримує імперські наративи. На його сторінці у фейсбук — меми з проросійськими меседжами, російські постери, радісні новини про окупацію міст на Донбасі й фотографії у мілітаризованому одязі з нашивкою імперського прапору. Ні, це не ШІ і не фейкова сторінка, ми перевірили. Більше про візити Роберто до України та його контакти з нашими музейними спільнотами можна прочитати у цьому матеріалі.

У США живе Ольга Лютон-Петрова — онука Лесиної сестри Ізидори Косач-Борисової. Поточну інформацію про її життя й погляди знайти не вдалося, та візити цієї панни до України минали у більш ностальгійній і лагідній атмосфері. У 2003 році Ольга Олександрівна відвідала музей Лесі Українки в Новограді-Волинському. На візит привезла подарунок — сорочку, вишиту бабусею Ізидирою Петрівною, яку носило три покоління дівчаток Косач — вона, її дочка та онучка. У серпні 2008 року відбувся другий візит до музею. Без привезених скарбів не обійшлося. На цей раз установа отримала від внучатої племінниці шкатулку Олени Пчілки, реставровану в Іспанії.

Між собою родичі комунікують, м’яко кажучи, не часто. У 2000-х роках музей Лесі Українки активно зайнявся справою пошуків, де ж пустило коріння велетенське сімейство Косачів. Перша зустріч Гааба й Лютон-Петрової сталася у 2003 році, у стінах установи. Тоді Роберто розповідав газеті «День», що після смерті мами зацікавився своїм слов’янським корінням і вже в травні 2001 року завітав до Києва, зокрема до будинку на Саксаганського, де колись мешкали бабуся Оксана і Олена Пчілка.

Метою Гааба було збагнути, що ж таке «велика слов’янська душа». Після кількох візитів до України він відправив запит до розділу «дискусія» із запитанням: чи не знає хто родину Косачів? Зі Штатів про себе дала знати кузина Ольга Лютон-Петрова. Так почалося листування. Про зустріч племінників газета розповідає вельми стримано, тож залишається тільки здогадуватись, як все пройшло тоді.

Леся Українка мала названу доньку Марусю Собіневську

Цю інформацію ми теж сміливо наважуємося зарахувати до категорії «цікаві факти про Лесю Українку, які ніхто не знає». Так от. У подружжя Лесі Українки й Климента Квітки була названа донька — Маруся Собіневська. Її пара, як зазначає дослідниця біографії поетки Алла Диба, взяла на виховання, але вже у поважному віці, у названої матері самого Климента Квітки — Фекотисти Карпової, про що також розповідає Диба вже в іншому матеріалі під назвою «Весільний поїзд найкращої з людей». Карпова хотіла віддавати названу доньку в дитячий будинок, щоб поїхати працювати за кордон. Зачувши про таке, поетка запропонувала залишити Марусю з нею. Про дівчину розповідали, що вона «шкодлива» і має впертий норов.

Дитячі світлини Марусі Собіневської

Поетка лікувала Марусю, навчала її грамоти й науки, шила сукні та привозила книжки. Усі ці спогади ми маємо завдяки діяльності Алли Диби. Як вона ділиться у науковій розвідці під назвою «Марія Собіневська (Бешкурова): „Я її дуже любила, більше, ніж тьотю Фаню і навіть Надію“. Спогади про родину Карпових-Квіток», вперше про існування Собіневської стало відомо у 1984 році. Віддамо слово дослідниці:

«… до нас прийшов дещо спантеличений Юрій Щербак, зачитавши нашому колективові листа від незнайомої йому жінки з Кисловодська, яка разом із родиною дивилась на телебаченні спектакль за п’єсою Юрія Щербака „Сподіватись!“ у постановці Київського академічного драматичного театру ім. Лесі Українки. За щось вона похвалила автора, а щодо Климента Квітки зауважила, що він був зовсім НЕ ТАКИМ у житті! Письменник просив допомогти йому зрозуміти, хто ж йому написав. Але ми не знали. Тому дирекція вирішила послати мене у відрядження до Кисловодська. Отже, у грудні 1984 року я вилетіла з Києва на Кавказ.

Там мешкала в родині Бешкурових-Лєснових. І декілька днів спілкувалась із цією літньою жінкою, але маючи завдання не розкривати жодних припущень, аж поки сама Марія Миколаївна не пояснить, хто ж вона, звідки знає родину Карпових-Квіток. І, лише пересвідчившись у тому, що все оприлюднене нею, правда, я показала їй листи Лесі Українки, у яких вона була згадана, але ще без відповідних коментарів, бо на той час ніхто з дослідників про неї не знав».

Хоча Маруся ніколи не кликала письменницю мамою, та про життя з нею згадує з безмежною вдячністю. Після смерті поетки Собіневська залишилась в росії і одружилась у 1916 році. Чоловік заборонив спілкуватися з Климентом Квіткою і не дав жінці назвати дитину Лесею — на честь Лесі Українки. Померла Собіневська у 1993 році.

Перша збірка Лесі Українки — «На крилах пісень», опублікована у 1893 році

До письменницької творчості Леся Українка підступилась змалечку, тож було лише питанням часу, коли світ побачить перша збірка юної поетки. У дев’ять років дівчина написала свій перший вірш «Надія», що, до речі, увійшов до дебютної збірки. Невеликий текст постав в уяві дитини, яка почула звістку про тітку Олену Антонівну Косач, заслану за участь у революційному русі. У тринадцять Леся Українка мала вже дві опубліковані поезії, а через рік світ побачили два її переклади повістей Гоголя та одна поема «Русалка». Перша збірка «На крилах пісень» вийшла у 1893 році за сприяння Івана Франка. Письменниця надсилала тексти старшому наставникові, який контролював складання книжки у друкарні Наукового товариства ім. Шевченка.

Книга складається з шести поетичних циклів:

• Перший — «Сім струн» — присвячений дядькові Михайлові Драгоманову.
• Другий — «Зоряне небо» — осмислює красу… з назви, думаємо, здогадались чого.
• Третій — «Сльози-перли» — присвячується Іванові Франку.
• Четвертий — «Подорож до моря» — присвячується сім’ї Михайла Ф. Комарова, українського письменника, бібліографа й критика.
• П’ятий — «Кримські спогади» — перегукується з циклом «Кримські сонети» польського митця А.Міцкевича.
• І шостий — «В дитячому крузі».

Вдосталь у цій збірці і окремих текстів. З відомих віршів цього видання — «Contra spem spero!», який є маніфестом боротьби з тугою і відчаєм. На сайті, присвяченому Лесі Українці, можна ознайомитися з кількома варіантами поезії.

«На крилах пісень» була надрукована накладом 500 примірників. Після публікації Іван Франко написав замітку в часописі «Зоря» про «талановиту поетесу Лесю Українку, збірка віршів котрої… становить, без сумніву, найважливіший здобуток поетичний нашої літератури оригінальної за 1892 рік».

Друга збірка «Думи і мрії» — про героїзм, митця і суспільство

Наступна збірка Лесі Українки побачила світ через шість років. З її упорядкуванням допомагав етнограф, фольклорист і мовознавець Володимир Гнатюк. Ця книга дозволяє побачити, наскільки зростає і змінюється постать поетки. У центрі її поетичного осмислення тепер — суспільна роль мистецтва та призначення творчої людини. Тужливі роздуми про складну долю українського народу поступаються місцем закликам до боротьби проти гніту.

У збірці «Думи і мрії» Леся Українка витворює образ українського інтелігента, що не може просто займатися мистецтвом у власне задоволення й мусить очолювати народну боротьбу, вкладати ідеї опору у голови, переводити слова у дії. Поетка сповна усвідомлює — це жертовний шлях. Втім, з перспективи Лесі Українки, в українському контексті то є єдиний варіант місії митця.

Книга повниться зразків сильної громадянської лірики. Наприклад, текст «Товаришці на спомин» — пронизливе особисте звернення, що перетворюється на маніфест до українського суспільства, яке мириться з гнітом, ще й додатково пригноблюючи себе самотужки. І хоча народ має вдосталь ресурсів і сил для боротьби, він не наважується приступати до активних дій через звичку до упокорення, страх і нехтування обов’язком діяти.

Інший зразок української класичної поезії «Слово, чому ти не твердая криця…» осмислює слово й творчість як інструмент боротьби за свободу народу. Юна поетка вже має певність: її вірші — зброя, яку варто лише дістати з піхов і пуститися до бою.

Ця збірка теж має цикли й була написана протягом років, коли Леся Українка мандрувала Європою і Кримом з метою лікування. «Думи і мрії» очікувано здобули визнання, бо ж тексти, зібрані у книзі, вже публікувалися в періодиці протягом років і схвально оцінилися критикою.

Знімки Лариси Косач, зроблені в Криму

Не вміла писати «хлібних п’єс» — творів на замовлення

Хоча сімейство Косачів було заможним, поетка мала турбуватися про власний заробіток на творчій ниві. Втім, це завдання для Лесі Українки було складним. Лист до матері у березні 1912 року сповна розкриває картину взаємин письменниці з грошима й творами на замовлення. Донька сповідується у своєму справжньому бажанні — зректися всілякої плати за працю, щоб згодом не чути докорів за нібито «великі гонорари». Натомість у цьому ж листі Лесі Українці, яка вчергове перебувала на дорогому лікуванні у Кутаїсі (Грузія), клопоталась важливим проханням. У вкладеній до конверту записці поетка зверталась до Михайла Грушевського й просила віддати гроші за драму «Руфін і Прісцілла», поему «Віла-посестра» і вірш «Хвиля», опубліковані у «Літературному віснику».

Безмежно вибачаючись за таке нагадування, Леся Українка пише:

«Що ж робити, коли я – хвора і бездипломна людина – іншим способом не можу нічого заробити (в Єгипті, правда, могла „хедер“ одкрити, тут же і сього не можу), а заробляти мушу. Звісно, якби я вміла продавати не так рукописи, як „вдохновенье“, то, може б, досі з самих „авторських“ забагатіла, та коли ж маю таку прокляту натуру, що замість „хлебных пьес“ вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, „квітки“, а з квіток же, відомо, хліба не їсти… Ет, та цур їй, сій темі».

Невміння писати «хлібні п’єси» болісно відгукувалось для статків Лесі Українки. Заробіток завжди залишався гострою темою у бутті поетки, про що говоримо далі.

Перший гонорар у 29 років

Попри складнощі зі здоров’ям, Леся Українка була доволі плідною письменницею і активно видавала не лише художні тексти із самої юності. Втім, продуктивна робота не принесла збагачення. Довгий час творчість взагалі не була джерелом хоча б якогось, мінімального прибутку. Перший гонорар Леся Українка отримала лише у 29 років! За серію літературознавчих оглядів у петербурзькому журналі «Новая Жизнь». На той час мисткиня вже написала такі зразки української драматургії, як психологічна драма «Блакитна троянда», «Прощання», безліч прозових творів і п’ять поем. Тільки-но вдумайтесь, яким складним завданням було видобути для себе гідний заробіток і не продати совість.

Перший заробіток неабияк потішив поетку. У спогадах «Хвилини життя Лесі Українки» її подруга Людмила Старицька-Черняхівська розповідає про те, як щаслива товаришка завітала в гості поділитися новиною про дебютний гонорар за цілі п’ятнадцять років літературної праці. У листуванні з Ольгою Кобилянською Леся Українка описує свій досвід перших самостійних мистецьких заробітків:

«Маю тепер обов’язкову роботу: пишу щомісяця літературні огляди до „Жизни“, що платить мені за се по 75 р. за аркуш; гроші се не так і великі, коли зважити, скільки роботи сі огляди вимагають, але я вже взялася за них, бо тепер мені було б трудно жити без власних незалежних фондів, а белетристикою своєю, самі знаєте, я не зароблю нічого. Інша праця, не літературна, дала б мені менший заробіток, втомила б мене далеко більше і, може, навіть затамувала б мій розвиток, відбиваючи мене від читання, а що найгірше, прив’язала б мене до якогось сталого місця, одбираючи можливість раптових подорожів, без яких я не можу здумати „нормального“ життя. […]

«Жизнь» дає мені хоч не дуже великий зарібок (в Росії взагалі гонорари досить високі), але зате постійний, і се для мене тепер багато значить».

Поема «В катакомбах» — історія про раба-неофіта у громаді перших християн

Теми віри, релігії, взаємин божества й людини завжди турбували Лесю Українку. Повно роздумів і пасажів міркувань у листах до друзів вона присвячувала цим філософським проблемам. До існування чогось вищого поетка підходила з обережним скепсисом і цікавістю. Християнська тематика надихнула багато текстів у доробку Лесі Українки, серед яких цілих дев’ять драм. Критиками по-різному прочитуються сенси про віру, закладені в творах поетки. До важливих рефлексій про релігію належить поема «В катакомбах» (1905), присвячена другу й письменнику Агатангелу Кримському.

До створення поеми Леся Українка підійшла надзвичайно ґрунтовно. Кримський активно консультував мисткиню у листуванні й надсилав наукову літературу на тему переслідування перших християн. До якості досліджень поетка підходила вибагливо: вимагала від товариша надсилати оригінали текстів латиною і грецькою. Пан Агатангел був шокований працьовитістю Лесі Українки:

«Вона замовила ще ряд книжок. Я їй цілу бібліотеку послав. Вона всі ці книжки уважно перечитала. Якби який-небудь приват-доцент стільки прочитав, скільки вона! А вона стільки працювала лише для того, щоб написати дві коротесенькі одноактові драми. Без перебільшення можу сказати, що Леся Українка була справжнім ученим, дослідником».

Крізь героя раба-неофіта письменниця полемізує зі Святим Письмом. Вона критикує аспекти християнства, пов’язані з владою і упокоренням волі божественного створіння. Вдосталь акцентуючи на негативних аспектах і наводячи цитати з Біблії на підтвердження своїх поглядів, Леся Українка не відкидає милосердя, співчуття й любові у вченні цієї релігії.

Для ближчого знайомства з християнським аспектом у житті поетки та ідейну сутність твору «В катакомбах» радимо матеріали «Особливості діалогу з Біблією в драматичній поемі Лесі Українки „В катакомбах“» від Людмили Жванії та «Леся Українка як апологетка християнства» від Юрія Мартинюка.

Феміністка — не програмна, а за духом

Тема емансипації і складного жіночого буття була чи не центральною у творчості Лесі Українки. У текстах письменниці втілювались феміністичні погляди крізь перспективу поетки. На думку літературознавиці Соломії Павличко, поетка говорить про природність феміністичної ідеї, яка не потребує доказів, а з іншого — констатує сумне буття жіноцтва. Леся Українка була переконана: проблеми становища жінок не розв’язати без рішення проблем українського народу. У постаті мисткині міцно переплітались амплуа емпансипантки й громадянки — і конфлікту між ними не було.

У творчості Лесі Українки героїні драм і поем наділяються надзвичайною суб’єктністю й від мисткині отримують право на маніфест, що часто суперечив ідеям і порядкам тієї доби. Приватне життя письменниці також було простором для висловлення феміністичної позиції. Наприклад, гостюючи у дядька Михайла Драгоманова у Софії, поетка з кузиною рушила без супроводу чоловіків в театр. Для Болгарії такий вчинок був нахабством і спричинив великий скандал.

Навіть похорон Лесі Українки був жестом емансипації.

Тільки жінки несли її труну

Померла поетка 1 серпня 1913 року, на руках у матері, на Кавказі. Потяг з труною прибув до Києва 7 серпня. Імперські жандарми не дозволили співів чи промов, однак процесія перетворилась на велику людську ходу. Шестеро жінок несли труну Лесі Українки певний проміжок до кладовища, дозволений поліціянтами. Хоча за процесією крокували три священники, існує інформація від політичного діяча Дмитра Дорошенка про бажання поетки похорону без духовенства.

Поховальна процесія Лесі Українки

На могилі однаково був хрест, однак у 1920 його знесли. Через 17 років поруч з донькою поховали матір Олену Пчілку.

Сподіваємося, що цей матеріал спонукатиме до подальшого дослідження постаті Лесі Українки. У такій подорожі радимо звернутися до збірки «Сапфо» у серії Vivat Класика та нонфікшну «Леся Українка. Книги Сивілли» від Тамари Гундорової. Не бійтеся складнощів на цьому шляху, адже досліджувати, висувати власні тези й сумніватися — це справжня пам’ять про поетку.